Чергова сесія Полтавської міськради не дала згоди на спорудження в обласному центрі пам’ятника видатному землякові — голові Директорії, головному отаману військ Української Народної Республіки Симону Петлюрі. За такий пам’ятник проголосували тільки 19 депутатів, 11 висловилися «проти», ще 9, у тому числі й мер Андрій Матковський, утрималися. До необхідної більшості у 26 голосів не вистачило семи «петлюрівських багнетів». Таку арифметику очільники мерії поспішили назвати віддзеркаленням реальних настроїв полтавської громади, а саму процедуру прийняття рішення — ледь не апофеозом демократії. Хоча насправді все це нагадувало цинічний, добре зрежисований спектакль. Не лише тому, що голосів двох «помаранчевих» фракцій — Блоку Тимошенко і «Нашої України» — вистачає для ухвалення більшістю будь–якого рішення. За умов, коли до табору «петлюрівців» несподівано приєдналося кілька представників інших політичних сил, зелене світло для пам’ятника на сесії запалювалося без особливих зусиль. Отже, навіть формально все вирішила «мерська» позиція «безпартійного» БЮТівця Андрія Матковського та наближених до нього депутатів.

Смердюча політканалізація
«Неформальні» ж підвалини такого рішення — ще огидніші. Нагадаємо, що саме міський голова Андрій Матковський «влипнув» в історію Полтави відверто українофобським рішенням, згідно з яким на початку жовтня ц.р. місцеві комунальники демонтували освячену кам’яну стелу на місці майбутнього пам’ятника Симону Петлюрі біля обласного «білого дому». При цьому мер не відмовив собі в задоволенні познущатися як над пам’яттю одного з найвидатніших борців за волю України, так і над ініціативою щодо встановлення пам’ятника за кількасот метрів од місця, де стояла хата родини Петлюр, голови облдержадміністрації Валерія Асадчева (а «губернатор» діяв на підставі указу Президента «Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки»). Поспіх при нічному знесенні наріжного каменя пан Матковський мотивував головним «убивчим» аргументом: мовляв, та «незаконна споруда розташовувалася на зливній каналізації і порушувала її нормальну експлуатацію». А ще — рішенням суду, яке не набуло чинності. А також тим, що облдержадміністрація нібито не надала міськраді всіх необхідних документів для прийняття рішення, не порадилася з громадськістю. Варто лишень Асадчеву та його команді подбати про всі без винятку демократичні процедури і звернутися до мерії з офіційною «чолобитною», як там не гаятимуть жодного дня з «канонізацією» волі громади...
Подібні запевнення були тільки димовою завісою над справжніми намірами новітніх хазяїв Полтави. Адже 13 листопада в обласному центрі з дотриманням усіх формальностей відбулося громадське обговорення питання щодо увічнення пам’яті Симона Петлюри та спорудження йому пам’ятника у Полтаві. Крім посадовців обласної влади та науковців, у цьому заході взяли участь усі бажаючі — близько півтори сотні мешканців міста, котрі представляли більш як три десятки партій і громадських організацій. Абсолютною більшістю голосів (тільки один був «проти») поважне зібрання прийняло ухвалу, в якій ініціатива стосовно спорудження пам’ятника Петлюрі не лише беззастережно підтримувалася, а й розширювалася. Зокрема, Полтавській міськраді пропонувалося виділити місце для пам’ятника видатному землякові й водночас створити центр імені Петлюри для подальших наукових досліджень доби Української революції, а також розглянути «питання щодо перейменування вулиць, які носять імена діячів тоталітарного режиму».
Згадану ухвалу надіслали до мерії разом із належно оформленим поданням облдержадміністрації. Тож навіть формальних зачіпок для відмови у чільників міської влади не залишалося. Однак за тиждень до сесії у газеті міськради з’явився розлогий пасквіль на Петлюру з усіма ярликами від агітпропу Троцького—Сталіна—Суслова. Підпис під цим «шедевром» новітньої контрпропаганди поставив місцевий комуністичний вождик, про якого у Полтаві говорять: що в керівників мерії на умі, те в нього на язиці...Через кілька днів брудний україножерський опус передрукували ще дві найтиражніші обласні газети.
А за два дні до сесії міськради сам мер Андрій Матковський повідомив: при голосуванні «петлюрівського» питання він утримається, щоб «авторитетом міського голови не тиснути на депутатів» (нібито потужний антипетлюрівський «залп» у комунальній пресі не є прямим тиском на них). І порадив ініціаторам встановлення пам’ятника поки що відмовитися від цієї ідеї, спрямувавши «вивільнені» кошти на створення фільмів та публікацій, оскільки полтавці про Петлюру ще, мовляв, мало знають. На «просвітницькі» публікації якого штибу витрачаються кошти в газеті міської ради, ми вже знаємо...
Комуністичні «танці» на могилах
А як же бути з такою любою пану Матковському «думкою громадськості», зафіксованою в згаданій ухвалі громадського обговорення від 13 листопада? Про неї у мерії воліють не згадувати. Вочевидь орієнтуючись на іншу «громадськість». Уже наступного після сесії міськради дня, нібито на знак підтримки її «антипетлюрівського» рішення, той же таки комуністичний вождик привів до «показової» могили у Петровському парку, в якій поховані жертви братовбивчої громадянської війни, зо два десятки своїх однодумців — для мітингу й покладання квітів на братську могилу комуністів братів Литвинових та червоноармійців, загиблих «у боротьбі з петлюрівськими бандитами» 1919 року. Хоча насправді один із братів Литвинів (це вже потім їхнє прізвище русифікували «інтернаціоналісти») очолював миргородську надзвичайну комісію — сумнозвісну ЧК, яка відзначалася особливою жорстокістю в репресіях проти всіх, хто чинив спротив бузувірській продрозкладці — тотальному «викачуванню» хліба в селян. «Куркульське», за більшовицькою термінологією, повстання проти «чекістів» та «продармійців» у Миргороді очолив офіцер царської армії Дубчак. Навіть більшовицька пропаганда називала повстанців не справжніми, а «прихованими» петлюрівцями. У полум’ї запеклої борні ворогуючі табори зазнали значних втрат. Але використовувати пролиту 90 років тому кров для сьогоднішнього дешевого політиканства можуть, певно, тільки останні негідники...
Наголосимо: комуністичних мітингувальників біля згаданої братської могили у центрі Полтави було не більш як два десятки. А «розпіарили» їх на місцевих телеканалах так, ніби вони висловлювалися від імені ледь не всіх полтавців.
Від тієї могильної плити жменька мітингувальників пройшла через центр міста, щоб поставити кошик квітів на місце, де має з’явитися пам’ятник видатній українській співачці Раїсі Кириченко. І знову той комуністичний вождик, який тільки–но «клєйміл позором» Петлюру, перед телекамерами почав розсипатися у компліментах співачці та мудрим депутатам міськради, котрі нарешті проголосували за перейменування частини вулиці Рози Люксембург на вулицю Раїси Кириченко. І це при тому, що він із соратниками впродовж кількох останніх років затято воював проти такої ініціативи громадськості, у пресі називаючи її «провокацією» та організовуючи збір підписів «обурених» мешканців вулиці Рози Люксембург... Комуністам фактично потурала міська влада. Тепер же раптом «прозріли» і можновладці, й «вірні ленінці». Якраз тоді, коли на сесії міськради треба було «завалити» пам’ятник Петлюрі...
«Вкорочені» вулиці безпам’ятства
Подібне використання імені народної співачки як своєрідного «громовідводу» видається звичайнісіньким блюзнірством. Не меншою наругою над пам’яттю землячки став ще один «фінт» мерії. Адже перейменовувати вирішили не всю вулицю Рози Люксембург, а тільки приблизно шосту її частину — невеличкий двохсотметровий відрізок до найближчого перехрестя з чотирма житловими будинками. Порушуючи при цьому всі писані й неписані правила містобудування. Адже рівна, як струна, вулиця тепер матиме, по суті, дві назви: починатиметься ім’ям Раїси Кириченко, а закінчуватиметься вже Розою Люксембург. Зате «галочку» як про перейменування, так і про його недопущення поставлять усі...
До подібних «фінтів» міська влада вдавалася й раніше. Зокрема, після трагічної загибелі В’ячеслава Чорновола вона довго не погоджувалася на присвоєння його імені одній із центральних вулиць Полтави. Лише після того, як місцеві рухівці заявили про наміри розпочати протестне голодування, для вулиці Чорновола терміново «відчепили» маленький відтинок вулиці Куйбишева із кількома будинками. Ту ганьбу чинили колишні хазяї обласного центру. Але чим відрізняються від них керманичі міста нинішні, котрі не втомлюються називати себе демократами й антиподами вчорашньої влади?
І звідки в них, зрештою, ота антипетлюрівська, власне, антиукраїнська затятість? Тим більше за умов, коли ще навесні минулого року Андрій Матковський в іпостасі секретаря міськради, в.о. міського голови виступав із палкою промовою на відкритті меморіальної дошки «славетному громадсько–політичному і державному діячеві України» Симону Петлюрі. Але за півроку до виборів треба було прихиляти до себе й демократичний проук¬раїнський електорат. Перед самісінькими ж виборами з’ясувалося: набагато «податливіший» до «благодіянь» влади електорат старшого віку з іншими переконаннями. Відтак загравання «русскоязичного суворовца» Матковського і його «комсомольської» команди з армійськими відставниками, активістами «Союза совєтскіх офіцеров», комуністами та їм подібними полтавцями, по суті, триває й досі. Триває всупереч логіці здорового глузду, який підказує: більшість полтавців, котрі голосували за мера–БЮТівця і за репрезентовану ним політичну силу, чекають від нього зовсім не показових антипетлюрівських демаршів і не походів 1 травня до пам’ятника Леніну.
Подібні демарші мають ще одну, не менш сумнівну складову. В кожному з них помітні «антигубернаторські» мотиви. У прагненні за будь–яку ціну насолити голові облдержадміністрації відчувається образа місцевих БЮТівців на Валерія Асадчева за те, що він не обдаровує представників партії–переможниці двох останніх парламентських виборів у регіоні керівними посадами у виконавчій владі. Кажуть, перед тим «антипетлюрівським» голосуванням у міськраді із деякими місцевими партійцями з БЮТ намагалися порозумітися повпреди обласної влади. І наразилися на цинічну відповідь: мовляв, нехай нас попросить сам Асадчев, а ще краще — «в обмін на Петлюру» запропонує пару–трійку посад...
Пропозиція чітка й зрозуміла. Незро–зуміло тільки, на кого мав би сьогодні «міняти» вистраждану ним незалежну Україну і що «просити» в тих, хто сидить у владних кабінетах рідного міста під «його» прапором сам Симон Петлюра?

Джерело: Василь НЕЇЖМАК, www.umoloda.kiev.ua