Події на початку липня 2008 року на Графській пристані в Севастополі стали своєрідним вододілом між часом, коли можна було ще плекати якісь ілюзії – мовляв, усе минеться само собою, і часом, коли стало зрозуміло: сама по собі ситуація у місті не поліпшиться. Ці події висвітлили деякі специфічні риси політики офіційного Києва в цьому критично важливому стратегічному регіоні України.
Найспецифічнішою її рисою є відсутність елементарно логічної і послідовної політики щодо Севастополя не лише на рівні випередження, але й навіть реагування на дії опонентів української держави. Бездарність, слабкість, непатріотичність, неефективність і некомпетентність нинішньої влади ніде не проявляється так яскраво, як у Севастополі.

Нещодавно в Москві відбулося спеціальне засідання Державної думи Російської Федерації, де обговорювалось питання можливого вступу України до Північноатлантичного Альянсу і можливої реакції Росії. Віце-спікер Думи Володимир Жириновський висловив там «оригінальну» ідею про те, що Україну треба, не зупиняючись ні перед чим, зробити максимально непривабливою для Заходу, перетворивши її з нормальної держави на постійне джерело нестабільності у Східній Європі.

Найбільш упорядкований антиукраїнський майданчик
Діяти у цьому напрямі почали без зволікань. Найбільш упорядкований Росією антиукраїнський майданчик в Україні — це Севастополь, де перебуває російський флот, російські спецслужби, а також ціла низка антиукраїнських організацій, фінансованих Москвою.Упродовж 17 років незалежності України Москва наполегливо формувала в цьому українському місті розгалужену політичну, економічну, інформаційну і організаційну структуру, сповна скориставшись короткозорістю і безвідповідальністю української влади.

Саме через абсолютну пасивність Києва Росія взяла під неофіційний контроль органи місцевої влади Севастополя: міську і районні ради, які вже тривалий час ухвалюють антиконституційні рішення, демонструючи безмежну адміністративну сваволю і юридичний нігілізм. Голова міської ради Валерій Саратов публічно заявив, що буде виконувати лише ті рішення українських судів, які особисто він вважає законними. Наприклад, рішення Господарського суду Севастополя про заборону встановлення пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ міська рада та її голова проігнорували. Протягом десь двох років міська представницька влада Севастополя послідовно виходила за межі правового поля України, а Київ мовчав. Він і нині мовчить…
Коли 5 липня Військово-морські сили України, маючи всі дозвільні документи від компетентних інстанцій, спробували встановити меморіальну дошку на честь 90-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту в 1918 році, виконавці волі Москви вирішили, що знайшли потрібний casus belli — привід до війни. Юрба проросійських активістів на чолі з депутатами міської і районних рад Севастополя кинулася на українських моряків, побила їх, розбила кувалдами меморіальну дошку і втопила її в бухті. Юрба спочатку не наважувалася на відвертий вандалізм, але деякі депутати її надихнули: «Робіть, вам за це нічого не буде!». Серед депутатів було чимало представників Партії регіонів.

Військовослужбовці ВМС, яким Статут забороняє вступати в силове протистояння з цивільними особами, не чинили спротиву. Міліція не втручалася у події. Її керівників можна зрозуміти, справді, ніколи не знаєш, якою буде реакція Києва, вона, здебільшого, непередбачувана. Начальник Головного управління МВС України в Автономній Республіці Крим генерал Іллічов чесно виконав свій службовий обов’язок і не дозволив у Сімферополі комуністичним і проросійським екстремістам розгромити науково-практичну конференцію з питань Євроатлантичної інтеграції і за рішенням президентських структур у Києві практично був звільнений з посади. Звісно, це не додало ентузіазму севастопольським міліціантам та їхньому керівництву.

Антиукраїнських севастопольських депутатів нагороджує Москва
Росія навіть не приховувала свого глибокого зацікавлення севастопольськими подіями. Один із найбільш активних учасників події на Графській пристані депутат Гагарінської райради Севастополя Тюнін був нагороджений в Москві орденом Олександра Невського з формулюванням «за зміцнення російської держави». Нагороду вручив голова Ради Федерації Росії пан Миронов, який сказав: «Тримайтеся. Росія з вами!»

Невиразна, ніяка позиція Президента і Прем’єр-міністра України призвела до того, що в Севастополь негайно приїхали десятки озброєних російських козаків, а головний їхній отаман депутат Держдуми Росії Віктор Водолацький заявив, що планує найближчим часом відправити до Севастополя козацькі миротворчі загони за абхазьким зразком. А поки що озброєні іноземні громадяни на українській території у будь-який момент можуть спровокувати кривавий конфлікт.

Мовчання і байдужість Києва змусила лідера кримськотатарського народу народного депутата України Мустафу Джамілєва проголосити, що якщо влада держави й надалі пасивно споглядатиме фактичну окупацію Криму іноземними парамілітарними формуваннями, то кримські татари будуть змушені розпочати разом з місцевими українцями створення загонів самооборони. Мустафа-ефенді сказав, що легко уявити, чим усе це може закінчитися. А самооборона для українських активістів у Севастополі стає дуже актуальною, бо почастішали погрози фізичного насильства з боку проросійських організацій, деяких українців уже жорстоко побито, в Інтернеті лунають заклики до вбивства всіх, хто в Севастополі симпатизує Україні.

А Київ мовчить. Мовчить Президент, мовчить Прем’єр… Проте хіба це той випадок, коли мовчання – золото?

Коли севастопольська міліція таки ж почала затримувати політичних хуліганів, проросійська політична тусовка Севастополя негайно викликала з Києва омбудсвумена Ніну Карпачову, захищати, судячи зі всього, «святе право» цієї публіки на вандалізм і антидержавну діяльність. Пані Карпачова сама не приїхала, правда, але прислала своїх представників. Чи не тому, що серед учасників вакханалії на Графській пристані було чимало представників Партії регіонів, а коли цю партію хтось «кривдить», то правозахисні потенції пані Карпачової небачено зростають? Цікаво буде почути оцінки з боку «провозахисниці» за викликом, адже в інших випадках, коли йдеться про справді резонансні трагедії, щось не видно такої підвищеної її активності…
Хоча трьох затриманих уже відпущено під грошову заставу. Кажуть, що в ролі благодійника виступив пан Затулін, якого представляти не треба.

Розвідка боєм засвідчила: офіційний Київ спить
Для чого Москві знадобилась ця бойова розвідка в Севастополі? Це типова перевірка рівня дієздатності нинішньої української влади, її здатності діяти в кризових умовах. Напевно, те, що російські аналітики побачили, надихне їхню країну на подальші «подвиги» на українському геополітичному напрямі.

Виявилося, що управління МВС у Севастополі недієздатне і з усіх сил прагне залишитися нейтральним. Севастопольське СБУ перебуває у надглибокому підпіллі і на всі запитання громадськості відповідає, що «відстежує ситуацію». Але спецслужба, що обмежує свою діяльність «відстежуванням», навряд чи потрібна, бо з цієї функцією може чудово впоратися будь-яка поважна аналітична структура, на кшталт Центру Разумкова.

Спецслужби повинні здійснювати активні заходи. Проте це докір не севастопольським виконавцям, а Києву. Адже саме від центру, від його політики і настанов залежить робота регіональних структур.

Усі ці роки Київ дуже неохоче, дуже некомпетентно і дуже несистемно приділяв увагу проблемам Севастополя (що, на погляд будь-якої геополітично освіченої людини, є фактично глобальною проблемою української держави). Контрпродуктивність такої поведінки поставала особливо наочно на тлі феноменально активних, повсякденних, стратегічно осмислених дій Москви в Севастополі. Москва за ледарства і пасивності київських начальників брала під свій неофіційний контроль майже всі сфери життя українського міста.

За 17 років незалежності України в Севастополі з’явилося 10 філій вишів Російської Федерації (на місто з населенням 378 тисяч людей), зокрема потужна філія Московського університету, елітна російська гімназія, представництво Москви в Севастополі, два десятки антиукраїнських газет, що продукуються в друкарні Чорноморського флоту Російської Федерації тощо. З’явилася безліч проросійських громадських організацій, за якими стоять потужні фінансові фонди «Москва-Севастополь» «Москва-Крим»і т.д. З боку Києва –жодної української школи з викладанням усіх дисциплін українською, жодного координуючого центру українських зусиль у Севастополі. Багато років точаться розмови про відкриття в Севастополі філії Києво-Могилянської академії, а зрушень немає. Самі лише «добрі наміри».

Від Києва до Севастополя географічно значно ближче, ніж від Москви. Але інколи здається, що Київ страшенно далекий від свого південного форпосту, десь як Буенос-Айрес… Це є віддзеркаленням тієї відстані між національними і приватними інтересами, що існує в головах київських вождів. Власне кажучи, така політика, як у Севастополі, проводиться київською номенклатурою скрізь в Україні, в Севастополі вона є найбільш наочною і прозорою в її слабкості й неефективності. Але Україна має об’єктивні шанси і можливості втримати Севастополь і стабілізувати ситуацію на півдні країни. Тільки керівництву держави вже час вийти зі стану «летаргійного сну»…

Ігор Лосєв
Джерело: «Радіо Свобода», http://www.radiosvoboda.org/content/Article/1192630.html