Розмови про нову українську еліту тривають, мабуть, від часу здобуття незалежності. Про її відповідальність чи безвідповідальність, про її культурно-ментальні джерела та головні світоглядні орієнтири. Але крім розмов, є практика, є побут, у якому, на жаль, високі слова перетворюються на полову, а коли йдеться про вчинок, то зазвичай маємо справу з кон’юнктурою, конформізмом і пристосуванством.
Довкола цих проблем точилася наша розмова з .

– Пане Євгене, дванадцять років тому в одному з ваших інтерв’ю зауважив визначальну думку, що ядро духовної аристократії завжди в опозиції. Як оцінюєте цю думку в нашому нинішньому житті?

– На жаль, мало що змінилося в нашому житті, і розчарування нашої еліти залишається таким же, яким було в ті часи. І часи навіть трошки зіпсувалися, тому що в політику йде легший елемент. Політика дискредитувала себе, і духовно активні люди уникають цієї сфери профанації цінностей. А Верховна Рада є гострим прикладом деградації в багатьох аспектах. Я навіть думаю, що вона добряче програє порівняно з тим, що мала Україна десять років тому.

– Наша Верховна Рада ніяк не могла визначитися з терміном геноциду, що був учинений проти українського народу, проти українців. Як вважаєте, чому немає розуміння тієї трагедії серед, напевно, більшої частини Верховної Ради?

– Ну, хотів би дещо диференціювати сили у Верховній Раді. Але ми зараз говоримо про так зване “большинство”. І якщо говорити про тих, які представляють більшість, то це не люди сумління, то не люди знань і то не люди коректного політичного мислення. То люди, які мають свої інтереси, і ті інтереси в них превалюють. Дуже часто – це провінційні завгари, адміністратори, які навіть не надто уявляють, що таке національне мислення та національна відповідальність. Думаю, що загалом вони зорієнтовані на ті імпульси, які до третьосортних громадян України приходили з Кремля. Крим не визнає геноциду, і не визнає тому, що приймали це страшне рішення на рівні кримінального клану. Там не залишилося ніяких слідів, і ніхто підписів не залишав, так само як немає підпису Гітлера під політикою геноциду євреїв. Це все робили таємно, і в підсумку змушені розслідувати це так, як розслідують кримінальний злочин. І розслідування мусить бути сумлінним перед обличчям закону та правди. Якщо в людини немає відповідальності перед правдою, якщо вона тільки грається в правду, то завжди надаватиме політичні конвектури. Фактично всі ці люди, про яких ми зараз говоримо у Верховній Раді, – це раби політичної конвектури.

– І влади, очевидно?

– Відповідно і влади. Вони зобов’язані тим, хто їх організовував, хто їх проводив, хто зараз є їхнім шефом. А прориватися всупереч конвектурі, всупереч особистій вигоді до правди може тільки чоловік дуже великого масштабу або великого сумління. Для пересічного політикана це абсолютно неможливо.

– Страшне слово “правда”, визнання геноциду правдою, очевидно, не просто розминається із сумлінням, а викликає на генетичному рівні підсвідомий страх перед тим, що скоїли їхні попередники.

– Очевидно, може бути і це, і власне як психологічна умова їхньої поведінки. Це люди, які виховані в системі, де була тільки одна правда – газета “Правда”. І кожен, хто виходив за рамки цієї газети з іншою правдою, вже був дисидентом. І його вже підозрювали, а він не хотів обтяжувати себе всякою іншою правдою, волів не знати, не чути, не розуміти – і це було вигідно. Думаю, що в психології людей тієї школи це закладено. Поряд із тим, що вони розуміють, що є політичне замовлення на таку-то поведінку, в них живе той рабський страх перед правдою, яка невигідна, недобра, яка до добра не приведе, і кожен з них знає, що десятки, сотні тисяч сиділи в концтаборах тільки за те, що сказали якусь маленьку правду вголос.

– Скільки вже усіляких документальних матеріалів оприлюднили, переконливих документів опублікували, які, здавалося б, мали розставити всі крапки над “і” в нашій складній історії, а вони, ці тексти, чомусь “зависають”, дуже часто люди не сприймають належно інформації із “спецхранів”. Образно кажучи, коефіцієнт корисної дії від таких публікації сьогодні надто малий.

– Мав ілюзію: якщо впала цензура (а було це 1989 року), а потім ринула інформація, то люди мали б змінюватися, відповідно – їхній світогляд, мала б змінюватися і розмова. А виявилося, що цензура впала тільки для тих, хто дуже боровся проти неї. Чимало ж не відчували дискомфорту, браку інформації, вони доволі комфортно почувалися в умовах вказівок та інструкцій. Загалом люди у своєму мисленні керуються стереотипами, і надзвичайно важко розбивати їх. Ми всі до певної міри носії стереотипів. І тільки відкрита людина готова до діалогу і до роздумів про правду, а закрита агресивно сприймає будь-яку інформацію, вона обороняється від будь-якої інформації, живе своїми стереотипами, їй так затишно.

– Певно, своїми стереотипами живе й нинішній віце-прем’єр з гуманітарних питань пан Табачник. Це, на жаль, переноситься на весь обшир культурного життя України.

– Знаєте, загалом від нього не так аж багато залежить, і взагалі в наш час не так багато залежить від якоїсь певної особи. Але сам факт, що віце-прем’єр такий, яким він є, виплив на цю посаду в Українській державі, – дуже симптоматичний. Я думаю, що це дуже нещасливий чоловік. Він виконує роль, яка є неадекватною, він ховається зі своїми несправжніми почуттями, він не любить народу, якому нібито служить. Це така катастрофа… Але катастрофа ще й у тому, що людина, яка не любить народу, якому мала б служити, не любить ніякого іншого народу. Це наша ілюзія, що от він того народу не любить, а той любить.

– Колись ви про таку людину розповідали на українському радіо. Це було десь 1999 року, йшлося про адвоката Василя Стуса.

– Так, я пам’ятаю. Я, власне, першим порушив питання про Віктора Медведчука. Був здивований, коли побачив, що чоловік, який був адвокатом Василя Стуса, “засвітився”, тому що такі, як правило, не “засвічувалися”, тоді суди були закритими, і кореспондентів не допускали. Але на цьому суді був хтось, хто записував, тому що “Хроника текущих событий” дала доволі широкий матеріал про цей суд, зокрема про адвоката, який виконав роль прокурора. І, здавалося б, чоловік, який має юридичну освіту і є нормально розвиненим, мав би розуміти, що з таким минулим йому не можна бути публічною особою. Я його і не бачив особисто ніколи, хіба на екрані телевізора, але маю право ставити до нього всі запитання, які належить ставити публічній особі. І для мене як для психолога цікаво, як він лагодить із самим собою, адже кожна людина повинна поважати себе, дивитися в очі іншій, бути щирою і хотіти щирості. Коли цього немає, то життя немає. Як він лагодить із самим собою? І мені здається, що це глибоко нещасна людина, отруєна ненавистю. І про це говорять деякі кримінальні епізоди його біографії. Ці спалахи ненависті без причини, вони на шкоду собі.

– Очевидно, треба побажати нашій інтелігенції, якщо вона в нас є, іти своєю дорогою, дорогою правди. І якщо в нас є духовна аристократія, то їй також, очевидно, щось треба робити, щоб громадяни ідентифікували себе з українством.

– З духовною аристократією завжди була проблема, тому що вона великою мірою є спадковою. Не видумаєш Андрія Шептицького і не знайдеш. Мусить працювати багато поколінь. Візьмімо хоча б доброго священика, не якогось там колишнього кримінальника, який стає єпископом, а нормального священика, який хоче працювати з людьми і служити церкві, то в минулому його дід був священиком і його батько був священиком, і він знає всі священні тексти, для нього такі читання є священнодійством. На цьому будувалася традиція і спадкоємність, і я не наголошую на аристократії як знаті. В нас була аристократія сільська. Це були люди, які дуже цінували своє ім’я, готові були багато платити за нього, бо то треба платити щоразу, і які переживали, щоб дитина чи хтось із родичів не зіпсував свого імені, це була теж аристократія. Це не були люди дуже високої освіти, але коли Франко читав “Мойсея” селянам, то, дай Боже нам таких селян зараз, щоб їм можна було читати “Мойсея” і щоб вони знали, хто такий Франко. Це була аристократія, це була певна виробленість, це була певна школа, певна спадкоємність, рівень самоповаги, рівень честі, культ честі, навіть культ честі в сім’ї. Але більшовики зруйнували це радикальним способом, причому зруйнували не тільки через примітивізм своїх активістів. У них це було закладено в теорії. Вони проголосили свою теорію “чистого аркуша”, з якого починається людина. Був такий Лисенко Трохим Денисович, якого вони зробили академіком, і Трохим Денисович був, відповідно, до такої теорії переконаний, що спадковість не має ніякого значення, не має ніякого значення генофонд, бо такого взагалі немає, і він виводив так звану породу бичків. Це було його улюблене заняття. Елітні бички... Ми тоді не чули про еліту, але про бичків елітних уже чули. Отже, він їх виводив методом посиленого відгодовування. Він вважав, якщо в одному поколінні посилено годувати бичків, а потім і в другому, то вийде нова порода. Мені здається, що це якоюсь мірою було підсвідоме клонування партійного апарату й номенклатури. Причому в них був добір за найгіршою ознакою, тому що в добрих суспільствах на верхи вибивалися люди честі, чиї батьки кістьми лягали за правду, а тут вибивалися на верхи ті, які тримали ніс “за вітром”, пристосуванці, донощики, люди, які легко розмінювали принципи та легко пристосовувалися до будь-якого вождя. Через те маємо страшенно зіпсутий людський матеріал на всіх рівнях. І цей зіпсутий людський матеріал спливає на поверхню в наш час і засмічує цю поверхню. Ріка тече, ріка тече, ріка має свій постійний плин, і вона буде його мати, але поверхня засмічена досі.

– Тож мусимо якимось чином рятуватися, самі себе лікувати і виліковуватися від хвороб, які нам приніс комунізм, “развітой соціалізм” і нинішній дикий капіталізм – корупційний, антиукраїнський, аморальний, безкультурний.

– Мусимо.

Розмовляв Олег Романчук,
шеф-редактор журналу “Універсум”, спеціально
для “Львівської газети”