17 листопада 1869-го в селі Прилбичі на Львівщині народився Климентій Казимир Шептицький, церковний та громадський діяч, політв’язень радянського режиму.

Походив з одного й найстаріших українських аристократичних родів Галичини, брат митрополита Андрія Шептицького. Здобув гарну освіту: закінчив гімназію у Кракові, навчався в університетах Кракова, Мюнхена і Парижа, отримав ступінь доктора права.
Працював адвокатом, депутат австрійського парламенту. Але в 1907-му Казимір Шептицький полишив перспективну політичну кар’єру, а за кілька років став монахом під іменем Климентія у студитському монастирі в Кам’яниці на Балканах. Що стало повною несподіванкою для тогочасного суспільства.
Як пояснює ієромонах Юстин Бойко: «…покликання до монашества у Казимира (Климентія) зародилося ще в юності. Та коли він вперше про це сказав матері, вона зробила два висновки: він ще не готовий до цього і мусить перейти випробування життям, а друге те, що батько, Ян Кантій Шептицький, не погодився б на те, що два сини будуть у монастирі. Тому в одному з листів мати радить йому, щоб він пройшов гартування часом свого наміру вступу до монастиря». І після смерті матері «він починає сходити з політичної арени і ставати ближчим помічником свого брата Андрія».

Здобув богословську освіту в єзуїтській колегії в Інсбруку, висвячений на священика. Згодом повернувся у Львів. Настоятель Унівського монастиря (1918), ігумен Святоуспенської Унівської лаври (1926). Засновував монастирі, допомагав братові в управлінні церквою. При цьому був надзвичайно скромною людиною: разом із монахами-студитами чергував на кухні та в монастирі, носив дуже вбогий одяг. У келії мав тільки залізне ліжко, шафу, столик і клячник для молитов.
За деякими свідченнями, в 1939-му був таємно висвячений на єпископа митрополитом Андрієм Шептицьким (хоча достовірних документальних свічень тому поки не знайдено).
Під час Другої світової війни разом із братом Андрієм урятував кілька сотень єврейських, польських та українських дітей від нацистів. Як згадував Адам Даніель Ротфельд: «Брати Шептицькі надавали допомогу, ризикуючи власним життям. Одним із врятованих ними був пізніший головний рабин Військово-повітряних сил Ізраїлю, а пізніше головний рабин Аргентини Давид Кагане».
Коли радянський уряд взяв курс на ліквідацію унії і 11 квітня 1945-го заарештував всіх греко-католицьких єпископів, а священиків стали схиляти до «об’єднання», Климентій Шептицький фактично став на чолі церкви. Він закликав не коритися тиску, зібрав підписи 61 священика з проханням звільнити заарештованих і припинити переслідування греко-католиків.
5 червня 1947-го 78-річного Климентія заарештували радянські спецслужби (просто в келії, під час молитви), звинувативши в антирадянській діяльності та співпраці з ОУН. «Шептицький Клемент був впливовою особою у формування націоналістичного руху й відіграв важливу роль у практичній боротьбі ОУН-УПА проти радянської влади» – записав у постанові про арешт майор МГБ Божко.

Далі були півроку допитів (переважно нічних) і тортур, але він не назвав жодного прізвища і не пішов на співпрацю з владою.
Засуджений на 8 років, покарання відбував у сумнозвісному Владимирському централі. Одна з працівниць тюрми Варвара Ларіна згадувала: «Був дуже високий, з бородою. Коли ми приносили їжу, він завжди посміхався. Часто дивився у вікно». Постійно хворів, більшість ув’язнення провів у лазареті.
Помер 1 травня 1951-го о 21.30 в тюремній лікарні, похований десь на церковному цвинтарі – тіло кинули в яму і засипали землею, не залишивши жодних позначок. Монахам-студитам у 2000-му так і не вдалося відшукати його могилу.
Реабілітований у 1991-му. За порятунок євреїв у роки Другої світової війни в 1996-му удостоєний звання «Праведник народів світу». 27 червня 2001-го зарахований до лику блаженних (беатифікований) Папою Римським Іваном Павлом ІІ під час візиту до Львова. Ім’я Климентія Шептицького присвоєно Музею народної архітектури і побуту у Львові (2016).

«…аристократ – це не той, хто має багато, а це насамперед людина, яка в своєму житті сповідує цінності і за ці цінності готова страждати, а навіть померти. Шептицькі були справжніми аристократами духу, як їх часто називають. А як їх сприймали монахи студити? Вони носили їх на п’єдесталі, бо не могли зрозуміти, як люди-аристократи, які мали можливість себе реалізувати та послужити Богу в іншій спосіб, прийшли до них і з ними разом служили». (Ієромонах Юстин Бойко).

Сергій Горобець, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті