Шедевром цинічності та лукавства можна вважати текст, який нещодавно з'явився в одіозному "Кіевском телеграфе" (№401) за підписом Дмитра Табачника.
Стаття, під назвою "Аннігіляція "національної ідеї" є стилістично, тематично і політично продовженням, чи швидше. своєрідною "смаковою приправою" до скандальновідомого "Утиного супа", опублікованого в тому ж виданні (№391) за тим же підписом.
Огидно і недоцільно переповідати той підлий бруд, в хамському стилі вивалений на голови читача, проте і залишати без належної уваги та відповідної реакції подібні опуси неприпустимо. Я не збираюся ні дискутувати, ні полемізувати з Табачником, ні тим більше виправдовуватися. Зверну лише увагу на декілька пасажів з тексту цього автора.
"Давайте згадаємо, що концепція створення незалежної української держави в межах кордонів колишньої УРСР першочергово базувалась на розумінні багатоетнічного характеру такого державного утворення", - закликає Табачник. Починаємо згадувати... Яка концепція? Хто і де її складав? І який "багатоетнічний характер" має наша держава? Адже згідно з даними останнього перепису, кількість українців складає майже 80%, і говорити про "мультіетнічність" в нашій державі може лише невіглас або провокатор. Я не наважуся назвати професора Табачника невігласом, отже залишається... На підтвердження цієї думки свідчить і твердження про те, що, зокрема в Російській імперії національні меншини намагалися кооптувати в загальнодержавну систему "не втручаючись в їх релігійні, мовні та культурні традиції". Навіть не знаю, як це прокоментувати. Думаю наші читачі знають історію і недоречно тут наводити промовисті і красномовні факти, які свідчать про протилежне.

Проте професору-фальсифікатору мало таких своєрідних "історичних екскурсів". Він подібним чином "повправлявся" і на сучасному політичному полі. Ось як він наприклад окреслює два вирішальних фактори "помаранчевого перевороту": "по-перше бажання закомплексованого плебсу, колишніх слуг порахуватися по-справжньому з колишніми господарями, по-друге, неготовність тих верств суспільства, проти яких переворот був об'єктивно спрямований, захищати свій уряд". Зверніть увагу на виділені мною слова. Саме так Табачник назвав мільйони і мільйони українців, які протестували проти фальсифікації виборів, вийшли на площі і майдани за свою свободу і національну перспективу. Ідентифікувавши Україну, як "міні імперію", Табачник щедро роздає рецепти, як її "обустроить". Власне, рецепт простий. З одного боку, він пропонує лікувати "історично зумовлений комплекс неповноцінності, властивий населенню західних областей України". Цікаво, які "лікарі" і якої "спеціалізації", хірурги чи психіатри, лікують чи вже й вилікували скажімо Тараса Чорновола чи Ганну Герман. І з якою міною на обличчі пан Дмитро змушений тиснути руку цим та іншим "історично неповноцінним", "унтерменшам". Подібної стилістики та означень в опусі Табачника не бракує. Обізвавши Президента "щирим в своїй обмеженості", він вважає його уявлення про національну історію і культуру "печерними", а гуманітарну політику такою, "яка задовольняє містечкові інстинкти дрібнотравчатих політиків".

Своєрідним рефреном звучать перманентні залякування читача розколом країни, який може бути і за югославським сценарієм, галицькою русофобією, коли вже тепер в Україні "вводилися обмеження на російську друковану продукцію, заборону на фільми російською мовою" і тому подібними нісенітницями. Проте, є в рецепті табачникового "супу", і "позитивна" складова. Він пропонує опозиціонерам радикалізуватися, прогнозуючи появу нових лідерів і створення "партизанських загонів" в східних та південних регіонах. Адже, за словами "аристократа" Табачника, "сьогодні ідея розколу країни може стати найбільш адекватною відповіддю ідеї огаличанення, а швидше, ожлоблення України". Так і уявляю хвацького Дмитра Володиморовича попереду партизанів-сепаратистів "с саблєй на ліхом конє", поруч вірний ординарець Пєтька Сімонєнко, а тили надійно прикриває "Наташка-пулємьотчіца".

"Скажемо одразу - щирість потрясаюча, з розряду тих, що межує з нахабством і вже артистизмом для власного задоволення...", - писав з десяток років тому Анатолій Щербатюк в статті "Україна під ногами", навіяній книжкою Видріна і Табачника "Україна на порозі ХХІ століття: політичний аспект". Сучасний Табачник цю межу давно перейшов, і тепер його провокативна "щирість" межує між брутальністю і банальним криміналом.

До речі, цікаво прочитати, що і як писав у згаданій книзі в 1995 році той же Табачник про тодішнього свого "шефа". "Леонід Кучма - він той племінний вождь, головний воїн, який тепер сам буде наймати кравчуків і вказувати їм, яка ідеологія потрібна йому для управління підприємством - державою" (стор.23). Власне, десь в останніх словах цієї цитати і прихована глибинна сутність всього єства Табачника та йому подібних. Україну вони розглядають лише як територію під своїми ногами, такий собі кормоцех, корморозподільник, і сенс в тому, щоби викачувати і розподіляти "добробут" мали право лише вони. Ну а українці, якщо такі є, для них не більше, як дешева робоча сила, тобто "закомплексований плебс, колишні слуги", яких слід "поставити на своє місце". І донецькі шахтарі чи дніпропетровські металурги не меншою мірою ніж галицькі чи волинські селяни.

Все це нагадує персонажів відомої байки Крилова про тварину під деревом, і перспектива полягає в тому, чи знайде етнічний господар української землі сили волі та рішучості відтягнути ту верескливу хамовиту тварину від рідного коріння, як би вона при цьому не кувікала.

Віктор Рог
«Націоналістичний Портал»