Урочисті масові відзначення річниці створення Української Повстанської Армії та принципова позиція Президента України щодо питання визнання на державному рівні національно-визвольної боротьби українців у ХХ столітті розворушили осине гніздо. Різномаста антиукраїнська потолоч знову повитягувала з шухляд краплені карти перекручень і фальсифікацій, озброївшись якими, на сторінках жовтої преси та з екранів продажного телебачення активізувала кампанію очорнювання і оббріхування боротьби українців за власну державність на своїй землі та її провідників. Як один з „аргументів” використовується фотографія, яка нібито зображує епізод „злочинної діяльності УПА”, а саме, так званої „дороги до самостійної України”. На відомій світлині – дерево, до якого примотані колючим дротом чи прибиті цвяхами маленькі діти. І хоча, завдяки польським науковцям Аді Рутковській та Даріушу Столі, зокрема їх резонансній публікації на сторінках газети Rzeczpospolita 19 травня 2007 року, стала відомою достеменна історія походження цього фото, проте й досі знаходяться такі, які попадаються на цинічну брехню українофобів, адже чим брехня цинічніша і тиражованіша, тим у неї легше повірити.

Rzeczpospolita з’ясувала справжню історію фотографії, яка є ледь не найпопулярнішим підтвердженням звірств українців проти поляків. Виявляється, українці не мають нічого спільного із цим злочином. Фото походить не із сорокових, а з двадцятих років минулого століття, його зробили слідчі, і на ньому зображені не польські діти, а циганські. Що більше, фотографій із місця події є декілька, і всі їх свого часу опублікували разом із справжньою історією злочину, який стався 1923 року. “Це сталося вночі проти 12 грудня 1923 року, – стверджують автори газети Rzeczpospolita. – Чотири жертви – це циганські діти, а вбивцею була їхня божевільна мати, 32-річна М.Д. Цю подію докладно описано в публікаціях із судової медицини 1928 року (очевидно, і в тогочасній пресі)”.

Уперше фото надрукували у статті “Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці” авторства Вітольда Люнєвського. Стаття з’явилася в психіатричному щорічнику Rocznik Psyhiatryczny. Подію з ілюстрацією описано і в “Підручнику із судової медицини для студентів і лікарів”, який видав професор Віктор Гриво-Домбровський 1948 року.

“Це, власне, доконаний факт, що вбивцею дітей була їхня мати, – наголошує Rzeczpospolita. – Нещасна жінка вбила чотирьох дітей у розпачі після арешту чоловіка та розпаду циганського табору, в якому вона жила, з переконання, що їм загрожує неминуча голодна смерть. Наступного дня вона зголосилася до поліції”.

Уперше світлину приписали до злочину українців оприлюднивши у вроцлавському журналі Na rubiezhy на початку 1990-х з таким підписом: “Польські діти, замордовані й убиті підрозділом УПА в околицях села Козова на Тернопільщині восени 1943 року (зі збірки д-ра Станіслава Кшаклєвскего)”. Через два роки те саме фото з’явилося в праці Й. Вєнгерскєго “Армія Крайова на теренах Станіслава та Тернополя” з іншим підписом: “Діти, вбиті підрозділами СС “Галичина” в районі Козової, Бережанський повіт (із збірки В. Залоговича)”.

2002 року історик Олександр Корман у праці “Ставлення УПА до поляків на південно-східних теренах Другої Речі Посполитої” подає розширені варіанти походження фотографії та трактування подій, які буцімто на ній зображено. Він стверджує, що фотографія походить із села Козова, чи то Лозова, Тернопільського повіту, і датується 1943-1944 роками. За його словами, світлину привезли до Львова врятовані від різанини поляки, які розповіли, що УПА зробили “...віночки з дітей, прибиваючи їх до дерев на алеї, котру назвали “Дорога до Самостійної України”. Інший варіант походження фотографії та подій, які вона фіксує, подано в праці 2004 року “Про людиновбивство на Тернопіллі” Хоманського та Сікерки. Згідно з їхньою версією, автор світлини – німецький військовий фотограф, який зробив її у селі Козівка Бережанського повіту в листопаді 1943 року.

Ця історія з маніпулюванням документами, зокрема фотографіями, в намаганнях приписати українським націоналістам неіснуючі злочини – не поодинока. Напевно наші читачі пригадають скандальні події 1998 року, коли при відкритті сесії Верховної Ради комуністи поширювали фотокопію, на якій невідома особа вітала офіцерів німецької армії, коментуючи це таким чином, ніби на фото – чільний діяч ОУН Ярослав Стецько. А директор Центру досліджень визвольного руху Володимир В`ятрович в цьому контексті розповідає про те, як фотографія по звірячому замордованого червоними партизанами українського хлопця Івана з книги Миколи Лебедя „УПА”, виданої в Америці у 1946 році, в якій, до речі, подано місце і обставини події, нині використовується в польській пресі як „свідчення злочинів УПА”. Пригадаймо й поширювані наклепи про „Залізні Хрести Шухевича” та засудження ОУН і УПА на Нюрнберзькому трибуналі. Комуністичні борзописці ніколи не гребували явними фальсифікаціями та брехнею, коли йшлося про приховування власних злочинів та намагання очорнити борців з комуністичним режимом. Згадаймо хоча би Катинь і Биківню. Яскравим прикладом є пасквільна збірка Рудницького і Бєляєва „Під чужими прапорами”, в якій стверджувалося, що провідник ОУН полковник Євген Коновалець загинув внаслідок внутріорганізаційної боротьби за лідерство. Подібне доводилось читати і щодо причини смерті лідера ОУН Степана Бандери.

Який висновок з вищеописаного? Властиво, їх два. Україноненависники не гребують нічим, аби спаплюжити і принизити наше минуле, тому не маємо вірити ні на йоту їхнім „аргументам і фактам”. І висновок другий, основний, – все таємне стає явним і правда знайде дорогу навіть в хащах і темряві.

Сергій Вересень
«Націоналістичний Портал»