Полтавщина. Перевдягайся, царська брамо!
Минулої п’ятниці на в’їзді до селища райцентру Диканьки урочисто відкрили відреставровану за кошти столичного бізнесмена Юрія Кішінця визначну пам’ятку архітектури, більш відому як Кочубеївська арка.
Адже спорудив згадані Тріумфальні ворота у 1820 році тодішній міністр внутрішніх справ Російської імперії граф Віктор Кочубей на честь приїзду в його «вотчину» (династія Кочубеїв володіла Диканькою та довколишніми селами ще з ХVІІ століття. — Авт.) імператора Олександра І.
Збудована у стилі класицизму брама вела до рідкісного за красою та розкішшю двоповерхового палацу. Однак під час політичних збурень початку ХХ століття місцева біднота зруйнувала палац дощенту. Суттєво постраждала від натиску «революційних мас» і брама: з неї тоді «зітерли» шість барельєфів із зображенням батальних сцен війни з Наполеоном та «центровий» напис, який свідчив про «прив’язку» її будівництва до відвідин Диканьки царем Олександром І.
Історичний напис сучасні реставратори відновили. Можливо, саме це дало підстави представникові Російського посольства в Україні, який також брав участь в урочистостях з нагоди відкриття відреставрованої арки, говорити ще й про «велике політичне значення» небуденної події.
Хоча насправді ніякого політичного підтексту в «підмурівок» реставрації її ініціатори не закладали: арка, яку досі ремонтували тільки «косметично», руйнувалася на очах і, власне, трималася, як кажуть, лише на чесному слові. Зараз її прагнуть зробити одним із найпривабливіших туристичних об’єктів. Таку ініціативу місцевої влади також варто тільки вітати.
А от її намагання започаткувати біля відреставрованої Тріумфальної брами на честь російського царя ще й «сучасні традиції» з проходженням під нею молодят видаються, м’яко кажучи, сумнівними. Хоча б тому, що оспівана Гоголем Диканька була і залишається одним із осередків «найукраїнішої України». У ній вистачає місць, перед якими справді потрібно схилити голову українцеві в день власного весілля.
«Кланятися» ж у такий день ще й «освіченому» російському монархові, котрий продовжував курс Петра І та Катерини ІІ на ліквідацію залишків автономії України і з допомогою сумнозвісного міністра Аракчеєва заснував на її теренах близько двадцяти ненависних нашому люду військових поселень, певно, таки зовсім не обов’язково.
Адже спорудив згадані Тріумфальні ворота у 1820 році тодішній міністр внутрішніх справ Російської імперії граф Віктор Кочубей на честь приїзду в його «вотчину» (династія Кочубеїв володіла Диканькою та довколишніми селами ще з ХVІІ століття. — Авт.) імператора Олександра І.
Збудована у стилі класицизму брама вела до рідкісного за красою та розкішшю двоповерхового палацу. Однак під час політичних збурень початку ХХ століття місцева біднота зруйнувала палац дощенту. Суттєво постраждала від натиску «революційних мас» і брама: з неї тоді «зітерли» шість барельєфів із зображенням батальних сцен війни з Наполеоном та «центровий» напис, який свідчив про «прив’язку» її будівництва до відвідин Диканьки царем Олександром І.
Історичний напис сучасні реставратори відновили. Можливо, саме це дало підстави представникові Російського посольства в Україні, який також брав участь в урочистостях з нагоди відкриття відреставрованої арки, говорити ще й про «велике політичне значення» небуденної події.
Хоча насправді ніякого політичного підтексту в «підмурівок» реставрації її ініціатори не закладали: арка, яку досі ремонтували тільки «косметично», руйнувалася на очах і, власне, трималася, як кажуть, лише на чесному слові. Зараз її прагнуть зробити одним із найпривабливіших туристичних об’єктів. Таку ініціативу місцевої влади також варто тільки вітати.
А от її намагання започаткувати біля відреставрованої Тріумфальної брами на честь російського царя ще й «сучасні традиції» з проходженням під нею молодят видаються, м’яко кажучи, сумнівними. Хоча б тому, що оспівана Гоголем Диканька була і залишається одним із осередків «найукраїнішої України». У ній вистачає місць, перед якими справді потрібно схилити голову українцеві в день власного весілля.
«Кланятися» ж у такий день ще й «освіченому» російському монархові, котрий продовжував курс Петра І та Катерини ІІ на ліквідацію залишків автономії України і з допомогою сумнозвісного міністра Аракчеєва заснував на її теренах близько двадцяти ненависних нашому люду військових поселень, певно, таки зовсім не обов’язково.
Василь НЕЇЖМАК
Джерело: "Україна молода", http://www.umoloda.kiev.ua/number/1276/219/45162/