Певна річ, політики мало зважають на постулати Святого Письма, хіба що зібравшись на вибори та маючи справу з так званою “цільовою аудиторією”, рясно пересипають свої тексти цитатами з Біблії.
Однак це зазвичай не додає їм ані шарму серед здебільшого секуляризованої спільноти, ні, тим паче, зобов’язань виконувати проартикульоване.
Утім вітчизняна політика радше переставляє з ніг на голову знані євангелістські притчі, так, що їх часто можна прочитати, вельми вражаючись цинізмом горе-апологетів. Бо коли йдеться, зокрема, про підставляння правої щоки або ж про незнання того, що робить ліва рука без відома правої, то тут подибуємо направду анекдотичні випадки. А щодо “покликаних” та “обраних” – годі й дивуватися: зовуть справді багатьох, щоб, скориставшись їхнім ресурсом та інтелектом, пропхати до парламенту “мало обраних”, іншими словами тих, хто найліпше знадобиться для втілення далебі не обіцянок, а часто прихованих планів того чи іншого бізнесово-політичного угруповання. У висліді спільнота отримує не тільки 450 новоспечених депутатів, а й тисячі розчарованих, яким призначено роль “відпрацьованого матеріалу” для тієї драбинки, за допомогою якої інші спиналися на верхотуру влади. Так формується довколаполітичний маргінес, що, мов сміття у Грибовичах, перетлівши, час од часу спалахує обуренням проти своїх нещодавніх партнерів-кривдників, визбирує рештки протестного електорату та формує нові структури, щоб спробувати щастя на наступних перегонах.

Коли успішні політики – успішні не в сенсі власної харизми чи в реалізації задекларованих популістських намірів, а в сенсі свого політичного довголіття – говорять нам про мораль і шляхетність, то роблять це так, мовби не мають своєї “кредитної історії”, мовби не доводилося їм на своєму шляху кривити душею, лукавити, розмінювати власну совість на мідяки дешевого успіху. В’ячеслав Липинський, “батько” українського консерватизму, мав на такі речі свій погляд, який уклав у коротке речення: “Перемагати хамство навколо себе і передусім в собі”. Міркую, що сам автор прекрасно розумів, наскільки далека його вимога від реалій, бо в тій же праці влучно написав про них так: “Необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральний авторитет і реальній силі продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша”.

Полеміка про моральність української політики залишатиметься безпідставовою доти, доки в ній не візьмуть гору представники покоління, позбавленого досвіду рабського слугування іншим народам, комплексів меншовартості, угодовства й тотального конформізму. Коли так трапиться (якщо трапиться взагалі!), тоді й говоритимемо не про брак національної ідеї або ж національного проекту, а про те, що самодостатність наших провідників адекватно віддзеркалюватиме ці категорії – без закордонних підказок чи озирання на кон’юнктуру ситуації.

Але самодостатність політиків є прямим наслідком самодостатності загалу, і немає на те ради – допоки більшість скнітиме у злиднях, нужді та невігластві щодо того, що насправді відбувається в нетрях влади, доти “обрані” матимуть достатнє поле для маніпуляцій і зловживань.

Попри шалене змагання політиків за владу, громадськість мусить зосередитися на формуванні такої ситуації, за якої б жоден із них не залишався поза суспільною увагою – його обіцянки і конкретні справи, його приховані зв’язки і лобістська діяльність, його приватне життя і особливо приватний бізнес. Тобто йдеться про розвиток в Україні нормального громадянського суспільства, яке вказувало б провідництву на ті чи інші нагальні потреби й окреслювало зручні для загалу шляхи їх полагодження. Щоб не хтось нагорі вирішував, до прикладу, що Україні потрібна нова Конституція. А щоб таке рішення йшло знизу, від реальної потреби, а не від індивідуальної захцянки нехай навіть найвищого чиновника. І щоб не обрані вибудовували в цій Конституції систему стримувань і противаг, а передали цю функцію народові, який, за визначенням, є джерелом влади.

Автор: Ігор Гулик
Джерело: Львівська газета