Пропозиція надати російській мові статус державної є запрошенням українців відмовитися від своєї української мови й перейти на чужу. Тож погляньмо у глибину нашої прамови, щоб бодай поверхово побачити, від чого маємо відмовитися.
Письменник, знавець української давнини Сергій Плачинда у 44 числі газети «Літературна Україна» надрукував статтю «Золотий дощ» Велесової Книги», в якій згадує про шумеролога Анатолія Кифішина та його книгу «Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ — ІІІ тысячолетий до н.е.», (Кам’яна могила знаходиться в Мелітопільському районі). Кифішин каже: «Україна — батьківщина найдавнішого письма».
Молодий талановитий український вчений Мосенкіс книжечкою «Трипільський прасловник української мови» «підтримав і утвердив концепцію відомих англійських дослідників Роберта Макрома, Вільяма Крена і Роберта Мак’нійла, які аргументовано трактують походження всіх індоєвропейських мов (і англійської також) з мовного середовища Середньої Наддніпрянщини, тобто з лона давньоукраїнської мови — санскриту».
Цим стверджується, що Давня Україна (Оратта) — батьківщина всіх індоєвропейських народів (автори так і підписують карту України: «The Home of the INDO-EUROPEANS»).

Для людей з почуттям національної гідності такі висловлювання іноземних вчених є достатньою підставою сповнитися гордістю за своїх прапращурів і свою землю. Ми дали світові початки цивілізації! Лихоліття України минулих століть не перекреслює наших попередніх заслуг перед людством! Ми ще повернемося на світові вершини і скажемо своє вагоме слово!

Московія, окупувавши Україну, постійно намагалася зменшити освіченість українців та переробити нас на свій московський копил. Список дореволюційних указів, постанов та інших заборон української мови і всієї культури, створеної і матеріалізованої в українській мові, вельми довгий, щоб його друкувати в цій статті. Тут згадаю тільки антиукраїнську атмосферу ХІХ ст.

Харківська слобожанська інтелігенція наприкінці ХVІІІ ст. започаткувала культурницький патріотичний рух. Царат його придушив і створив атмосферу, яка штовхнула Наріжного, Гоголя, Кукольника та чимало інших талановитих українців піти в російську літературу й культуру. Не кожен український інтелектуал міг стати політичним борцем, тому багато їх стало реформаторами російської мови. Замість збагачувати нашу мову вони вносили в російську мову українську мелодійність, збагачували російський словник українськими словами і збільшували виражальні можливості. Кажу це без гордості. Навпаки, з сумом. Бо знаю: багато народів загинуло не від меча, а від асиміляції. Тому що більша різниця між сусідніми народами, то краще для самозбереження. Такі українці як Наріжний і Гоголь зменшували різницю між українською і російською мовами і тим самим сприяли русифікації українців.

Колоніальний стан України розірвав нормальний розвиток української людини: народившись в українській хаті і всотавши з дитинства значення народних символів, звичаїв, традицій, дух українських пісень, підліток мусив йти до російської школи і набувати знань у поняттях чужої мови. Свідомість роздвоювалася, цільність особистості зникала. Формувалася маргінальна особа, яка незрідка пристає до одного берега. Навіть тоді, коли українець наче повністю прийняв московську мову й звичаї, в нього залишається початковий мовний і морально-звичаєвий набуток, який він неспроможний забути — так, як людина неспроможна забути своє дитинство. Такі люди майже ніколи не бувають щасливі.

А коли українець народився письменником чи поетом, тоді цей шлях від українського дитинства до російської освіти і повернення до україномовної літератури збіднював мову, бо за час чужомовної освіти втрачається аромат рідної мови, вона стає канцелярсько-правильною, але не запашною. Таку мову читають з обов’язку, а не з прагнення до естетичної насолоди. На цьому багато втрачала українська література. А боязнь окупаційної цензури змушувала письменників уникати небезпечних тем. Небезпечними були всі теми про національну долю народу! І це трагедія України!

А потім Перша світова війна. Падіння царату, в Росії дев’ять міясців демократії. Україна створює свою владу — Центральну Раду. Московщина не звикла до демократії. Її в Росії ніколи не було і всю її історію вона душила демократію в тих країнах, на які їй вдавалося поширити свою владу. Вона цінує імперію і задля неї відмовляється від демократії. Тому диктаторська партія більшовиків легко захоплює владу, розв’язує громадянську війну і перетворює її на війну за повернення своїх колишніх колоній, що прагнули незалежності. Царські офіцери зрозуміли, що за більшовицькими гаслами про демократію і право націй на самовизначення стоять звичайні російські шовіністи, й валом повалили в більшовицьку Червону армію (вступило 40 000 офіцерів), щоб у її складі разом душити інородців і повернути їх назад під владу Москви.

Проти Української Народної Республіки (УНР) більшовицька Рада народних комісарів (РНК) Московщини тричі розв’язала агресивні війни: 17.12.1917, 9-10.12.1918, 7.11.1919.

Молода армія УНР не могла протистояти масовій навалі більшовицько-імперської армії і 30.12.1922 Москва оформила окупацію України створенням так званого СРСР, (щоправда, Верховна Рада УРСР ніколи не ратифікувала так званий Союзний договір про створення СРСР з участю України), а отже, окупація залишалася окупацією аж до виходу України з-під влади Москви 1991 року.

У російських антиукраїнських війнах не можна не бачити ще одного аспекту. Серед керівництва більшовицької Комуністичної партії було багато міжнародних авантюристів, таких як Парвус, Ленін, Троцький, Карл Лібхнет, Роза Люксембург, Бела Кун, Курт Айснер. Їхній авантюризм у тому, що вони планували встановити своє панування в усьому світі, при цьому панування мало здійснюватися не демократичними методами, а найжорстокішою диктатурою. Початок теоретичного обгрунтування своєї мети ці авантюристи бачили в публічно оголошеному 1948 року Маніфесті Комуністиної партії, створенні І Інтернаціоналу і діяльності ІІ Інтернаціоналу. Відкрита заява про використання ними диктаторських методів відштовхнула людей Європи, а в Росії ніколи не було свободи, тому народ легше повірив авантюристам, що нібито диктатура спрямована проти експлуататорів, а не проти трудящих. Леніну не було потреби повторювати про поширення диктатури й на трудящих — політично недосвідчений російський народ, який звик коритися державі, значною мірою піддався пропаганді про розпалювання світової революції і сам повторював гасла: «Ми на зло всем буржуям мировой пожар раздуем!».

Комуністичні вожді прагнули розширити революцію на інші держави. 1919 року створили ІІІ Інтернаціонал для координації міжнародної діяльності у справі захоплення влади цими авантюристами в інших країнах. 1919 року вони захопили владу в Баварії (очолили владу К.Ейснер, Е.Таллер, Є.Левіне), в Угорщині (Бела Кун, Матіяс Ракоші, Ерно Гере). На черзі було захоплення влади в Англії.

Звісно, працюючи на захоплення світу, вони аж ніяк не хотіли випустити зі своїх рук колонії царської Росії, тому спрямували в Україну величезну кількість військ, частина яких ненавиділа українців за прагнення до самостійності, а друга частина (галайстра та декласові елементи) ненавиділи нас за нашу культурність, заможність, охайність та вишиванки.

Уся ця галайстра налетіла на Україну, мов сарана на свіже поле, грабувала, нищила, придушуючи українців своєю кількістю. Захопивши Київ, розстріляли понад 4 000 безневинних випадкових людей, які вийшли на вулицю у вишиванках.

У 1921—1923 роках голодом було знищено понад 2 млн українців.

Потім репресували службовців УНР (цивільних і військових). Репресували людей не за індивідуальну вину, а членів українських партій, духівництво Української автокефальної церкви, заможних селян (куркулів), потім (1932 — 1933 рр.) усіх селян як носіїв українських етнічних рис. Замість вивезених і виморених голодом селян у спорожнілі села завозили людей з Московщини, щоб розбавити й підірвати генофон нації. З 1934 р. почалися репресії української інтелігенції. Замість неї привозили десятки тисяч людей з Росії і ставили їх на керівні посади, щоб передати керівництво суспільним життям в Україні безпосередньо в руки московитів.

Коли почалася Друга світова війна, з України вивезли в Московщину 550 великих підприємств і 3,5 млн інженерів, конструкторів, кваліфікованих робітників та творчу гуманітарну інтелігенцію.

Під час війни посилали «в атаку» українців, ненавчених військовій справі, у цивільному одязі, без зброї, заздалегідь прирікаючи їх на загибель.

1944 року Жуков і Берія видали наказ про вивезення з України всіх українців в Сибір. У 1946 — 1947 рр. КПРС організувала третій голодомор, знищивши голодом 349 тис., а 1947 року — 638 тис. українців.

1947 року із західних областей України вивезли на заслання понад 1 млн українців, натомість завезли у Львівську область181 тис., Івано-Франківську — 40 тис., Тернопільську — 27 тис., Рівненську — 39 тис., Закарпатську — 30 тис., Чернівецьку — 5 тис. людей з Росії.

У другій половині війни й після неї влада імперії створила атмосферу звинувачення українців за те, що були під окупацією німців (наче Україна винна, що імперська Червона армія не зупинила німців на західному кордоні?!)

За післявоєнний період з Росії переселили на Донбас під виглядом допомоги у відбудові промисловості велику кількість адміністративно-управлінського й інженерного персоналу. Викладання в українських вищих навчальних закладах, початкових і середніх школах переводили на російську мову. Паралельно значно поменшало видання технічної, загалом наукової й довідкової літератури українською мовою.

Цю шовіністичну політику навальної русифікації комуністичні «філософи» намагалися виправдати ідеєю нібито закономірного переростання «дружби» радянських народів у нову історичну спільність — радянський народ, навіть вигадуючи появу спільних етнічних рис.

Таємні інструкції з прискорення русифікації надходили з Москви до столиць так званих союзних республік. А хто намагався відстоювати право на україномовну освіту, того звинувачували в буржуазному націоналізмі й запроторювали в концтабори. Киянина Валерія Марченка, який оприлюднив таємну інструкцію з прискорення русифікації українців, засудили до концтабору і повернувся він в Україну в домовині. Група українців у Казахстані порушила клопотання про заснування для своїх дітей україномовної школи. Їх судили за «націоналізм» і вони відбували покарання в Мордовії.

Німецького адмірала Деніца за розв’язання під час Другої світової війни необмеженої підводної війни Нюрнберзький міжнародний трибунал 1946 року засудив до десяти років ув’язнення. Учителя Олексу Тихого з Олексієво-Дружківки Донецької області, який написав кілька цілком поміркованих статей на захист української мови і скомпонував книжку «Мова народу — народ», засудили 1977 року до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання — суворіше покарали за німецького адмірала Деніца! — і в уральському концтаборі замордували на смерть.

Після Голодомору 1932—1933 років українців Кубані, Північного Кавказу, Поволжя примусово записували росіянами.

Після такої безупинної жорстокої україножерської політики я запитую симоненків, кисельових та інших прибічників надання російській мові статусу офіційної: тож це само собою так історично склалося, що частина українців заговорила російською мовою?! Невже ті 70 років мордування і доведення українців до людоїдства не вплинуло на поведінку людей?! І не лукавте, кисельови та інші шовіністи: російську мову ви хочете піднести до статусу державної не для зрусифікованих українців, а для себе — тих росіян, які в Україні служили московській імперії і далі служать їй. Ви досі не відмовилися від мрії повернути Україну під владу Москви, що яскраво показали на початку 2007 року спробою захопити владу в Україні через створення конституційної більшості у Верховній Раді України. Надання російській мові статусу другої державної означало б перетворення української мови на другорядну і посилення русифікації. Ви з вашими московськими хазяями ведете інформаційну війну проти України, і надання російській мові статусу державної узаконило б цю війну.

Не вийде! Українці поволі повертаються до своїх духовних джерел і починають дедалі чіткіше розуміти свою історичну відданість демократичним політичним традиціям на відміну від московитів, вірних централізації й диктатурі.

Ви, московські шовіністи в Україні, позбавлені відчуття справедливості, вам просто не дано зрозуміти, що відсутність українських шкіл в Московщині і сотні російських шкіл в Україні — це крайня несправедливість. Ви кажете: «Так історично склалося» (що в Російській Федерації українців принижують) і вважаєте, що це справедливо. Приготуйтеся до того, що поступове національне прозріння українців розширюватиме українську освіту і звужуватиме насильно запроваджену російськомовну освіту. Такий напрям розвитку освіти грунтується на історичній правді і є шляхом до справедливості.

Правда — про три голодомори, тотальний цензурнний терор, геноцидний наказ Жукова і Берії про виселення всіх українців з України, створення вами, комуністами, чекістських загонів в уніформі УПА і мордування населення в Західній Україні — починає виходити на світ Божий і виявляти жахливу антиукраїнську суть московського імперіалізму.

Правда розплющує очі зазомбованим вами малоросам, і вони стають українцями. Пізнання історичної правди щойно починається. Кожен рік вона примножуватиме українство і зменшуватиме сили неправди і зла.

Левко Лук’яненко
Джерело: ПЕРСОНАЛ ПЛЮС