Веб-сайт «Європейська Україна» продовжує знайомити з публікаціями про Чернігів, написаними журналістами, учасниками всеукраїнської рекламної акції «Україна очима редактора».
До Вашої уваги стаття Олександра Сінкевича, опублікована в газеті «Сім’я і дім», Волинська область.
ПІШКИ... НА «ТОЙ СВІТ»
«Сім’я і дім» побувала, либонь, у найтаємничіших печерах світу
У цих підземеллях, освітлених лише мерехтливим електричним сяйвом, відмовляються працювати наукові прилади. Якщо ж світло вимкнути, у суцільній темряві починають... бачити очі! І бачать вони ТАКЕ, що не піддається жодному, навіть ненауковому поясненню.

ЧОРНА ПРИМАРА НА ЧОРНОМУ ТЛІ
Ольга Травкіна, кандидат історичних наук і головний зберігач фондів Національного історико-архітектурного заповідника «Чернігів стародавній», веде нас у надра гори, де розташовано найбільший на Лівобережжі підземний монастирський комплекс. Антонієві печери Іллінської обителі сягають 12 метрів углиб і тягнуться в товщі суглинків більш як на чверть кілометра.
Дивні явища в печерах спелеологи помітили ще 40 років тому, коли почалися перші дослідження пам’ятки. У повній тиші лунали незрозумілі звуки, раптом починало пахнути ладаном, відчувалося, що за спиною хтось стоїть і дивиться в потилицю. Копати доводилося при свічках і ліхтариках. Тому археологи поступово навчилися орієнтуватися у вузьких переходах, де заледве можуть розминутися дві людини, навіть у цілковитій темряві.
– Наш завпечер Володимир Руденок, – каже пані Ольга, – який тут працює багато років, розповідав, що якось, а трапилося це на початку 1970-го, у них закінчилися свічки і він пішов по недогарки, які лишилися на вівтарі церкви Миколи Святоші. Коли став лицем до вівтаря, наче в дзеркалі побачив у себе за спиною постать чоловіка в довгому чорному вбранні. Свічок він не знайшов, але, обернувшись, вже просто перед собою натрапив на «привида»! Володимир Якович зізнавався, що панічного жаху не відчув, хіба стало трохи моторошно. Але збентежило його те, яким чином він міг бачити у цілковитій темряві.
Безперечно, всі святі місця – від Афону до чернігівських пагорбів – сповнені особливої енергетики. Тому недаремно преподобний Антоній Печерський, який 1069 року через конфлікт із київським князем Ізяславом змушений був шукати притулку в Чернігові, обрав для нового монастиря Болдині гори. Через три роки батько східного чернецтва повернувся до Києва, але заснована ним «во славу пресвятої Богородиці» обитель швидко розбудовувалася. До нашого часу тут збереглося три підземні церкви, одна з яких (Св. Феодосія Тотемського) за величиною та архітектурою не має українських аналогів.
Дива ж в Антонієвих печерах почали ставатися набагато раніше від того часу, коли туди вперше увійшла академічна наука. 1662 року Юрко Хмельницький навів на Чернігів татарську орду, яка заходилася грабувати місто. Тогочасні хроністи свідчать, що, коли напасники почали було глумитися з образа Богородиці у наземній Іллінській церкві, на них зійшла потьмара – невідома сила відкидала вояків від печер, вони посліпли і, врешті-решт, порішили одне одного. В останнє воєнне лихоліття у монастирських підземеллях від бомбардувань ховалися люди. І хоча перше пряме влучення авіаснаряда могло б живцем поховати кількасот чоловік, жодна бомба в монастир не влучила, попри те, що Чернігів двічі був зруйнований майже вщент.

МОСКВА СЛЬОЗАМ НЕ ВІРИЛА. АЛЕ У ПРИВИДІВ – ДОВЕЛОСЯ!
Цікаво, що Антонієві печери розташовані в горі, де й нині шелестять листям священні дуби, біля яких наші предки молилися своїм прадавнім богам. Поряд – одне з найбільших давньоруських кладовищ та озеро Святе, у якому, за легендою, хрестили чернігівчан. Деякі фахівці у своїх побіжних дослідженнях феномену чернігівських підземель припускають, що саме енергія дерев й спричиняє загадкові явища в галереях обителі.
Поряд із підземною церквою Миколи Святоші, луцького князя, що замолоду зрікся багатства та влади, постригшись у ченці, натрапляємо на загадковий коридор, який нікуди не веде. Гадаючи, що за ним може бути ще одне приміщення, закрите обвалом, археологи запросили групу дослідників із Москви. Росіяни привезли багато електромагнітної апаратури, сподіваючись на сенсаційне відкриття. Втім прилади у печерах неначе сказилися й почали видавати такі результати, які не вписувалися в жодну наукову концепцію. Потому приїхали геофізики із Дніпропетровська і визначили, що у глибині гори є потужне джерело енергії невідомої природи.
Звичайні ж відвідувачі працівникам музею розповідають речі діаметрально протилежні. Хтось почувається в підземеллях пригнічено, у когось, навпаки, поліпшується самопочуття. В одних починає боліти голова, в інших перестає боліти серце. У багатьох було враження, що з глибини галерей за ними пильно стежить чийсь погляд. А є й такі, хто годинами медитує під землею, чекаючи на диво...
– Не без того, що у печерах були випадки зцілення, але не за дві хвилини, – розповідає Андрій Василенко, старший науковий співробітник. – Хтось начебто милиці покинув, хтось астми позбувся, втім усе це – на рівні чуток. На власні очі я особисто такого не бачив. Бачив щось зовсім інше...

ЦЕ НЕ ПРИВИДИ. ЦЕ – ДУХИ!
Антонієві печери є не лише монастирем, а й великою спільною могилою. За давньою чернечою традицією, келія була для ченця водночас помешканням і домовиною. Коли монах помирав, її зачиняли, а через три роки його рештки складали до кістниці, де подвижник знаходив спокій разом із іншими братами...
...Ми йдемо, зігнувшись під низькими склепіннями, повз келії з вузькими земляними лежаками, на яких уві сні не випростаєшся. Як і сотні років тому, тут пітьма та вогкість. Одне слово, могила, куди за життя ховали себе від світу служителі Божі. Якщо зупинитися й прислухатися, справді можна почути звіддаля брязкіт важких чернечих вериг, відчути запах ладану і вареної сочевиці – чи не єдиного монастирського делікатесу.
Ось іще одна порожня ніша, у якій було поховано монаха. Поряд із рештками святого отця археологи знайшли кістячок... маленької дитини. Припустили, що маля померло нехрещеним і його поховали разом з ченцем, аби той допоміг грішній душі дістатися Царствія Небесного.
Існував у печерах і такий собі прототип психіатричного відділення – келія з великим хрестом (він зберігся й досі), до якого прив’язували душевнохворих, аби вигнати з них бісів. Як не дивно, але, кажуть, чимало божевільних виліковувалося. Може, справді впливала якась особлива енергія. А може, просто темрява, тиша, спокій і молитви святих отців.
Нарешті дістаємося загадкового коридору, де має з’явитися привид. Привид не з’являється, а Ольга Травкіна втішає нас, що сама бачила його лише двічі:
– Восени у вигляді густого туману. Спочатку думала, що він якимось чином потрапляє до печери знадвору. Але якось у вересні, коли ззовні не було жодного туману, тут щось таке висіло!
– Тільки заради Бога не називайте це привидом! – просить Андрій Василенко, коли ми нарешті дістаємося на поверхню і мружимося від яскравого сонця. – Привиди – у замках, а в нас – духи. Явище, зізнаюся, справді незрозуміле. Надто для нас, науковців. У певний час з’являється густий молочний туман і потім зникає. Його бачили різні люди, навіть не знаючи про те, що тут щось таке є, тому самонавіювання чи масовий гіпноз можна сміливо відкидати. Хтось бачить постать монаха, хтось – голову якусь. Чи це особлива гра світлотіней, чи прояв іншого виміру реальності – невідомо. Бува, стоїть осіб п’ятнадцять. Десять ЦЕ бачать, а п’ять – ні... І я особисто бачив, хоч спочатку очам не вірив. Кому цікаво – приїздіть, досліджуйте.

Олександр СІНКЕВИЧ
Джерело: газета «Сім’я і дім», http://simya.com.ua/articles/37/11856/

До теми: Чернігів туристичний. Ілля Муромець був на півметра вищим за Віталія Кличка!