Якщо хтось і досі перебуває у блаженній ейфорії, якої нагромадилося далі нікуди після офіційного оприлюднення імені нового правителя Росії, то вона мала б випаруватися після несподіваної українофобської заяви зовнішньополітичного відомства РФ
Чомусь тамтешні дипломати очікували зі своїм фактично демаршем, тамуючи невдоволення й після відзначення річниці УПА, й під час потужної кампанії через Голодомор. Аж тепер, коли пристрасті вляглися, коли Україна поступово переходить у блаженний стан “рамадану”, нам вирішили нагадати, що, даруйте, спати зась...
Міркую, маємо перший дзвіночок від майбутнього президента Мєдвєдєва – “ліберала”, “західника”, “людини, далекої від ФСБ”. Найцікавіше, що цими категоріями оперували здебільшого офіційні або ж близькі до Кремля джерела, а інші медіа втішено вторили їм, не замислюючись, що акурат Мєдвєдєв дуже добре знає смак “українського напрямку”, принаймні не забув цукерку Януковича на Хрещатику, яка відтак перетворилася на гірку пілюлю.

Нам можуть скільки завгодно розповідати про “випадковість” злого маніфесту від Сєрґєя Лаврова, переводити стрілки на численних “яструбів” серед зграї “голубів” і “миротворців”, однак це залишиться ілюзією та заспокійливим для наївних і легковірних. Якби заява справді була “непорозумінням”, то навряд учора на сторінках “Газети” Генконсул РФ у Львові ледь не слово в слово повторив би її текст. Зрештою, учорашнє ж звернення самого Путіна до Ющенка є також знаковим.

Нова реальність у тому, що Росія повернулася політики регіональної гегемонії і вважатиме потрібними й виправданими будь-які засоби зберегти цю роль. У Кремлі й надалі ділитимуть уряди сусідніх держав на “дружні” та “ворожі”, намагатимуться конструювати потрібні моделі в чужих столицях, втручатися у внутрішні справи незалежних народів, визначати для них “правильні” й “не дуже” погляди на історію.

Думаю, схожі стосунки домінуватимуть доти, доки на півночі від наших кордонів не відкинуть практику зовнішньої політики як “спецоперації”, багатоходівки з обов’язковим зиском для себе і шкодою для сусідів. Доки демократія російського інтелігента не закінчуватиметься на українському питанні. Скільки для цього знадобиться часу – мені не відомо. Навіть улюблений російським бомондом Павєл Ґлоба навряд візьметься за такий невдячний прогноз.

Якщо говорити про українську реакцію на черговий випад, то вона була навіть надмірною. Я б узагалі не реагував на таку маячню, тим паче, її оприлюднили вже “по факту”. Ніхто ж не має серйозного наміру скасовувати президентські укази на потіху світові чи перейменовувати львівські вулиці на догоду завсідникам арбатських кабаків. Як пише єврей Мойсей Фішбейн: “Україна має бути українською Україною. Як французька Франція, італійська Італія, німецька Німеччина... Лише тоді буде добре всім у ній сущим, насамперед етнічним українцям, а відтак українцям російського роду, українцям єврейського роду, українцям болгарського роду, українцям татарського роду... Ми зробимо все, щоб вона нарешті не була аморфним клаптиком постсовєтського простору, що на ньому є напис “Україна”, який та бандота завжди може змінити”.

Але мова навіть не про “ту бандоту”, а про абсолютну мовчанку “українців російського роду”, голос яких чути лише під час помпезних нагородних церемоній, і аж ніяк у кризових ситуаціях чи у випадках на кшталт оприлюдненої заяви. Чомусь вони вважають “непатріотичним” учинком сказати про лояльність до країни, в якій живуть, до своїх духовних потреб, бізнесу, загалом до пошанівку особистості. Чомусь вони, як ото депутати в парламентській залі, за подібних обставин “передають” слово політичним спекулянтам і провокаторам. Невже їм не прикро, що голос російської громади асоціюється саме з маргіналами?

Ігор Гулик
Джерело: Львівська Газета, VOX