Досі в Україні сперечаються довкола недавніх київських виборів.
Думаю, їх результати дали добру поживу для роздумів провідним політичним силам, а також майбутнім претендентам на посади міських голів, усім громадянам. А також спонукали серйозно задуматися над виборчою системою, яка існує у нашій державі.
Необхідність перевиборів у Києві було задекларовано в угоді демократичної коаліції, і вона домоглася прийняття необхідної постанови Верховної Ради. На жаль, було зроблено лише половину справи, бо про те, якими засобами досягти перемоги, демократи не подумали. Як наслідок, сталося те, про що попереджали політологи із самого початку: якщо не буде єдиного кандидата від коаліції, то знову переможе Черновецький. З усього видно, уроки історії наші лідери засвоїли погано. Зокрема, про князівські міжусобиці у Київській Русі, про боротьбу Лівобережної і Правобережної України в часи козаччини, про події часів УНР, про відсутність єдності після Помаранчевої революції.
Було дивно спостерігати, що на київські вибори коаліція пішла замість однієї - чотирма колонами: БЮТ, «НУ-НС», блоки Омельченка та Катеринчука. Це призвело до розпорошення голосів виборців. Перемогла жадоба булави, а не тверезий розум.
Що стосується кандидатів на посаду мера Києва, то в ситуації, що склалася, людина, яку щиро хотіли усунути від влади, не могла не перемогти. Чому? Черновецький - діючий міський голова, він щось таки зробив для киян, має свої комунальні ЗМІ, значний фінансовий і адміністративний ресурс, випробувані методи роботи з малоімущими. А також, як з’ясувалося, - підтримку Секретаріату Президента.
Турчинов - не киянин, для Києва нічого помітного не зробив, а тому сподіватися, що він в’їде в міську раду на авторитеті Юлії Тимошенко, було помилкою.
Кличко - порядна і розумна людина, однак він не має управлінського досвіду. Мало чим міг йому допомогти і його гість - мер Нью-Йорка Джуліані…
Пилипишин як керівник Шевченківського району Києва, безумовно, знає, як управляти містом, але, видно, щось він робив не так, якщо кияни не виявили йому довіри.
Не було жодних шансів і у Катеринчука, хоча в радіоінтерв’ю він неодноразово заявляв, що буде міським головою. Я так і не зрозумів, що стоїть за його висуненням – бажання побавитися у політику чи серйозний розрахунок.
Результат Горбаля виявився залежним від рейтингу Партії регіонів, а у Києві він серйозно впав.
По-людськи мені шкода сивоголового Омельченка. Він багато зробив для Києва, а також для зміцнення місцевого самоврядування - як президент Асоціації міст і громад України. Але йому, видно, зрадило почуття самокритики, а поруч не виявилося щирої людини, яка б підказала Сан Саничу, що його поїзд просто від’їхав.
Київські вибори ще раз підтвердили необхідність внесення змін у виборче законодавство. Необхідна двотурова система виборів міських, селищних і сільських голів, бо людина, яка стала мером завдяки голосам 10-15% виборців, не може бути легітимним головою.
Треба змінити умови висунення кандидатів на посаду міських, селищних, сільських голів - шляхом збільшення кількості виборців для підтримки у підписних листах чи шляхом введення грошової застави. Це відсіяло б «комедіантів». Не думаю, що безмежне число кандидатів є проявом демократії. Хіба більшість претендентів на посаду міського голови Києва володіла усіма необхідними професійними, діловими, моральними якостями, щоб претендувати на цю посаду?
Пригадую, як на останніх виборах у моєму рідному місті вісім претендентів на посаду міського голови на зустрічах з виборцями багато обіцяли, малювали рожеві картини. Проте майже жоден з них не прийшов у мерію і не поцікавився поточними проблемами міста, не запитав, що таке орган місцевого самоуправління, які його функції, завдання, зрештою, який бюджет. А поцікавитися цим варто було б, щоб зрозуміти, чи дасть собі раду той чи інший кандидат, чи варто йому балотуватися…
Останнім часом все частіше спостерігається зменшення явки виборців. Це теж проблема. Щоправда, не розумію, як можна не йти на вибори, коли обирають керівника місцевої влади - до якого доведеться звертатися і від діяльності якого, значною мірою, залежать умови проживання кожного з нас.
Після київських виборів знову чуємо жалі про те, що мав місце небачений досі підкуп виборців. Але чи було б можливим це ганебне явище, якби свого часу було покарано замовників величезної фальсифікації другого туру президентських виборів. Зокрема тих, що у самоскидах під снігом вивозили з Адміністрації Президента документальні підтвердження цих фальсифікацій?
Громадянам України треба активніше вимагати від Верховної Ради зміни системи виборів депутатів усіх рівнів. Життя показало, що вибори за пропорційною основою передчасні. По закритих списках ми обираємо котів у мішку. Навіть у Англії з її демократичними традиціями партії виставляють своїх кандидатів по округах: вони борються між собою за довіру людей, а після виборів працюють у їхніх інтересах, звітують перед ними. А наші депутати, які обираються списком, перед конкретними виборцями відповідальності не несуть, і люди не знають, до кого звернутися у разі потреби.
Як на мене, вибори на пропорційній основі (за відкритими списками) можна залишити лише до Верховної Ради, усі інші - до міських, районних і обласних рад - проводити за мажоритарною системою, тому що пропорційна система не дає представництва в радах усіх територіальних громад. Та й партії мають свої інтереси. Пригадую, як одного разу екс-президент Л. Кравчук сказав приблизно таке: не вірте партіям, що вони вам щось дадуть. Спочатку вони поділять усе між собою, а що залишиться, то буде народу.
А взагалі, нашим політичним лідерам варто пригальмувати з виборами, не дражнити народ, а подивитися на сумне лідерство України у питаннях куріння, дитячого алкоголізму, СНІДу, низької тривалості життя громадян. Поцікавитися, яку воду ми п’ємо і яким повітрям дихаємо, як люди виживають сьогодні.
Та найголовніший урок київських виборів значно об’ємніший. Вектор руху усіх політичних сил, територіальних громад, усього народу має бути спрямований лише вперед, на накопичення енергії, а не в різні боки, коли енергія втрачається на взаємопоборювання та взаємознищення. Бо поки ми чубимося і топчемося на місці, інші йдуть вперед і залишають нас далеко позаду…

Микола АДАМЧУК, м. Миколаїв
Малюнок Юлії ЛІЩЕНКО
Джерело: «Високий замок», http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=65571