130-річні роковини ОУН: звитяги минулого і тривоги щодо майбутнього
Завдяки старанням радянської пропаганди у багатьох ще й донині залишилися викривлені уявлення про Організацію українських націоналістів — український громадсько-політичний рух, який від початку створення (а основним регіоном діяльності ОУН спершу були Східна Галичина та Волинь) ставив собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави.
І мало хто задумується нині, що якби не ОУН, не жертовність її очільників та тисяч рядових членів, то не відомо, наскільки б iще була історично відтермінована українська державність.
Про історію Організації українських націоналістів, якій цими днями виповнюється 91 рік, розповів нинішній голова ОУН, перший заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак.
«Перед прийняттям до ОУН людей ретельно перевіряли на ідейність»
— В історії українського національно-визвольного руху діяльність ОУН посідає особливе місце, — говорить Богдан Остапович. — Це один із найорганізованіших і наймасштабніших етапів боротьби українського народу за власну державність.
Конгрес українських націоналістів, на якому створено ОУН, розпочав роботу у Відні 28 січня 1928 року й тривав до 3 лютого. У ньому взяло участь 28 делегатів і двоє гостей. Було обрано керівний орган ОУН до проводу українських націоналістів, який очолив Євген Коновалець, увійшли Микола Сціборський, Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець, Юліан Вассиян, Микола Капустянський, Петро Кожевників, Любомир Костарів. Було ухвалено Устрій ОУН, який, окрім організаційної структури, визначив ставлення ОУН до головних політичних, соціальних, економічних та культурних проблем життя України.
Дуже швидко широкий загал як на еміграції, так і в Україні відчув дію ОУН. Вона розгорнула діяльність у трьох напрямах: революційно-підпільному на окупованих землях, ідеологічно-виховному та політично-репрезентаційному, тобто пропаганди української справи на зовнішньополітичній арені.
Добір до організації був дуже суворим. Перед прийняттям до лав ОУН людей ретельно перевіряли щодо їхньої ідейності та готовності вести небезпечну підпільну роботу. Кожен член ОУН складав присягу на вірність українській нації, Організації українських націоналістів та Проводові ОУН.
Наприкiнцi першої половини 1930-х років було здійснено кілька бойових акцій, які виразно заманіфестували готовність ОУН до непримиренної боротьби: зокрема, було ліквідовано міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, особисто відповідального за так звану пацифікацію, що призвело до масових арештів і знущань над українцями. Також виконано цілу низку експропріаційних акцій, коли з державних польських установ вилучали гроші для проведення революційної боротьби. Також ОУН ініціювала широкі саботажні акції, які підривали польську економіку, а крім того, відбувалися постійні збройні сутички з поліцією.
Авторитет ОУН серед народу зростав, але паралельно посилювалися репресії окупаційної влади. Тільки за підозрою приналежності до ОУН українця могли ув’язнити до п’яти років. Із метою придушення національно-визвольного руху було відкрито концтабір «Береза Картузька», куди кидали українських патріотів.
Наприкiнцi 1930-х років мережа ОУН поширилася з Галичини й Волині — на Буковину й Закарпаття, і є підстави вважати, що окремі члени ОУН проникали в підрадянську Україну.
Готувались воювати на два фронти: з нацизмом і більшовизмом
Широкого розмаху набула ідейно-виховна робота: ОУН випускала велику кількість легальних і нелегальних видань, які поширювалися в усьому світі. В українських поселеннях Європи та Америки створювали громадські організації, які, окрім моральної підтримки ОУН, проводили велику пропагандистську роботу, а також організовували збір коштів. У 1930-х роках такі організації було створено у Франції, Німеччині, США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Парагваї та на Далекому Сході. Такі бюро існували у Лондоні, Женеві та Римі й були навіть налагоджені напівофіційні контакти ОУН з урядами багатьох країн світу.
У травні 1938 року в нідерландському Роттердамі спеціально підісланий більшовицький агент, який виконував пряме доручення Сталіна, вчинив смертельний замах на голову Проводу ОУН Євгена Коновальця. У серпні 1939 року в Римі на другому великому зборі українських націоналістів очільником ОУН було обрано Андрія Мельника.
Основні політичні події почали розгортатися у Східній і Центральній Європі. Так, у 1938 році Мюнхенським договором була розчленована Чехословаччина. Українцям, які проживали на території сучасного Закарпаття, вдалося добитися від Праги права на автономію, яке було їм обіцяне ще 1918 року, коли створювалася Чехословацька держава.
На Закарпатті діяли кращі кадри ОУН, а тому дуже скоро ОУН охопила своїми впливами політичне, економічне, культурне життя маленької автономії. У лютому 1939 року були проведені вибори до Сейму Карпатської України, на яких перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН, але вже у березні Німеччина окупувала Чехію.
Словаччина проголосувала незалежність під протекторатом Німеччини, яка віддала Угорщині Карпатську Україну. Щоб зберегти свою незалежність, Сейм 15 березня 1939 року проголосив повну державну незалежність Карпатської України.
Натомість Угорщина ввела свої війська на Карпатську землю, щоб придушити вільні прагнення українців. Створена членами ОУН «Карпатська Січ» більше місяця вела смертельну боротьбу з мадярськими окупантами, однак сили були нерівними — Карпатська Україна не встояла.
Після цих подій провід ОУН змушений був зайняти чітку позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка не приховувала своїх реваншистських намірів і прагнула розв’язати війну.
Карпатська Україна виявила справжнє ставлення німців до українського питання, а тому позиція Проводу ОУН була виразно антинімецькою. ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни, розраховуючи на власні сили й готуючись до фронту з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.
Протистояння «бандерівців» i «мельниківців»
Напередодні війни в ОУН стався розкол: група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися від Проводу ОУН i його голови полковника Мельника змінити тактики ОУН, а також усунути з Проводу кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу — від ОУН відійшло оточення Бандери, яке в лютому 1940-го утворило «Революційний провід ОУН» і перебрало собі назву ОУН-Р (пізніше ОУН-Б; ОУН-СД). Безумовно, що розкол значно послабив національно-визвольний рух, але не міг зупинити визвольної боротьби. Із початком Другої світової війни в Україну вирушили похідні групи ОУН, завданням яких була організація українського політичного, економічного, культурного й церковного життя.
Політичним виявом державницьких устремлінь став Акт 30 червня 1941 року, коли з ініціативи ОУН-СД у Львові було проголошено Тимчасове крайове державне правління. У радянській історіографії цей факт висвітлювали як антинародний. Сьогодні можемо стверджувати, що ця подія вийшла за рамки як німецької політики, так і більшовицьких планів.
В умовах німецької окупації виразником інтересів української нації стала Українська національна рада, що була результатом державницьких змагань ОУН під проводом Мельника. У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київський період, мали велике значення. Після заборони діяльності УНРади в Києві її представники урочисто підписали Акт злуки Київської УНРади з Національною радою у Львові. До цього Акта долучився Сейм Карпатської України, й таким чином постала Всеукраїнська національна рада.
Чималим досягненням ОУН стало налагодження українського культурного і громадського життя в Києві. У столиці виходив тижневик «Українське слово», функціонувала спілка українських письменників, низка інших громадських установ.
Активність ОУН, націоналістичного руху в цілому не залишається поза увагою німців. Уже в 1941 році у Львові ліквідовано Крайове правління, а в 1942 році в Києві — Українську національну раду. Масові арешти прокотилися Україною: у Бабиному Яру розстріляно відому поетесу й діячку ОУН Олену Телігу, у концентраційному таборі Заксенгаузен опинилися Мельник і Бандера, там же по-звірячому був закатований Олег Кандиба-Ольжич. Але саме німецькі репресії дали могутній імпульс бойовим діям Української повстанської армії.
Якщо взяти до уваги, що активність ОУН поширювалася на всі українські етнічні землі, а збройний опір іще довго не припинявся й після закінчення Другої світової, то можна зробити однозначний висновок: ОУН і націоналістичний рух стали незаперечним свідченням готовності українського народу зі зброєю в руках відстоювати ідею національної самостійності.
У цілому близько п’яти тисяч членів ОУН стали жертвами гітлерівського терору у боротьбі за визволення України. Після війни основні сили ОУН вивели за кордон. В Україні залишилися глибоко законспіровані відділи, що не припиняли діяльності аж до відновлення незалежності в 1991 році.
Дірки на обрусі Теліга «ховала» тарілками
Відтак більшість головних дійових осіб ОУН опинилися в еміграції. Життя на чужині було важким і нестерпним: ці люди не мали спокою — на них постійно чатували спецслужби Радянського Союзу. Офіційно від будь-якої держави СРСР вимагав видачі «своїх ворогів», бо «немає людини — немає проблеми».
Тож очільники ОУН були змушені постійно переїжджати з однієї країни в іншу, а після Другої світової війни взагалі покидати європейську частину й переправлятися за океан (у США, Канаду, Бразилію чи Австралію). Бо тоді СРСР перед своїми союзниками по Другій світовій ставив питання руба: видати українських націоналістів...
Не легшим було життя і в довоєнний період — у 20-30-ті роки. Мені доля випала познайомитися з жінкою, яка у Варшаві зустрічалася з Оленою Телігою (поетеса жила тут з 1929 по 1939 рік. — Ред.) і мешкала з нею на квартирі. Коли я почав її розпитувати про Телігу, то головне, що пригадала ця жінка про той період: «Ми жили дуже бідно!». Пригадала такий фрагмент: у якусь із неділь до них з Оленою мали прийти гості, але пригощати фактично не було чим. Усе-таки щось зготували, але стіл довелося застеляти дірявим обрусом (скатертиною), бо іншого не було. І Теліга вийшла з ситуації: де були дірки — ставила тарілки...
Нам ще належить осмислити роль і місце ОУН у державотворенні. Особливо сьогодні, коли ми вкотре вступили в буремний і складний період життя нашої держави. Період, який не скріплює українську державу, а розбалансовує й розмиває її національну ідентичність. Турбують заяви новоспечених чиновників, які, на мою думку, є дуже небезпечними в контексті формування ідентичності української нації.
Передусім тривожать кроки нового голови Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича, який, не приховуючи свого негативного ставлення до ОУН та її діячів, порушує тему Бабиного Яру й нібито причетності до розстрілів там українських націоналістів. Мені здавалося, що зі встановленням пам’ятника Олені Теліги це питання закрите, тобто українська влада сказала своє слово. І раптом пан Дробович заявляє, що ОУН хоч безпосередньо й не брала участі в розстрілах, але дала своїх людей в оточення периметру Яру під час них. Такі твердження, які суперечать історичним фактам (бо історики вже довели, що все це є радянсько-комуністично-московською пропагандою), можуть збурити суспільство.
Крім того, нещодавно посольство Ізраїлю в Україні оприлюднило заяву до ВРУ з вимогою скасувати постанову про відзначення цьогоріч 130-річного ювілею полковника Андрія Мельника. Нашому національному герою, непересічній особистості знову приписують антисемітизм. Вочевидь, ізраїльське посольство вважає, що може формувати якісь «чорні списки», вказувати нашій Верховній Раді, які дати ми маємо відзначати, а які — ні, які постаті вшановувати, а яких цуратися. Та найгірше те, що від української влади на подібні заяви — жодної реакції. А це означає, що наші керманичі стали на коліна, зігнули голову та хребет і погодилися з такими «вказівками» збоку...
Розповідав Богдан Червак (голова ОУН), підготував Тарас Здоровило, Україна молода
І мало хто задумується нині, що якби не ОУН, не жертовність її очільників та тисяч рядових членів, то не відомо, наскільки б iще була історично відтермінована українська державність.
Про історію Організації українських націоналістів, якій цими днями виповнюється 91 рік, розповів нинішній голова ОУН, перший заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак.
«Перед прийняттям до ОУН людей ретельно перевіряли на ідейність»
— В історії українського національно-визвольного руху діяльність ОУН посідає особливе місце, — говорить Богдан Остапович. — Це один із найорганізованіших і наймасштабніших етапів боротьби українського народу за власну державність.
Конгрес українських націоналістів, на якому створено ОУН, розпочав роботу у Відні 28 січня 1928 року й тривав до 3 лютого. У ньому взяло участь 28 делегатів і двоє гостей. Було обрано керівний орган ОУН до проводу українських націоналістів, який очолив Євген Коновалець, увійшли Микола Сціборський, Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець, Юліан Вассиян, Микола Капустянський, Петро Кожевників, Любомир Костарів. Було ухвалено Устрій ОУН, який, окрім організаційної структури, визначив ставлення ОУН до головних політичних, соціальних, економічних та культурних проблем життя України.
Дуже швидко широкий загал як на еміграції, так і в Україні відчув дію ОУН. Вона розгорнула діяльність у трьох напрямах: революційно-підпільному на окупованих землях, ідеологічно-виховному та політично-репрезентаційному, тобто пропаганди української справи на зовнішньополітичній арені.
Добір до організації був дуже суворим. Перед прийняттям до лав ОУН людей ретельно перевіряли щодо їхньої ідейності та готовності вести небезпечну підпільну роботу. Кожен член ОУН складав присягу на вірність українській нації, Організації українських націоналістів та Проводові ОУН.
Наприкiнцi першої половини 1930-х років було здійснено кілька бойових акцій, які виразно заманіфестували готовність ОУН до непримиренної боротьби: зокрема, було ліквідовано міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, особисто відповідального за так звану пацифікацію, що призвело до масових арештів і знущань над українцями. Також виконано цілу низку експропріаційних акцій, коли з державних польських установ вилучали гроші для проведення революційної боротьби. Також ОУН ініціювала широкі саботажні акції, які підривали польську економіку, а крім того, відбувалися постійні збройні сутички з поліцією.
Авторитет ОУН серед народу зростав, але паралельно посилювалися репресії окупаційної влади. Тільки за підозрою приналежності до ОУН українця могли ув’язнити до п’яти років. Із метою придушення національно-визвольного руху було відкрито концтабір «Береза Картузька», куди кидали українських патріотів.
Наприкiнцi 1930-х років мережа ОУН поширилася з Галичини й Волині — на Буковину й Закарпаття, і є підстави вважати, що окремі члени ОУН проникали в підрадянську Україну.
Готувались воювати на два фронти: з нацизмом і більшовизмом
Широкого розмаху набула ідейно-виховна робота: ОУН випускала велику кількість легальних і нелегальних видань, які поширювалися в усьому світі. В українських поселеннях Європи та Америки створювали громадські організації, які, окрім моральної підтримки ОУН, проводили велику пропагандистську роботу, а також організовували збір коштів. У 1930-х роках такі організації було створено у Франції, Німеччині, США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Парагваї та на Далекому Сході. Такі бюро існували у Лондоні, Женеві та Римі й були навіть налагоджені напівофіційні контакти ОУН з урядами багатьох країн світу.
У травні 1938 року в нідерландському Роттердамі спеціально підісланий більшовицький агент, який виконував пряме доручення Сталіна, вчинив смертельний замах на голову Проводу ОУН Євгена Коновальця. У серпні 1939 року в Римі на другому великому зборі українських націоналістів очільником ОУН було обрано Андрія Мельника.
Основні політичні події почали розгортатися у Східній і Центральній Європі. Так, у 1938 році Мюнхенським договором була розчленована Чехословаччина. Українцям, які проживали на території сучасного Закарпаття, вдалося добитися від Праги права на автономію, яке було їм обіцяне ще 1918 року, коли створювалася Чехословацька держава.
На Закарпатті діяли кращі кадри ОУН, а тому дуже скоро ОУН охопила своїми впливами політичне, економічне, культурне життя маленької автономії. У лютому 1939 року були проведені вибори до Сейму Карпатської України, на яких перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН, але вже у березні Німеччина окупувала Чехію.
Словаччина проголосувала незалежність під протекторатом Німеччини, яка віддала Угорщині Карпатську Україну. Щоб зберегти свою незалежність, Сейм 15 березня 1939 року проголосив повну державну незалежність Карпатської України.
Натомість Угорщина ввела свої війська на Карпатську землю, щоб придушити вільні прагнення українців. Створена членами ОУН «Карпатська Січ» більше місяця вела смертельну боротьбу з мадярськими окупантами, однак сили були нерівними — Карпатська Україна не встояла.
Після цих подій провід ОУН змушений був зайняти чітку позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка не приховувала своїх реваншистських намірів і прагнула розв’язати війну.
Карпатська Україна виявила справжнє ставлення німців до українського питання, а тому позиція Проводу ОУН була виразно антинімецькою. ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни, розраховуючи на власні сили й готуючись до фронту з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.
Протистояння «бандерівців» i «мельниківців»
Напередодні війни в ОУН стався розкол: група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися від Проводу ОУН i його голови полковника Мельника змінити тактики ОУН, а також усунути з Проводу кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу — від ОУН відійшло оточення Бандери, яке в лютому 1940-го утворило «Революційний провід ОУН» і перебрало собі назву ОУН-Р (пізніше ОУН-Б; ОУН-СД). Безумовно, що розкол значно послабив національно-визвольний рух, але не міг зупинити визвольної боротьби. Із початком Другої світової війни в Україну вирушили похідні групи ОУН, завданням яких була організація українського політичного, економічного, культурного й церковного життя.
Політичним виявом державницьких устремлінь став Акт 30 червня 1941 року, коли з ініціативи ОУН-СД у Львові було проголошено Тимчасове крайове державне правління. У радянській історіографії цей факт висвітлювали як антинародний. Сьогодні можемо стверджувати, що ця подія вийшла за рамки як німецької політики, так і більшовицьких планів.
В умовах німецької окупації виразником інтересів української нації стала Українська національна рада, що була результатом державницьких змагань ОУН під проводом Мельника. У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київський період, мали велике значення. Після заборони діяльності УНРади в Києві її представники урочисто підписали Акт злуки Київської УНРади з Національною радою у Львові. До цього Акта долучився Сейм Карпатської України, й таким чином постала Всеукраїнська національна рада.
Чималим досягненням ОУН стало налагодження українського культурного і громадського життя в Києві. У столиці виходив тижневик «Українське слово», функціонувала спілка українських письменників, низка інших громадських установ.
Активність ОУН, націоналістичного руху в цілому не залишається поза увагою німців. Уже в 1941 році у Львові ліквідовано Крайове правління, а в 1942 році в Києві — Українську національну раду. Масові арешти прокотилися Україною: у Бабиному Яру розстріляно відому поетесу й діячку ОУН Олену Телігу, у концентраційному таборі Заксенгаузен опинилися Мельник і Бандера, там же по-звірячому був закатований Олег Кандиба-Ольжич. Але саме німецькі репресії дали могутній імпульс бойовим діям Української повстанської армії.
Якщо взяти до уваги, що активність ОУН поширювалася на всі українські етнічні землі, а збройний опір іще довго не припинявся й після закінчення Другої світової, то можна зробити однозначний висновок: ОУН і націоналістичний рух стали незаперечним свідченням готовності українського народу зі зброєю в руках відстоювати ідею національної самостійності.
У цілому близько п’яти тисяч членів ОУН стали жертвами гітлерівського терору у боротьбі за визволення України. Після війни основні сили ОУН вивели за кордон. В Україні залишилися глибоко законспіровані відділи, що не припиняли діяльності аж до відновлення незалежності в 1991 році.
Дірки на обрусі Теліга «ховала» тарілками
Відтак більшість головних дійових осіб ОУН опинилися в еміграції. Життя на чужині було важким і нестерпним: ці люди не мали спокою — на них постійно чатували спецслужби Радянського Союзу. Офіційно від будь-якої держави СРСР вимагав видачі «своїх ворогів», бо «немає людини — немає проблеми».
Тож очільники ОУН були змушені постійно переїжджати з однієї країни в іншу, а після Другої світової війни взагалі покидати європейську частину й переправлятися за океан (у США, Канаду, Бразилію чи Австралію). Бо тоді СРСР перед своїми союзниками по Другій світовій ставив питання руба: видати українських націоналістів...
Не легшим було життя і в довоєнний період — у 20-30-ті роки. Мені доля випала познайомитися з жінкою, яка у Варшаві зустрічалася з Оленою Телігою (поетеса жила тут з 1929 по 1939 рік. — Ред.) і мешкала з нею на квартирі. Коли я почав її розпитувати про Телігу, то головне, що пригадала ця жінка про той період: «Ми жили дуже бідно!». Пригадала такий фрагмент: у якусь із неділь до них з Оленою мали прийти гості, але пригощати фактично не було чим. Усе-таки щось зготували, але стіл довелося застеляти дірявим обрусом (скатертиною), бо іншого не було. І Теліга вийшла з ситуації: де були дірки — ставила тарілки...
Нам ще належить осмислити роль і місце ОУН у державотворенні. Особливо сьогодні, коли ми вкотре вступили в буремний і складний період життя нашої держави. Період, який не скріплює українську державу, а розбалансовує й розмиває її національну ідентичність. Турбують заяви новоспечених чиновників, які, на мою думку, є дуже небезпечними в контексті формування ідентичності української нації.
Передусім тривожать кроки нового голови Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича, який, не приховуючи свого негативного ставлення до ОУН та її діячів, порушує тему Бабиного Яру й нібито причетності до розстрілів там українських націоналістів. Мені здавалося, що зі встановленням пам’ятника Олені Теліги це питання закрите, тобто українська влада сказала своє слово. І раптом пан Дробович заявляє, що ОУН хоч безпосередньо й не брала участі в розстрілах, але дала своїх людей в оточення периметру Яру під час них. Такі твердження, які суперечать історичним фактам (бо історики вже довели, що все це є радянсько-комуністично-московською пропагандою), можуть збурити суспільство.
Крім того, нещодавно посольство Ізраїлю в Україні оприлюднило заяву до ВРУ з вимогою скасувати постанову про відзначення цьогоріч 130-річного ювілею полковника Андрія Мельника. Нашому національному герою, непересічній особистості знову приписують антисемітизм. Вочевидь, ізраїльське посольство вважає, що може формувати якісь «чорні списки», вказувати нашій Верховній Раді, які дати ми маємо відзначати, а які — ні, які постаті вшановувати, а яких цуратися. Та найгірше те, що від української влади на подібні заяви — жодної реакції. А це означає, що наші керманичі стали на коліна, зігнули голову та хребет і погодилися з такими «вказівками» збоку...
Розповідав Богдан Червак (голова ОУН), підготував Тарас Здоровило, Україна молода
Теґі:
