Радянського Союзу на політичній карті світу давно не існує, але його вожді живіші за всіх живих, пише заступник голови Київської міської адміністрації, депутат Київради Сергій Рудик у своїй колонці для Корреспондента.
Давно вже не майорять червоні прапори над будівлями влади, не йдуть перед трибунами президії першотравневі колони робітників і селян, на чергових з'їздах "керівної й напрямної" партії не рапортують про успіхи чергової п'ятирічки, і все менше людей голосує за комуністів. Навіть Леніна з мавзолею в Москві хочуть винести й поховати по-людськи. Усе. Зруйнувалася одна з найкривавіших імперій ХХ століття – тоталітарно-комуністичний Радянський Союз.
Але чому в Україні, уже 16 років незалежної, куди б ти не пішов, тебе скрізь переслідує примара комунізму, яка бродить по Європі з позаминулого сторіччя й усе ніяк не заспокоїться.
Вдумайтесь: сьогодні в нас у країні налічується близько 20 тис пам'ятників радянським вождям. Звернімося до статистики. На вулицях українських міст установлено 2.018 пам'ятників Леніну, і ще 4 277 вулиць, проспектів і майданів названо його ім’ям. Щодо вождів дрібнішого калібру (усяких там Крупських, Дзержинських, Щорсів, Фрунзе й решти), то їх увічнено в 604-х пам'ятниках і 13 427-ми назвах вулиць. Та що й казати, є навіть сім пам'ятників Сталіну - одному з найстрашніших диктаторів в історії людства.
І це люди, чию причетність до масових політичних репресій, організації Голодомору в Україні, геноциду цілих народів не лише довели документально, але й визнала світова спільнота.
Мені важко зрозуміти, як можна одночасно шанувати пам'ять мільйонів українців - жертв радянського тоталітарного режиму і при тому зберігати пам'ять про ідеологів і організаторів тих страшних подій у монументах і назвах вулиць.
До речі, у Німеччині ви не знайдете пам'ятника, наприклад, Гітлерові, Герінґові або будь-якому іншому ідеологові фашизму, а законослухняного бюрґера, який живе де-небудь на Геббельс-штрассе або майдані ім. Третього Рейха, навіть неможливо уявити. Там питання про демонтаж пам'ятників таким постатям вирішили дуже просто. У демократичній Німеччині була чітка державна позиція й ніяких вагань: монументи забрали, а вулиці перейменували.
Поляки з прибалтами теж пішли схожим шляхом і вже давно забрали з вулиць пам'ятники радянським лідерам, а самі вулиці перейменували, і нормально собі живуть в об'єднаній Європі.
До речі, може, тому й не пускають нас у Європу, що Україна не подорослішала, не переросла радянське ідоловірство? А спроби змінити ситуацію можна порахувати на пальцях.
Наприклад, цьогоріч мені, як депутатові Київської міської ради від партії ПОРА, на превелику силу вдалося переконати депутатів ухвалити рішення перейменувати київські проспекти Радянської України й 50-річчя Жовтня в проспекти Георгія Ґонґадзе й Леся Курбаса відповідно, а вулиць Урицького й Січневого повстання - у вулиці митрополита Липківського та Івана Мазепи. Але це крапля в морі. Зате проект про демонтаж 29-ти пам'ятників вождям тоталітаризму в Києві, серед яких 18(!) монументів Леніну, пам'ятники ідейному натхненникові Голодомору 1932-1933 років Косіору, натхненникам політичних репресій Мануїльскому та Дзержинському успішно загубився в комісіях міської ради!
Прийшов час зрозуміти, що рішення про перейменування вулиць і демонтаж пам'ятників повинні прийматися не на місцевому, а на державному рівні й жорстко контролюватися. Єдиний документ, у якому мова йде про необхідність демонтажу пам'ятників вождям тоталітаризму - Указ Президента Віктора Ющенка про ввічнення пам'яті жертв і постраждалих від Голодомору. І начебто б усі підтримують це рішення, але варто підняти питання про демонтаж конкретного пам'ятника або перейменування конкретної вулиці, виникає мільйон виправдань і механізмів, щоб бойкотувати обов'язковий до виконання декрет голови держави.
Досить. Є Указ Президента і його треба виконувати, а тих, хто не хоче, притягати до відповідальності.
Непримиренним опонентам демонтажу пам'ятників скажу: ніхто їх знищувати не збирається, усе-таки це наша, хоч і трагічна, історія. Просто зберемо всі пам'ятники вождям тієї епохи в одному місці, такому собі Парку радянського періоду. Вишикуємо в ряд 100 монументів Леніну, пам'ятники Калініну, Дзержинському, Щорсові, Мануїльскому, Крупській, …тітку з веслом, піонерів з дудками й барабанами. Організуємо доступ для відвідувачів, охорону, а біля кожного експоната повісимо інформаційну табличку. І нехай люди приходять, дивляться, читають. Упевнений, що від цього виграють усі: і молодь, і старше покоління, і навіть туристи, але в першу чергу виграє Україна.
Сергій Рудик – заступник голови Київської міськадміністрації, депутат Київради, ініціатор кампанії за демонтаж пам'ятників тоталітаризму
Ця колонка опублікована в №14 журналу Корреспондент від 12 квітня 2008 року.

Джерело: «Кореспондент», http://ua.korrespondent.net/opinions/430159