На вулиці Важа Пшавела у Тбілісі, де я зараз перебуваю, в одному з офісних будинків поселилися біженці з грузинських сіл Південної Осетії.
Навпроти мене стоїть колишній готель Апхазеті, де вже майже два десятиріччя тимчасово мешкають біженці з Абхазії.
Саме вони і порадили новій хвилі біженців піти до будівлі навпроти і пошукати собі тимчасовий притулок. Перші дні вони самотужки облаштовували свої помешкання – прибрали, провели світло, і налагодили водопостачання. Пізніше отримали у допомогу ліжка, ковдри і речі, необхідні для елементарного існування.
"Прості люди нам дуже допомагають, а також Жіноча Рада і Патріархія.... Держава нам принесли ліжка, але без матраців і білизни, нам цього не вистачає".
Картопля, рис, макарони і квасоля, з якої грузини роблять одну з найпоширеніших страв – лобіо – такий щоденний раціон біженця з Південної Осетії. Вони говорять, що в принципі цього вистачає і з голоду вони не помруть і нагадують, що вони ще добре живуть, бо ті, хто оселився у школах, були змушені спати просто на партах:
"Вони на партах спали, поєднали всі парти і просто на них спали – і старі, і діти. В дитячих садках на маленьких ліжках, їх теж ставили поряд і так спали чоловіки, деякі спали просто на підлозі".
Для Темурі Зозіашвілі нинішні події вже не новина. Він вдруге в своєму житті став біженцем. Вперше він утік із Цхінвалі у 91-му році і оселився у селі неподалік. Там він знайшов дружину, потроху облаштувався і вже звик до нового сільського життя. Сьогодні його доля повторюється. Вже з сім’єю він тікає зі свого села, яке на його очах повністю спалюють. Він і не сподівається повернутися:
"Все, що лишилося – це спалені будинки. Можливо, в іншому місці побудують будинки для біженців, бо я сумніваюся, що ми зможемо жити там, де раніше. Мені здається, що грузини і осетини більше не зможуть жити разом".
Схожа історія і у осетинки Галини Келехсаєвої, яка була змушена лишити свою маму одну, бо зібралася і пішла зі свого дому за 5 хвилин:
"Моя мама, їй 80 років, зникла без вісті... В наш будинок заходили військові, її там нема, вона була хвора. Напевно, встала і впала десь у городі, чи десь на дорозі, чи в яру вона померла і я зараз не можу туди піти, щоб її пошукати".
Коли запитуєш чи мають ці люди надію повернутися додому, то в їхніх очах з»являються сльози – їм важко сказати відповідь, бо ця відповідь – ні. Від їхніх сел нічого не залишилось:
"Вони вкрали нашу худобу, обікрали домівки, все згоріло, ні сел, ні шкіл, нічого не залишили. Але для нас найголовніше, щоб був мир, навіть, якщо ми житимемо у палатках".
Будинки, школи, господарство, а разом з ними і все їхнє життя – знищено і його вже не повернути назад.
І так, сидячи на ковдрах, наданих гуманітарними організаціями, вони чекають миру. Бо за, їхніми словами, нічого більше не треба – тільки б не було війни на грузинській землі.

Джерело: Євгенія Руденко для Бі-Бі-Сі, Тбілісі, http://www.bbc.co.uk/ukrainian