Популярне в радянську епоху журналістське кліше про "бази НАТО", якими "агресивний блок" оточував Росію, виявилося на рідкість живучим.
Хоча, по суті, воно позбавлене сенсу. Як тільки країна стає членом Північноатлантичного Союзу, всі її збройні сили та військові об'єкти стають частиною військової структури НАТО. Отже естонська або польська армії сьогодні - це і є армії НАТО, а їхні бази - відповідно, бази Союзу. Інша річ, що розширення НАТО, яке почалося прийомом у 1999 році Угорщини, Польщі та Чехії, триває досі. І аж ніяк не всі армії і не всі бази поки що відповідають стандартам XXI століття. Ба більше, не тільки нові, але й старі члени НАТО останніми роками давали привід засумніватися в своїй готовності і далі нести спільний тягар підтримки боєздатності "найуспішнішого оборонного Союзу в історії людства". Саме так його люблять називати в штаб-квартирі в брюссельському передмісті Завентем. Перед НАТО сьогодні постає кілька викликів, але всі вони - наслідок головної, невирішеної до кінця проблеми. Союз так і не розробив спільної стратегії для XXI століття. Сьогодні цілі Союзу не надто ясні, і супротивник не настільки очевидний, як це було в роки конфронтації з СРСР. Випробування на міцність З погляду Сполучених Штатів, головний виклик - це експансія радикального ісламу. І заради протидії йому Союз повинен об'єднати моральні, політичні, дипломатичні та військові зусилля. Тому головний "фронт" для НАТО сьогодні - це Афганістан. Там міжнародні сили, сформовані на основі контингентів НАТО, ось уже котрий рік ведуть боротьбу з талібами.
Тим часом, значна частина "старих європейців" вважають, що проблема ісламського радикалізму - більшою мірою американська, аніж європейська, і відмовляються - як, наприклад, Німеччина - дати згоду на участь своїх військовослужбовців у бойових операціях в Афганістані. Тобто німці служать в Афганістані, але далеко від найнеспокійніших районів країни. Для багатьох європейців це пов'язано з внутрішньополітичними міркуваннями - настроєний в антиамериканському дусі електорат вдома не хоче, щоб "наші хлопці" вмирали "за Буша". Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схефер не перший рік закликає союзників проявити солідарність. На саміті НАТО в Бухаресті в квітні 2008 року канадці, чиї військові несуть службу на півдні Афганістану і зазнають регулярних нападів талібів, доволі категорично зажадали, щоб їм на допомогу прислали бойове підкріплення, а не інтендантів і медбратів, загрожуючи скоротити свою присутність. До заклику Оттави прислухалися, але загалом проблема готовності рівномірно розподілити матеріальне й моральне навантаження в Афганістані залишається однією з головних проблем Союзу. Тим паче, що зробивши в 2002 році ставку на вихід із традиційної "північноатлантичної зони відповідальності", НАТО просто не може собі дозволити програти в Афганістані. Як не раз казав Схефер, це стане важким моральним ударом по організації, від якого їй важко буде прийти до тями.
Ситуація ускладнюється і тим, що НАТО - організація, яка будується на інших принципах, ніж Варшавський договір. Попри уявлення про те, що в Союзі все одноосібно вирішують американці, це не зовсім так. США, поза сумнівом, сильний учасник Союзу, і їхній голос - найвагоміший. Але, оскільки рішення ухвалюються всіма союзниками, голос Вашингтона далеко не завжди виявляється вирішальним. Тільки за останні п'ять-шість років американцям не вдалося провести свого кандидата в генеральні секретарі в 2003 році (Схефер, який вступив на посаду в 2004-му, - компромісна кандидатура) і умовити союзників погодитися допомогти Туреччині в період війни в Іраку (Бельгія, Німеччина і Франція виступили проти). Ще однією невдачею Вашингтона стала відмова Греції дати згоду на прийняття до складу Союзу Македонії під час бухарестського саміту в минулому квітні. Армії вчорашнього дня Другою головною проблемою Союзу вже багато років залишається технологічний розрив між Сполученими Штатами і рештою союзників. Військовий бюджет Америки разом із коштами на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи перевершує аналогічні бюджети решти всіх країн-членів НАТО разом узятих.
Багато в чому це результат закінчення холодної війни. Тоді більшість європейських союзників вирішили, що час великих військових бюджетів минув, і стали неухильно їх скорочувати. Ситуація поки що істотно не змінилася, попри прийняту на саміті Союзу в Празі в 2002 році програму модернізації та переоснащення. Тоді, як мовиться в завершальній декларації Ради НАТО, окремі союзники по НАТО "прийняли на себе тверді й конкретні зобов'язання щодо вдосконалення свого потенціалу в галузях захисту від хімічної, біологічної, радіологічної та ядерної зброї; розвідки, спостереження й виявлення цілей; спостереження з повітря за земною поверхнею; командування, управління й зв'язку; бойової ефективності, зокрема високоточних боєприпасів і засобів придушення протиповітряної оборони супротивника; стратегічних повітряних і морських перекидань військ; дозаправки літаків у повітрі; частин і підрозділів бойового і тилового забезпечення швидкого розгортання". Фактично, по всіх напрямах розвитку сучасних озброєних сил.
Проте, враховуючи те, що Союз поки що не представив достатньо виразної стратегічної концепції на осяжне майбутнє, платники податків і їх представники в європейських парламентах не поспішають збільшувати військові витрати. Що стосується колишніх соціалістичних країн, то тут теж виникла особлива ситуація - в дев'яності роки у них просто не було засобів на грунтовну модернізацію побудованих за радянською моделлю збройних сил. Ще десять років тому, в період підготовки до вступу угорців, поляків і чехів, інтеграція в НАТО уявлялась доволі просто. Найголовніше - це не уніфікація озброєнь під єдиний стандарт, не структура командування, а цивільний парламентський контроль над військовими, прозорість військового бюджету плюс єдині системи зв'язку і ППО і знання англійської мови на робочому рівні. Проте з роками стало ясно - технологічне переозброєння колишніх армій Варшавського договору неминуче. У певному сенсі країни Центральної Європи і Балтії опинилися тут у виграшному становищі. Вони почали останніми роками міняти озброєння і бойову техніку, віддаючи перевагу високотехнологічним зразкам. Процес супроводжується переведенням армій із призовного принципу комплектування на контрактний. Останньою за часом цей вирішальний крок зробила Румунія в 2007 році. Втім, поки армії Центральної Європи вимушені лише підтягатися до кращих (переважно, американо-британських) зразків у Союзі. До повної сумісності із старими членами Союзу мине ще не менше десятка років. Кінець епохи масштабних суходільних операцій в Європі, скорочення військових бюджетів і прийом нових членів породили ситуацію, при якій не всі армії членів Союзу здатні на рівних брати участь у всіх видах бойових дій. Тому з'явилася концепція, названа дотепниками "boutique NATO". Йдеться про те, що малі армії членів Союзу надаватимуть усім союзникам тільки окремі "послуги". Наприклад, чехи забезпечують хімічний захист, румуни - гірських стрільців, голландці надають королівських морських піхотинців. Проте цей армійський супермаркет загрожує створенням фактично двох армій, особливо в посткомуністичних країнах із їхніми економічними проблемами - однієї для НАТО, а іншої, так би мовити, для внутрішньої служби. Нинішній генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схефер вважається одним із тих функціонерів Союзу, які наполягають на необхідності роботи з громадською думкою. В інтерв'ю Бі-бі-сі в Бухаресті він сказав: "НАТО XXI століття потребує постійної підтримки народів і парламентів країн-учасниць альянсу. НАТО ніколи не була така активна, як сьогодні. НАТО - це союз демократій, а в демократичних країнах потрібні додаткові зусилля, щоб пояснити громадській думці і парламентаріям, чому, наприклад, необхідна присутність Союзу в Афганістані". Очевидно, наступним етапом у цій роботі з громадською думкою стане розробка нової стратегічної концепції Союзу. Її, радше за все, вирішать писати на ювілейному саміті НАТО в Берліні в 2009 році. Втім, не все так вже похмуро, якщо дивитися на ситуацію із Завентема. Франція за президента Саркозі почала процес повернення у військову структуру НАТО, звідки в 1966 році її вивів де Ґоль. Нові члени Союзу як і раніше з ентузіазмом готові слідувати за "старшими братами по зброї". Нарешті, розширення Союзу теж не зупинити. Сьогодні йдеться не про те, чи вступлять в нього Україна і Грузія, а, радше про те, коли це відбудеться. Союз, який дещо загубився в реаліях нової епохи, навряд чи припинить існування.
Питання в тому, чи зможе він впливати на ці реалії так, як він впливав на них в епоху "холодної війни".
Автор: Константин Эггерт Назва оригіналу: НАТО в поисках новых идей и боевого Духа Джерело: bbcrussian.com, 09.05.2008 Переклав Андрій Павлишин

Джерело: Західна аналітична группа, http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=628