Чи дійсно історики можуть мати достовірні знання про минуле того чи іншого народу, головне — свого? Або про характери людей далекого минулого? Що ми знаємо про своїх пращурів та їхніх князів, полководців, вождів, патріархів? Якими звивистими шляхами це минуле впливає на сьогодення, тягне нас назад або штовхає вперед, у майбутнє?
Цього року виповнюється 1020 років із того часу, коли, як твердять історики, Київська Русь прийняла християнство — за бажанням і наказом київського князя Володимира, якого сьогодні називають Cвятим і Рівноапостольним. Що то було — результат продуманих розрахунків талановитого політика чи примха ніким не контрольованого деспота?
Те, що залишили нам літописці, дуже мало свідчить, на жаль, про політичний хист або хоча б звичайну поміркованість князя Володимира в такій архіважливій справі, як вибір релігії для Київської Русі. Адже чи не головним критерієм вибору київського князя була «лепота» богослужінь у церквах знаних тоді світів — католицького, царгородського, юдейського, мусульманського. Вибір для язичника був багатий, але жодного разу Володимир не спитав про населення тої чи іншої країни, про освіченість її духовенства та народу (на той час філософські школи Західної церкви набирали сили, так само, як ісламські), не кажучи вже про те, що сьогодні називають «рівнем життя» людей. У цьому, звичайно, можна посилатися на час, у який більшість людей прирівнювалися до бидла, та на те, що Володимир (після смерті — Святий і Рівноапостольний) завзято забезпечував своїм підлеглим — не питаючи їх — спасіння в раю, але мало обтяжував себе їхнім земним життям.
Забракло Володимиру і передбачення на майбутнє, прозріння — він отримав хрещення з рук Константинопольської (Цареградської) церкви, яка вже пережила свої найкращі часи. (Як писав колись Петро Чаадаєв, «Русь напилась из замутненного источника»). В майбутньому цю церкву очікували розколи, втрата єдності з католицькою гілкою християнського світу (1054), підлабузництво (заради, як тоді говорили, «милості») перед дикою Московією. В ХV столітті, після захоплення Махмудом II (1453), місто Константинополь було перейменовано на Стамбул і на карті світу не залишилося колись могутньої держави, заснованої в далекому IV столітті могутнім напівхристиянином Костянтином Великим. Чи хто-небудь наважиться твердити, що історія падіння Царгороду не відбивалася на розвитку інших православних країн, у тому числі й Київської Русі (України)?
ПЕРЕД ХРЕЩЕННЯМ
Про молоді роки князя Володимира Микола Костомаров писав: «На жаль, життя його нам мало відоме в подробицях, а літописи передають чимало таких його рис, у вірогідності яких можна швидше сумніватися, ніж приймати їх на віру... Так, літописець зображує Володимира жорстоким, кровожерливим і жінколюбним (князь начебто, мав близько 1000 наложниць). Складається, втім, враження, що літописець фарбував Володимира-язичника найчорнішими фарбами тільки для того, щоби яскравіше показати чудотворну дію на нього благодаті після прийняття християнства».
Історичні події, які привели до хрещення Русі, розвивалися приблизно таким чином. 987 року у Константинополі було зроблено спробу скинути з трону імператора Македонської династії Василя Болгаробойця. Візантійський трон не покладався на свої військові сили, і вирішено було звернутися за допомогою до язичницького, але могутнього київського князя Володимира. Як пише арабський хроніст, «виснажилися багатства його (імператора), і спонукав його нестаток вступити в листування із Володимиром і просити у нього допомоги», хоча на той час «цар русів» був ворогом базилевса.
Нас, вочевидь, не дуже добре навчали в школах історії, і через це сьогодні важко уявити собі, що така велика, сильна й освічена держава, якою тоді була ще християнська Візантійська імперія, спадкоємиця Костянтина Великого та Юстиніана, посилала по допомогу до якогось язичницького київського князя на далекому і дикому (з точки зору греко- православної цивілізації) березі Дніпра. Та ще й віддала йому в жони царську сестру! І це після того, що руки тієї самої Анни домагалися вельми поважні європейські особи, як, наприклад, імператор Священної римської імперії, який сватав Анну для свого сина, але отримав, по-українськи кажучи, «гарбуза».
ВІЙСЬКОВІ Й ДИНАСТИЧНІ ПЕРЕГОВОРИ
Отже, до Володимира прибули з Константинополя імператорські посли і духовенство. Було укладено договір, згідно з яким Володимир мусив: 1) послати в допомогу грекам шість тисяч варягів; 2) прийняти — разом із усім своїм народом християнське хрещення; 3) після виконання всіх умов договору князь Володимир мав отримати руку царівни Анни.
Таким чином, як пише літописець, воля Божа визначила входження Київської Русі в благодатне лоно Церкви Всесвітньої (на той час християнство ще не було остаточно поділене на Східну православну та Західну католицьку церкви): князь Володимир виконав всі умови — хрестився сам, хрестив своїх людей і направив до Візантії військо, за допомогою якого заколот було розгромлено, а його заводій Варда Фока — вбитий.
ШЛЮБ І ВІРА
Позбавившись небезпеки, греки, однак, не квапилися виконувати свою частину домовленостей — відсилати сестру імператора до Володимира. Обурений візантійським лукавством, князь знову зібрав військо і пішов на «град грецький», тобто на древній Херсонес. У ті часи це був один із важливих економічних і торгових центрів імперії. Удар Володимира був настільки сильним, що його відчули як у Візантії, так і за її межами.
То ж Царгород — нічого робити — погодився зрештою остаточно віддати грецьку царівну за київського князя, заради чого Володимир відправив у Царгород київських послів. Анна була, як можна здогадатися, невтішною — дуже не хотіла покинути витончений Константинополь, родичів, друзів, і навіки «похоронити себе серед варварів». Князь Володимир чекав наречену в Тавриді.
Вельми важливим історично було те, що в почті царівни із Константинополя прибув до Херсонеса митрополит Михайло — з великою свитою кліру, зі святими мощами, літургійними книгами, іконами й іншими християнськими цінностями. Церковне вінчання київського князя Володимира і царівни Анни відбулося у Херсонесі (перед цим було охрещено князя Володимира), а завойоване Володимиром місто було повернуто Візантії. Відтоді київський князь почав чеканити монети за візантійським зразком — на них Володимира було зображено у царському одязі, з імператорською короною на голові та зі скіпетром і хрестом у руках.
ХРЕЩЕННЯ РУСІ 988 (А МОЖЕ, 989) РОКУ
Невдовзі великий князь із дружиною Анною відправилися з Херсонеса — через Крим, Тамань, Азовські та інші землі, які входили до складу великих володінь Володимира — до Києва. Перед ними несли хрести, ікони, святі мощі; не стихали молебні та піснеспіви. Виглядало так, як наче близькі стосунки з Царгородом, хрещення та шлюб з гречанкою змінили не тільки самого Володимира, але й землю, на якій він князював.
Принагідно нагадаємо, що в ті часи на світі ще не існувало Москви. Назва «Москва» в «Повісті минулих літ» вперше згадується через 159 років після хрещення Володимира. Із того самого джерела відомо, що 1156 року київський князь Юрій Довгорукий збудував на місці майбутньої Москви невеличку дерев’яну фортецю.
Ставши християнином, Володимир поспішав хрестити також киян — якщо знадобиться, то силою. Це було перше в історії Київської церкви водохрещення киян у водах Дніпра. Народу прийшло багато: ще напередодні посланці князя оголосили «місту і світу»: «Якщо хто не прийде завтра на річку — багатий чи бідний, жебрак або раб, той буде мені ворог». Бажання князя було виконано беззаперечно; і, як пишуть літописці, «в один час уся земля наша прославила Христа з Отцем і Святим Духом». Були знищені — спалені, скинуті в Дніпро — давні кумири. Головного з них — Перуна прив’язали до кінського хвоста, били палками і також кинули в річку. Простий народ, який мало що розумів у тому, що робилося, проливав сльози за своїми старими богами. В Києві заколотів не було (вони пізніше спалахували в північних провінціях).
Під впливом князя Володимира хрестилися і деякі відомі гості-іноземці, наприклад, норвезький конунг (король) Олаф Трюггвасон, який жив кілька років у Києві, знаменитий Торвальд Мандрівник, засновник монастиря святого Іоанна Предтечі на Дніпрі під Полоцьком, та інші.
Сьогодні складно оцінити глибину і масовість духовного перевороту в житті тодішнього суспільства й у світогляді окремої людини, який зробився стараннями та молитвами св. рівноапостольного Володимира. Хоча церква запевняє нас, що в чистих київських водах відбулося масове «преображення» — друге духовне народження народу, покликаного Богом до подвигів християнського служіння: «Тоді морок ідольський почав від нас відходити, і зоря Православ’я з’явилася, і Сонце Євангельське землю нашу осяяло».
До кінця свого життя Володимир вимагав від своїх підданих нищення язичницьких капищ, ідолів — а сам будував храми, освячував церкви. Як писав в «Слові про закон і благодать» святитель Іларіон, митрополит Київський, «Капища руйнуються, і церкви поставляються, ідоли журяться, біси тікають, Хрест міста освячує». Попри це, однак, в піснях, приказках, іменах народне християнство ще й сьогодні переплітається зі звичаями глибокої дохристиянської давнини. Хоча їхні носії щиро вважають себе християнами.
Київська Русь приєдналася до християнського світу досить пізно — майже через 1000 років після появи перших християн. Тому Західна Європа довго вважала християн Сходу варварами, віруючими другого сорту. Для цього, втім, не бракувало підстав. Достатньо сказати, що твори історичні, філософські та богословські або твори світської літератури (латинською та грецькою мовами) довгий час майже не перекладалися мовою церковнослов’янською. І через те не могли стати для наших пращурів взірцями для наслідування, поштовхом до власної творчості, початком формуванням освіченого — не тільки в молитвах — суспільства.
Із перших часів християнства установився звичай споруджувати храми на руїнах язичницьких святилищ та на крові святих мучеників. Так, князь Володимир побудував храм святого Василя Великого на пагорбі, де знаходився жертовник Перуна і заклав кам’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинна церква) на місці мученицької кончини св. варягів-мучеників. Найдавніший текст «статутної церковної грамоти» святого князя Володимира свідчив: «Се даю церкві цій Святої Богородиці десятину з усього свого князювання». Храми прикрашалися настінним фресковим живописом, хрестами, іконами, священними посудинами, привезеними з Корсуня або з Константинополя. Стиль був переважно візантійським (як і майстри).
ОСВІТА, БЛАГОДІЙНІСТЬ
Володимир добре розумів, що освяченому народу потрібні учені люди, які б навчали неписьменних, а також школи для підготовки вчителів. І князь Володимир разом з митрополитом Михайлом «почав від батьків і матерів забирати дітей і давати їх в училища учитися грамоті. І було безліч училищ книжних, і було від них безліч любомудрих філософів». (Дітей, втім, приходилося брати до школи силою — батьки оплакували їх, як мертвих, бо вважали грамоту чародійством. До дійсних філософів, на превеликий жаль, дійшло не скоро.) Відзначався Володимир також благодійництвом, «роздаючи гроші убогим, і мандрівникам, і по церквах, і по монастирях. Хворим же і жебракам роздавав великі бочки меду, і хліб, і м’ясо, і рибу, і сир, бажаючи, щоб усі приходили і їли, славлячи Господа».
Шанування святого князя Володимира розпочалося на Русі вельми рано. Митрополит Іларіон, святитель Київський (1053), у «Слові про закон і благодать», сказаному в день пам’яті св. Володимира, називає його «у владиках апостолом», «подобником» святого Костянтина, і порівнює його апостольське благовістя із святими апостолами — Володимир отримав титул «Рівноапостольного» (для Київської Русі).
P.S. Прийняття Володимиром віри Христової завжди привертало увагу істориків і протягом віків обросло численними легендами. Найбільш популярними з них є розповіді про те, як князь Володимир, вирішивши змінити стародавні язичницькі вірування киян, почав обирати віру «найкращу», відряджаючи послів на знайомство з віросповіданнями інших країн. Почувши про це, до Володимира почали прибувати численні іноземні посли із запрошеннями прийняти те чи інше сповідання.
Так, у Києві побували посли від волзьких та камських болгар, які пропонували прийняти мусульманську віру. Однак обов’язковий обряд обрізання та заборона вина відштовхнули князя Володимира від Аллаха, адже «вино є веселощами для русів». Були при дворі князя Володимира також німецькі католики, але князь відмовився «приймати віру» від Римського Папи. Вислухавши іудеїв, київський князь спитав, де їхня вітчизна. Відповідь була така: «В Єрусалимі, але Бог через гріхи наші розкидав нас по всій землі». На це Володимир розсміявся: «І ви, покарані Богом, насмілюєтеся навчати інших? Адже ми, Київська Русь, не хочемо втратити, як ви, свою Вітчизну!». Велике позитивне враження справив на Володимира тільки один «агітатор» — грек-філософ, який детально розповів князю-язичнику про Старий і Новий Заповіти, про Вселенські Собори, про святих отців, про рай і Страшний суд. Від себе філософ сказав Володимиру: «Хрестись і будеш в раю першим!» (І хто може потім перевірити?). Це була приваблива для Володимира пропозиція, тим більш, що тодішня віра слов’ян вже вичерпала себе, була переповнена численними богами, практикувала людські жертви, а до того ж — аж ніяк не цікавилася потойбічним життям.
То ж відпустивши грецького філософа, Володимир зібрав мудреців і попросив поради. Порада була такою: «Кожний хвалить віру свою. Якщо хочеш обрати кращу, то пошли розумних людей в різні землі — нехай вони узнають, хто найкраще поклоняється Богу». Так і було зроблено. Як відомо, послів Володимира особливо вразила віра православна — багатством богослужіння в Святій Софії Константинопольськiй. Начебто сам візантійський імператор порадив духовенству показати східним варварам православну віру в усій її красі. Храм був такий величний, що послам Володимира здалося, що сам Бог був присутній на богослужінні.
Приїхавши додому, посли розповіли князю Володимиру про все, що бачили. І додали ще один важливий доказ: «Якби закон грецький не був краще інших, то бабця твоя, княгиня Ольга, наймудріша серед людей, не захотіла б прийняти його». (Микола Карамзин пише, що начебто в давньому грецькому літописі, який зберігається в Паризькій бібліотеці, описано епізод відвідин служби Божої у Софійському храмі Константинополя послами язичницького князя Володимира.)
То ж невдовзі відбулося хрещення Русі.
Як пише літописець, князь Володимир «помер у сповіданні доброму і покаянням і милостинями розвіяв свої гріхи. Ми ж, християни, не віддаємо йому почестей, рівних його заслугам. Бо хто знає, коли б не охрестив нас, то і нині ми були б в омані диявольській, у якій і прародичі наші загинули». (Хто знає, може стали би мусульманами чи католиками.)

Р.Р.S. Цікаво відзначити, що в «Истории государства Российского» російський історіограф Микола Карамзин постійно вживає, описуючи події Х століття, назву «Россия», «забуваючи» про те, що в ті часи країни з таким ім’ям не існувало. В «Повісті минулих літ» кола Нестора-літописця (створювалася в ХI-ХII століттях) назви «Россия» також немає — там йдеться про «русів»). Але нехай Бог простить!
При підготовці матеріалу використані книги: «Повість минулих літ» чорноризця Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити»; «История государства Российского» Миколи Карамзина, «Криза і реформа» Бориса Гудзяка.

Клара ГУДЗИК, «День», http://www.day.kiev.ua/