Дитяче НАТО
Вступ до НАТО — наша національна дитяча іграшка.
“Хо-о-о-очу до НАТО!” — волає Україна. “Спочатку виконайте домашнє завдання”,— відповідають нам із Брюсселя. “Хо-о-очу!” — не вгамовуємося ми. Брюссельські вихователі мають-таки терпіння. “Гаразд, зробіть найважливіше з-поміж завдань до грудня й покажіть нам. Якщо впораєтеся — надамо вам ПДЧ в обхід звичної процедури”,— сказали вони на початку року на саміті в Бухаресті. “Хо-о-чу!” — тільки й було чути з Києва. Тепер ось у Брюсселі міністри закордонних справ держав-членів НАТО ухвалили рішення стосовно посилення можливостей для надання нашій країні допомоги, включно з розробкою річних програм. У перекладі з виховательського жаргону це звучить так: “Гаразд, давай уже я сам зроблю твої уроки”. А що ж вдячні учні? “Хо-о-чу! — заходяться вони у плачі й щосили тупають ніжкою.— Погані ви там, у Брюсселі! Не розумієте загадкової дитя... української душі!”.
А тим часом в українській армії процвітають нестатутні стосунки. А офіцери ставляться до солдатів, мов до власного майна — так, як, на їхнє переконання, порядний поміщик має ставитися до кріпаків. А хоч куди глянь, скрізь корупція. Який стосунок має вона до проблеми НАТО? Безпосередній. Коли б Україна вступила до цієї організації, її представники працювали б у всіх центральних органах Альянсу. От як ви гадаєте: чи можуть натовці бути впевненими, що ті представники України поїхали на роботу до Брюсселя тому, що пройшли належний фаховий відбір, а не тому, що дали хабара? І не тому, що є чиїмись синами, племінниками, зятями, односельцями тощо? І ще: чи можуть ті самі натовці бути впевненими, що отримані у Брюсселі посади українці розцінюватимуть як відповідальну, престижну роботу, а не як власний бізнес, власні торговельні точки? Що їм, простіше кажучи, можна буде довірити конфіденційну інформацію? Сьогоднішні реалії не вселяють упевненості в чеснотах українських чиновників, зокрема й військових. Якщо ж так, то чи не мають натовці цілком реальних підстав остерігатися, що в разі вступу України до НАТО не в нас у якийсь чарівний, ніким досі не пояснений спосіб візьме та й зникне корупція, а навпаки, Україна стане розсадником цієї зарази?
Уже й незручно нагадувати розпорядок дня у військових частинах, принаймні великих, розташованих не у великих містах, який існує ще з радянських часів. Отже: підйом — заправлення постелі — шикування — відвідини туалету за типом “сортир” — зарядка... Часу на миття рук після туалету не передбачено. Миття рук перед сніданком, обідом та вечерею в багатьох частинах так само не практикується. І з оцим — у Європу?
А тепер погляньмо на агітацію на користь НАТО, що безперервно лунає на радіо та телебаченні. Чомусь вона змушує згадувати не так про переваги членства у НАТО, як про “освоєння виділених коштів”. Ані про творчий, нестандартний підхід, ані про нову інформацію, ані про переконливість там не йдеться. Натомість привертає увагу от що: наші прихильники євроінтеграції можуть скільки завгодно розповідати, що Україна — центр Європи, ледь не колиска європейської цивілізації, аж раптом у них прохоплюється: “У Європі — он як! А в нас — от як”. “Європа — то вони, не ми”,— підказує їм їхня підсвідомість. Хай так, але коли патякання про європейські прагнення України поєднуються з кпинами з приводу “зарегламентованого, надто практичного західного менталітету”, нормальна логіка відмовляється це сприймати.
Складається дедалі стійкіше враження, що багатьом прихильникам НАТО саме по собі НАТО не дуже й потрібне. Точніше потрібне, але лише як інстанція, що видасть довідку з підписом та печаткою про належність України до Європи. Ну, от як ЖЕК, що видає довідки про місце проживання. Надто багато хто уявляє собі вступ до НАТО як спосіб стати європейцями, не доклавши до того жодного зусилля. Точніше не стати європейцями, але називатися ними.
“Хо-о-о-очу до НАТО!” — волає Україна. “Спочатку виконайте домашнє завдання”,— відповідають нам із Брюсселя. “Хо-о-очу!” — не вгамовуємося ми. Брюссельські вихователі мають-таки терпіння. “Гаразд, зробіть найважливіше з-поміж завдань до грудня й покажіть нам. Якщо впораєтеся — надамо вам ПДЧ в обхід звичної процедури”,— сказали вони на початку року на саміті в Бухаресті. “Хо-о-чу!” — тільки й було чути з Києва. Тепер ось у Брюсселі міністри закордонних справ держав-членів НАТО ухвалили рішення стосовно посилення можливостей для надання нашій країні допомоги, включно з розробкою річних програм. У перекладі з виховательського жаргону це звучить так: “Гаразд, давай уже я сам зроблю твої уроки”. А що ж вдячні учні? “Хо-о-чу! — заходяться вони у плачі й щосили тупають ніжкою.— Погані ви там, у Брюсселі! Не розумієте загадкової дитя... української душі!”.
А тим часом в українській армії процвітають нестатутні стосунки. А офіцери ставляться до солдатів, мов до власного майна — так, як, на їхнє переконання, порядний поміщик має ставитися до кріпаків. А хоч куди глянь, скрізь корупція. Який стосунок має вона до проблеми НАТО? Безпосередній. Коли б Україна вступила до цієї організації, її представники працювали б у всіх центральних органах Альянсу. От як ви гадаєте: чи можуть натовці бути впевненими, що ті представники України поїхали на роботу до Брюсселя тому, що пройшли належний фаховий відбір, а не тому, що дали хабара? І не тому, що є чиїмись синами, племінниками, зятями, односельцями тощо? І ще: чи можуть ті самі натовці бути впевненими, що отримані у Брюсселі посади українці розцінюватимуть як відповідальну, престижну роботу, а не як власний бізнес, власні торговельні точки? Що їм, простіше кажучи, можна буде довірити конфіденційну інформацію? Сьогоднішні реалії не вселяють упевненості в чеснотах українських чиновників, зокрема й військових. Якщо ж так, то чи не мають натовці цілком реальних підстав остерігатися, що в разі вступу України до НАТО не в нас у якийсь чарівний, ніким досі не пояснений спосіб візьме та й зникне корупція, а навпаки, Україна стане розсадником цієї зарази?
Уже й незручно нагадувати розпорядок дня у військових частинах, принаймні великих, розташованих не у великих містах, який існує ще з радянських часів. Отже: підйом — заправлення постелі — шикування — відвідини туалету за типом “сортир” — зарядка... Часу на миття рук після туалету не передбачено. Миття рук перед сніданком, обідом та вечерею в багатьох частинах так само не практикується. І з оцим — у Європу?
А тепер погляньмо на агітацію на користь НАТО, що безперервно лунає на радіо та телебаченні. Чомусь вона змушує згадувати не так про переваги членства у НАТО, як про “освоєння виділених коштів”. Ані про творчий, нестандартний підхід, ані про нову інформацію, ані про переконливість там не йдеться. Натомість привертає увагу от що: наші прихильники євроінтеграції можуть скільки завгодно розповідати, що Україна — центр Європи, ледь не колиска європейської цивілізації, аж раптом у них прохоплюється: “У Європі — он як! А в нас — от як”. “Європа — то вони, не ми”,— підказує їм їхня підсвідомість. Хай так, але коли патякання про європейські прагнення України поєднуються з кпинами з приводу “зарегламентованого, надто практичного західного менталітету”, нормальна логіка відмовляється це сприймати.
Складається дедалі стійкіше враження, що багатьом прихильникам НАТО саме по собі НАТО не дуже й потрібне. Точніше потрібне, але лише як інстанція, що видасть довідку з підписом та печаткою про належність України до Європи. Ну, от як ЖЕК, що видає довідки про місце проживання. Надто багато хто уявляє собі вступ до НАТО як спосіб стати європейцями, не доклавши до того жодного зусилля. Точніше не стати європейцями, але називатися ними.
Борис БАХТЄЄВ
Джерело: "Хрещатик", http://www.kreschatic.kiev.ua/ru/3452/art/1233088070.html