Поет і перекладач Роман Лубківський, який очолює державний комітет з присудження Національної премії України ім. Т. Шевченка в галузі культури не залишився осторонь від ситуації, яка склалася у Львові довкола двох філій Львівського історичного музею, що мали повноцінно запрацювати як Музей визвольної боротьба України на вул. Лисенка та Музей Техніки на розі вул. Вітовського-Гвардійської-Сахарова. На думку Романа Лубківського, неувага влади до створення цих музеїв свідчить про хибні пріоритети стратегії розвитку культурної політики у Львові.
Коментуючи ситуацію із зволіканням фінансування реставраційних робіт у приміщення Музею визвольної боротьби та розірвання управлінням комунального майна Львівської міськради угоди про оренду приміщення для Музею Техніки, Роман Лубківський зазначив : «До виборів претенденти на владу говорять одне, а як тільки здобувають керівні крісла, забувають обіцянки, западаючи в сон і той сон часто химерний.
Я не розумію чому в місті, яке ми хочемо бачити багатокультурним, зневажається українськість? Чому так важко посуваються справи із Музеєм визвольної боротьби? Чому приміщення, надане для цього музею було доведено до руїни? А це ж місце , яке причетне до багатьох визначних подій, тут зокрема рівно 140 років тому проголошувалося товариство «Просвіта», там можна і в подвір’ї робити певні світа!

Я не розумію, чому, коли ми прагнемо мати там такий музей ( і про це постійно говорять Борис Григорович Возницький, і професор Іван Головацький , і Богдан Чайковський), - то так тупо дехто із владних мужів ставиться до потреби організації цього музею? Хіба це власна справа тільки кількох директорів музеїв чи начальника обласного управління культури? Як це може бути, що їм доводиться переконувати в чомусь владу й буквально випрошувати-вимолювати кошти? Чому так все це важко йде?
Чому дивний чоловік Богуслав Любів, який сам шиє експонати для галереї українських одностроїв, витискається, виживається з цього міста, а навпроти зовсім легко створюється забігайлівка, яка перетворює боротьбу УПА на дозвілля й забаву? Не розумію, чому у Львові є пріоритетними батярські ( тобто хуліганські, злодійчуцькі) торжества? Не розумію, чому наш край називають Галіцією?
Я хочу жити не в Галіції, а під небом Галичини в українському Львові, де міг би шанувати свою культуру і культуру інших народів: польського, єврейського, вірменського… Мені прикро, що у Львові існують можливості для згаданих речей, котрі складаються у певний напрямок. Не даймо, щоб це стало кінцевою тенденцією!
Ясно, що важко створювати Музей техніки. Дехто скаже: а навіщо? Але я пригадую часи, коли ми з Возницьким, Миськом і Братунем через величезні труднощі порушували й вирішували питання збереження цього приміщення, бо доблесні чекісти хотіли його розкидати і спорудити там пам’ятник Залізному Феліксу! Ми переконали Якова Погребняка не робити цього. І наші аргументи, що це пам’ятка, подіяли.
То як же можна не використати те, що зробилося в тяжкі часи, коли це було фактично акцією протесту? Коли свого часу ми домагалися створення Музею східних культур , то аргументом було те, що ми кореспондуємо з великим сходом, бо маємо колосальний матеріал…Невже ми дійсно не заслужили на музей театру, на музей літератури, археології? Від кого це залежить? Якщо є ініціатива, є експонати, є рішення про створення, - то чому влада так неохоче йде назустріч?», - непокоїться Роман Лубківський.

Джерело: «Західна інформаційна корпорація, http://www.zik.com.ua