«Ґазпром – нова зброя Росії». Так зветься книга незалежних російських журналістів Валєрія Панюшкіна та Міхаїла Зиґаря – і ця назва сама собою вже багато про що промовляє. Ця книга щойно вийшла в Німеччині, а київське видавництво «Факт» готує її до друку в українському перекладі (виконав цей переклад кореспондент «Народного слова» Іван Андрусяк). Тим часом у самій Росії заледве знайшлося видавництво, яке погодилося наразі лише розпочати переговори про гіпотетичну ймовірність її видання! Пропонуємо фраґмент цієї книги нашим читачам.
Газ, що видобувається в Росії й обігріває півсвіту, завжди був зброєю, притому небезпечною. Одразу після другої світової війни, коли в Радянському Союзі взялися будувати перший газопровід Саратов-Москва, справу цю доручили Воєнстрою, який очолював Лаврєнтій Бєрія. До речі, Бєрія під ту ж пору курував і створення радянської атомної бомби, так що будівництво газопроводу й атомна бомба фактично виявлялися рівнозначними справами. Газопровід будували військовополонені, в основному німці.
Потім Сталін помер, Бєрію розстріляли, і Нікіта Хрущов, однією рукою благословляючи зведення Берлінської стіни, іншою намагався підкорити Європу за допомогою радянського газу. 1960 року Хрущов уклав із президентом італійської нафтогазової компанії ENI Енріко Матеї угоду про торгівлю нафтою й газом. Але якщо нафту можна було транспортувати в танкерах, то для газу потрібні були труби, а радянських труб європейці боялися. У 1963-му на настійну вимогу американського президента Джона Кеннеді німецький канцлер Конрад Аденавер скасував уже укладену угоду й заборонив продавати Радянському Союзові труби великого діаметру. Тоді труби для газопроводів почали виготовляти в Сибіру й писали на них: «Труба тобі, Аденавере!» – як іще зовсім недавно писали на танках: «На Берлін!»
Адже газ – теж зброя.
А Енріко Матеї, який намагався прорвати нафтогазову блокаду СРСР, загинув за таємничих обставин, розбившись на вертольоті невдовзі після зустрічі з Хрущовим і напередодні зустрічі з американським президентом Кеннеді. За чутками, його вбили, причому саме через домовленості з СРСР. Але з’ясувати правду нікому так і не вдалось, адже всі поліцейські й журналісти, що розслідували обставини смерті Матеї, були вбиті чи пропали безвісти.
Зброя, притому небезпечна!
А газ усе-таки прорвався в Європу. В 1970 канцлер ФРН Віллі Брандт і Лєонід Брежнєв підписали леґендарну угоду «газ-труби», згідно з якою Німеччина взялася поставляти Радянському Союзові труби великого діаметра, а Ruhrgas – закуповувати радянський газ. О 13 годині 15 хвилин 1 жовтня 1973 року газ із СРСР уперше пішов у Європу.
Американці тривалий час наполегливо відмовляли Віллі Брандта від домовленостей із Радянським Союзом. Уже в 1980 держсекретар США Шульц прилітав у Бонн, щоб іще раз спробувати переконати керівництво ФРН не будувати газопроводу. Американці побоювалися, що в разі воєнних дій росіяни зможуть заправляти свої танки просто з газопроводів і по своїх трубах за лічені дні захопити всю Європу.
За десяток років російські танки пішли з Європи. А труби залишилися. І страх теж.
Усе ж таки зброя.
Колишній заступник голови правління Ґазпрому Вячеслав Шерємєт теж полюбляв повторювати, що газ – це та ж таки зброя: «Горить, – казав Шерємєт, – вибухає й душить». І ця приказка була дуже популярна в газовиків.
Не знаючи цієї приказки, європейці побоюються російського газу, подаючи страшні для них цифри: Фінляндія, наприклад, залежить від імпорту Ґазпрому на 100%. Австрія – на 75%. Німеччина – на 45%.
Але газу, як це не дивно, бояться й у Росії, причому навіть у самому Ґазпромі. Ветерани корпорації розповідають, що видобуток газу завжди вважався в них найважчою, найбільш невдячною справою – порівняно з будь-яким іншим бізнесом. Тому Ґазпром завжди намагався не обмежувати свій фронт робіт лише газом, а, навпаки, розсовував овиди своїх ділових інтересів усе далі й далі. Газом тепер овіяні й футбольні клуби, і електроенергетичні підприємства, і газети, і телеканали, й пенсійні фонди, і страхові компанії, і банки, й авіакомпанії.
Лише на території Росії загальна довжина труб Ґазпрому становить 463 000 км. Це в десять разів більше від довжини екватора. Більше, ніж відстань від Землі до Місяця. Ґазпромівських газопроводів, зрештою, вистачило б на те, щоби «прив’язати» Місяць до Землі. Страшна зброя – красива.
Хай там як, а портрет Ґазпрому закономірно перетворюється на історію Росії. Ми поглянули на Росію крізь ґазпромівську трубу – і побачили Росію в трубі. Дивну Росію, створену Бєрією і Хрущовим, яка ще пам’ятає Сталіна. Країну, чия політика, культура, економіка й соціальне життя наповнені газом. Країну, що посідає перше місце за експортом газу у світі, але сама газифікована лише на 50%.
Ми поглянули на країну крізь звивисту ґазпромівську трубу і зрозуміли, що якби ця труба на котрійсь ділянці своєї історії повернула інакше, ми жили б тепер в іншій країні.
– Невже ви не розумієте, що триває війна? Третя світова, – казав нам топ-менеджер Ґазпрому, керівник приналежного йому телеканалу НТВ.
– Енергетична? – запитували ми.
– Ідеологічна, – відповів він.
І нам стало зрозуміло, що трубами шириться не лише газ, а й ідеологія. А ідеологія, якщо загнати її в трубу, справді горить, вибухає і душить.
Одначе Ґазпром не хороший і не поганий, як не може бути добрий або поганий автомат Калашнікова чи револьвер Кольта. Зброєю можна вбивати й залякувати, а можна і захищати та оберігати. Моральний сенс зброї залежить зовсім не від того, як вона влаштована, а від того, в чиїх вона руках.
А до того ж, зброя бездушна. Вона не відає страху, вона не знає любові й жалю, вона в жодному разі не зостанеться вірною своєму нинішньому власникові, як тільки зміняться часи.

Автор: Валєрій ПАНЮШКІН, Міхаїл ЗИҐАРЬ
"Народне Слово"