Благодійність – чи завжди на благо?
Закінчилася виборча кампанія. Життя Українського суспільства поступово входить в новий режим, за якого емоції мають поступитися добре організованій технологічній рутині відпрацювання виробничих операцій на рівні національного господарства країни, з урахуванням інтересів всіх різнокольорових виборців і кожного громадянина України зокрема.
Досі залишається нерозв’язаним величезний вузол питань, одне з яких, попри його актуальність і поширеність, звучить досить провокативно: якщо певна особа чи колектив просять допомогти їм грошима, то кому і скільки варто давати? Та чи варто взагалі давати ці «дармові» гроші, які «затуляючи дірку» якоїсь маленької проблеми, лише створюють враження її вирішення?
Крім того, що впродовж всього свого життя не пориваю тісних зв’язків із селом, під час нещодавньої виборчої кампанії я спеціально побував у 268 населених пунктах Чернігівщини (у деяких – по кілька разів), вивчаючи стан справ у аграрному секторі.
І практично під час кожного мого приїзду до мене зверталися різні особи з проханням допомогти грошима: чи на закупівлю якогось обладнання (наприклад, просили допомогти придбати малогабаритний трактор) або апаратури (найчастіше просили акустичну апаратуру для проведення шкільних імпрез), чи на хірургічну операцію, чи на придбання комп’ютера, ліків, тощо чи просто на вихід зі скрутного становища…
Виходячи з власних можливостей, я радо допомагав медичним закладам, будинкам дитячої творчості, установам і закладам культури, навчальним закладам, організаціям опікунської діяльності (зокрема будинкам престарілих), релігійним громадам тощо і, звичайно, окремим громадянам.
Серед найбільш значних об’єктів моєї благодійної діяльності назву лише деякі: погашення боргу однієї з районних газет, придбання гастродуоденоскопа та електрокардіографа для районних лікарень, придбання різноманітного медичного устаткування для ФАПів, понад шістдесят комп’ютерів для шкіл та інших закладів, допомога у виданні збірок творів, для проведення операцій на серці, на очах (катаракта), для учасників кількох обласних змагань (спортивна форма, призи, подарунки), на ремонт сільських бібліотек, спортзалів, засобів зв’язку та підключення до Інтернет, телевізори для дитячих закладів, на ремонт православних храмів та ін…
Звичайно, намагався перед усім задовольнити потреби в інтересах колективів, громади, особливо молоді. Але хіба міг я відмовити жінці, яка звернулася до мене у сльозах з проханням допомогти, бо не мала грошей, щоб поїхати до хворої матері в Росію? Чи міг я відмовити іншій згорьованій жінці у терміновому придбанні інсуліну для її сина? І таких індивідуальних звернень було дуже багато.
Коли мої помічники підрахували остаточну суму моєї благодійної діяльності по всіх об’єктах за цей рік, я був вражений…
Отже, моя благодійність здійснювалась у двох напрямках: надання допомоги колективам (громадам) та підтримка окремих громадян. Скажу відверто: щоразу, коли мав можливість матеріально допомогти хоч чим–небудь, відчував справжнє задоволення, тиху радість в серці. Бо уявляв собі, як тепер радіють люди, яким хоч трохи полегшив життя або розширив можливості їх професійної чи громадської діяльності.
Щоправда, в оптимістичній «бочці меду» мого задоволення, з часом, почали з’являтися деякі часточки песимістичного «дьогтю», вкладеного тими, хто вимагав від мене більшого, хто сприймав мене, як такий собі гривнєдрукувальний верстат або мафіозі з італійських фільмів 60–х років минулого століття. Ображалися, коли пояснював, що не маю можливості задовольнити їх апетити.
А тим часом, «слава» про мене, як про безвідмовного благодійника і мецената, набувала поширення і, коли вже почалася передвиборна кампанія, йшла попереду мене. І тоді я почав помічати, що деякі особи на місцевому рівні сприймають цей передвиборний період, як період «збору врожаю». А отже й мою благодійну діяльність дехто заздалегідь вписував у контекст своїх можливих зисків у сфері навколополітичної торгівлі на «базарі» кон’юнктури, де можна вигідно продати голоси.
Більше того, бувало якийсь місцевий діяч прозоро натякав: «Ви, звичайно, все правильно говорите і люди Вас слухали… Але ось перед Вами приїздив представник від іншої політичної сили, так він довго не розводився, а конкретно і відчутно переконав матеріально…»
Я, як і мої колеги по БЮТ, завжди виступаю рішуче проти такої постановки питання і в кожному подібному випадку терпляче пояснюю, що насправді світле (світле – без лапок) майбутнє не можна продавати й не можна купити, а треба його будувати. Причому, спочатку збудувати це майбутнє у свідомості громадян.
І тут справді постають дві проблеми.
Перша: Де проходить ця межа – межа між порцією благодійної матеріальної допомоги і (не дай Боже!) тим, що дехто може сприйняти як хабар, за який треба потім віддячувати?
Друга: Чи ці подаяння, що їх часом випрошують громадяни, насправді відчутно змінюють ситуацію в країні, чи хоча б позитивно змінюють (ні, не матеріальний стан) спосіб мислення людей?
У кожному разі, люди на місцях дуже часто сприймають народного депутата, як обов’язково багату людину, яка повинна приділити й їм від свого пирога.
Коли я, ще як народний депутат України IV і V скликань, під час виконання моїх обов’язків на закріпленому окрузі, чи потім, як кандидат у депутати перед нещодавніми виборами, приїздив у якесь село, то у заздалегідь підготовлену програму моєї роботи обов’язково входив прийом громадян із різних питань. Під час прийому люди звертаються по допомогу, а я входжу в їх проблеми, як у власні, співчуваю і… часом розкриваю свій гаманець.
Бо знову таки, усвідомлюю те, що лежить на поверхні: бідність і безправ’я сільських трудівників, кинутих владою напризволяще і поставлених в примітивні умови виживання за рахунок ведення переважно натурального господарства на тлі дикого ринку.
Для виходу з цієї ситуації ніяких одноразових (індивідуальних!) фінансових ін’єкцій не вистачить. Та й навряд чи має сенс інвестувати в систему, яка потребує кардинальних змін.
Власне, маючи на думці ці зміни, я організував і провів для майбутніх випускників 2008 року у школах п’яти районів Чернігівщини, за які я відповідаю як депутат від БЮТ, конкурс на тему «Піднімаймося з колін, виводьмо наше село з кризи».
Отримано дуже цікаві результати, що свідчать про наявність здорових настроїв і серйозних намірів серед сільської молоді. Наприклад, заголовки творів: «Як нам відновити повноцінне і щасливе життя в нашому рідному селі», «А я пропоную для виходу з кризи…», «Коли закінчу школу, я буду в рідному селі…», «Чому в селі жити краще», «Порівняльна оцінка життя в місті й селі», «Начерк програми розвитку рідного села» тощо.
Підсумки цього конкурсу, імена переможців і фрагменти їх творів опубліковано в газетах «Освіта», «Слово Просвіти» та в районних газетах.
Звичайно, на подібні заходи не шкода й витратитися, й нікому не спаде на думку сприймати це як аморальний вчинок.
Тривожить інше. Деякі державні чиновники (можливо під впливом серії виборчих кампаній, які завжди супроводжуються зростанням доходів цих чиновників) замість виконання своїх державних службових обов’язків «переводять стрілки» на меценатів і благодійників, мабуть вважаючи всіх депутатів мільярдерами типа донецьких.
А ось вам приклад. Я отримав лист з м. Новгород–Сіверський від пані Зінаїди Свистунової, яка звертається до мене по допомогу і просить гроші на операцію та наступну реабілітацію в санаторії. Пані Зінаїду, як вона пише, «збив автомобілем п’яний водій», після чого вона півтора року лежала в гіпсі, а відтоді пересувається на милицях. Пише, що отримує пенсію 476 гривень – «не вистачає навіть на ліки. Я писала на Київ, з Києва переслали на Чернігів, а звідти – у нашу міську адміністрацію і виділили мені аж 50 гривень. Прошу Вас допомогти на…»
Цей лист мене не здивував. Хто вже тільки до мене не звертався!
Здивувало інше. Лист цей передано через мого помічника в Новгород–Сіверському районі від… (увага!) Управління соціального захисту населення Районної Державної Адміністрації(!).
Отаку нову форму соціального захисту винайшли державні службовці держави Україна.
Шановні посадовці, чи ви знайшли п’яного водія, який збив людину? Знаю, не знайшли! А чи добре шукали? А як у даному випадку було вирішено справу із соціальним страхуванням пошкодованої особи? А чи це єдиний випадок в Україні, де щороку, в автомобільних аваріях, водії (в тому числі: п’яні) травмують десятки тисяч людей? То може не звертатися з окремими листами–проханнями, а одразу обкласти всіх депутатів податком на злочини п’яних водіїв, недбалих керівників шахт тощо?
А чи може краще кардинально змінити дотеперішню систему соціального захисту, яка, м’яко кажучи, не дуже соціальна і не дуже захищає?
Чи у вас, шановні соціальні працівники, вже є програма позитивної реорганізації системи соціального захисту, для нормального функціонування якої не треба буде «відфутболювати» ваших підопічних по подачки до законодавців?
Чи може наслухавшись і начитавшись інформації про тих депутатів–регіоналів, капітал яких щорічно зростає на кілька мільярдів доларів, дехто з вас вважає, що «всі вони там у Верховній Раді одним мирром мазані».
У кожному разі, виходить, що відтепер Верховна Рада має виконувати обов’язок прямого фінансування районних соціальних програм і забезпечення громадян санаторним лікуванням за кошт парламентаріїв…
Благодійність завжди була і буде моїм ремеслом. Але я не вважаю доцільним підміняти державних службовців там, де вони ухиляються від виконання своїх прямих функцій.
Врешті головний обов’язок депутата полягає зовсім не в тому, щоб роздавати подачки, а в тому, щоб законодавчо і організаційно будувати нормальну економіку і таку систему соціального захисту громадян, яка запобігатиме приниженню гідності людини до рівня прохача.

Джерело: Віталій КОРЖ, народний депутат України (фракція БЮТ), Сіверщина