Останні дні президентства Володимира Путіна ознаменувалися тим, що Росія ледь не розпочала на Кавказі криваву війну.
У ніким, окрім Путіна, не визнану Абхазію увійшли додаткові підрозділи російської армії, стягнуті до Кодорської ущелини. Сьогодні ніхто не дасть гарантії, що тепер вже прем’єр-міністр Росії Володимир Путін не розпочне “маленької” кавказької війни.
Останнім часом висловлювання російських політиків щодо України та Грузії стають все більш агресивними. Мер Москви Юрій Лужков навіть дозволив собі, перебуваючи у Севастополі, публічно заявити, що Росія має переглянути питання про те, кому належить це місто.
На жаль, й пересічні росіяни стають жертвою державної пропаганди щодо ставлення до сусідніх держав. “А чого це ваш Ющенко бандерівців учасниками війни визнав?..”, “А чого це ваша Тимошенко на халяву наш газ хоче отримувати?..”, - такі безапеляційні запитання доводилось вислуховувати, спілкуючись зі знайомими, які живуть у Росії і щодня дивляться тамтешні телеканали. Нещодавно проведене в Росії опитування засвідчило, що 21 відсоток росіян вважають, що Україна вороже ставиться до Росії. Більш ворожо, вважають росіяни, до їхньої країни ставляться лише США та Грузія.

На щастя, більшості з нашого покоління, принаймні в Україні, не довелося зазнати жахів війни. Пам’ятаю, як у воюючому Придністров’ї відчув справжній шок навіть не від пострілів на вулицях Бендер, а від вигляду звичайного військового кладовища у Тирасполі. Йшов цим кладовищем до річки, неуважно розглядаючи звичайні для всіх колишніх радянських міст військові поховання: однакові червоні фанерні стовпчики із зірочками над могилами. Випадково погляд зачепився за один з написів: “Прапорщик... загинув...”. Стоп! У Велику Вітчизняну звання прапорщик у Червоній армії не було – спало на думку. І лише тоді зрозумів, що йду кладовищем не часів Другої світової, а повз свіжі могили, що з’явилися на цій землі вчора чи позавчора.

Війна, особливо з етнічним забарвленням, – найбільше жахіття. Тому ті, хто знають її не лише зі спогадів дідусів – учасників Другої світової, так болісно сприймають претензії росіян до грузинської Абхазії чи українського Криму. Та після останнього дзвінка до Москви став спокійніше ставитися до висловів Лужкова, Путіна, Іванова та інших російських “яструбів”. “Росіян єднає бажання будь-якою ціною зберегти мир”, - переконав мене російський колега (до речі, колишній львів’янин), журналіст радіостанції “Эхо Москвы” Матвій Ганапольський. У прямий ефір цього радіо телефонують чимало пересічних росіян, які також вважають, що Севастополь – російське місто. Так коли журналіст запитує цих людей прямо: “А ви пошлете свого сина воювати за Крим?” - імперські амбіції одразу пригасають. Бо Росія ще не оговталася від двох військових кампаній у Чечні. Скільки цинкових трун прийшло тоді з Кавказу в російські села та містечка, скільки сліз пролили матері загиблих російських солдатиків, яких необстріляними кинули у пекло війни! Тому пересічні росіяни можуть скільки завгодно підспівувати Лужкову, що Севастополь – російське місто. Та при цьому вони робитимуть усе, щоб не дозволити своїм політикам розпочати ще один військовий конфлікт. Бо чеченці непогано навчили молодих росіян, що війна – це жах і смерть.

Добре розуміють, яку небезпеку може нести для Росії локальна війна, й серйозні військові експерти та розсудливі офіцери. Чимало з них нагадують своїм склеротичним генералам про російсько-японську війну початку ХХ століття. Тоді всі газети Російської імперії кричали, що могутня Росія шапками закидає “вузькооких япошок”. А закінчилося все нищівною поразкою Російської імперії та революцією 1905 року. Сьогодні, у XXІ столітті, російські вояки взуті у ті ж вічні для їхнього війська кирзові чоботи з онучами, вони їдять таку ж кашу “дріб шістнадцять” з прогнилим м’ясом, як і їхні прадіди, а російські генерали надалі продають “наліво” військову техніку. То чи варто країні з величезною та голодною армією розпочинати збройний конфлікт із сусідніми державами? Подумав би про це Юрій Лужков. Хоча... Не його ж дітям відповідати за його теревені. До речі, дружина останнього через третіх осіб стала власницею всіх сухумських і багатьох кримських готелів і санаторіїв. Ось такий у російських політиків “нашизм”.

Омар УЗАРАШВІЛІ, omar@wz.lviv.ua
Джерело: «Високий замок», http://www.wz.lviv.ua