Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, після старанного дослідження життя і вчинків Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорізької Січі, знайшов нині вчасним канонізувати і приєднати до лику святих цього видатного історичного діяча.
Народився Петро Калнишевський близько 1690 року в селі Пустовійтівка близько міста Ромни - тодішнє прикордоння між Московським царством і Річчю Посполитою
Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський був глибоко віруючою людиною і багато допомагав церквам і монастирям України. За все своє життя він лише особистим коштом спорудив з десяток церков на Роменщині, у Києві, на Запоріжжі, робив їм щедрі дари. При всіх 16 церквах, що діяли на землях «Вольностей Війська Запорозького» були церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах були шпиталі для немічних, старих і хворих, які утримувались на кошт святого праведника.
Калнишевський відстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшини та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства і торгівлі у запорозьких степах і тим самим перешкоджав планам Росії в колонізації причорноморських степів та посиленні російської присутності в Україні.
4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелі, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Вже 3 серпня 1775 р. Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве».
А Калнишевського Разом із старшиною було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна його було довічно заслано до Соловецького монастиря, куди прибув у кінці липня 1776 р. Монастирському керівництву було наказано утримувати Кальнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами та тримати під вартою солдат монастиря». Тюремний режим праведного Петра Калнишевського відзначався особливою суворістю. Останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на рік – на Великдень, Преображення і Різдво. Але в архівах не знайдено підтвердження навіть цього.
Указом нового Імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 р. був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 1803 року.

Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Після того, як у 20-х – 30-х роках ХХ ст. на монастирському цвинтарі були влаштовані табірні городи. Місце могили праведника було загублене, але до наших днів дійшла надмогильна плита з написом.

Вивчивши життєвий шлях Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорізької Січі, «стражданнями своїми подібного до Іова, а любов’ю до народу свого – до апостола Павла» Освячений Помісний Собор визначив: «Приєднати праведного Петра Калнишевського до лику святих для загального церковного шанування і занести його ім’я у православний церковний календар».
З цього приводу свій коментар кореспонденту Порталу неполітичних новин NGO.donetsk.ua надав священнослужитель Донецько-Маріупольської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату отець Ігнатій Воловенко: «Кожна помісна православна церква підносить до чину святих тих своїх членів, які за час свого земного життя відзначалися християнськими чеснотами і які своїми ділами, своїм життям спричинилися до розвитку церкви. Це робиться для того, щоб такі подвижники, з одного боку, були взірцем для наслідування іншим поколінням християн, а з іншого, щоб мати на небі заступників, які б там, в безпосередній близькості від Бога, молилися за свій народ. Український народ має своїх достойників. Так, широко відомі ченці Києво-Печерської лаври, благочестиві князі Київської Русі. В останні роки було канонізовано ряд діячів ХVII та XVIII століть: митрополитів Петра Могилу, Павла Конюшкевича, Арсенія Мацієвича, преподобних Іова і Феодосія Манявських. В соборі святих землі української є більше 200 Божих угодників, які моляться за наш народ, і їхнє число поповнюється. Цього літа на соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату до чину святих було піднесено князя Костянтина Острозького, митрополита Іова Борецького та останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського. Як бачимо, таку високу честь здобувають не тільки церковні діячі, але й благочестиві миряни. На мою думку, в історії українського православ”я можна знайти ще багато таких достойників, які чекають свого визнання з боку Церкви. Зокрема, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який захищав християнську віру і з цією метою залучив запорозьке козацтво до православного братства; став ініціатором відновлення православної церковної ієрархії в Україні на початку ХVII століття. Або настоятель Мотронинського монастиря, архімандрит Мельхіседек (Значко-Яворський), який мужньо опікувався православними церквами й монастирями правобережної України у другій половині ХVIII століття, зазнаючи при цьому утисків від польської шляхти, що використовувала релігійний фактор для полонізації українського населення».

Сашко Демченко
Джерело: http://www.ngo.donetsk.ua/donsociety/3480