Харизматичний лідер, епатажний політик, українець до мозків кісток, затятий націоналіст - все це говорять про голову ВО «Свобода» Олега Тягнибока. 29 січня побачив його в Чернігові під час виступу в міському палаці культури. Слухав до самого кінця його промову. Власне, якщо перейти одразу до вражень, то не скажу, що вони мені приробили «крила», на котрих я полетів би додому після зустрічі з Олегом Ярославовичем. Втім, після почутого в голову лізли різні думки, зокрема й щодо того, що я менший українець, ніж він. Ні, з батьками в мене все гаразд – українці (принаймні в графі «національність» паспорта, щоправда радянського, було саме так прописано), в КПРС - не був, та й не міг бути, оскільки віком не вийшов, в Бога вірю й у церкву ходжу, адже такі критерії українськості потрібні для вступу до ВО «Свобода». Все рівно якось щось мене гризло.
«Ми націоналісти, а ви - ні!». Попросту кажучи, приблизно ось таке визначення й не давало спокою. «Ми…ви…Хто ми? «Свобода»?… А хто ви? Українська народна партія? А всі інші тоді хто? Чи, може, ступінь націоналізму визначається партійною приналежністю?» - думки бентежили. Згадав слова Миколи Гориня, до речі, земляка Олега Тягнибока, сказані ще на зорі української незалежності: „Націоналізм – це не орден, його на груди не повісиш. Це те, що носять в серці”. Хто ж з них правий?
Власне кажучи, вивчаючи історію ще в університеті, задавався часто питанням-- чого ж така консолідуюча, начеб то, ідеологія як націоналізм, сіяла розбрат поміж українцями? Згадаймо хоча б розкол ОУН на „мельниківців” та „бандерівців”. А куди ділася єдність рухівців-націоналістів, котрі обстоювали українську незалежність?
Можливо корені цієї проблеми й полягають в тому що зайвий раз ми говоримо про тих хто більший, а хто менший українець.
Націоналісти часто в своєму лексиконі вживають слово нація, а ті, хто не вважає себе націоналістом, називають людей народом. Мабуть, не помилюся, коли скажу, що багато людей в Україні вкладають в термін „націоналізм” навіть негативного значення й отже все що з ним пов’язано має для таких осіб „поганий бандерівський присмак”. Вважаю що осуджувати таких людей буде помилкою, як буде помилкою осуд хворого тільки за те що він хворий. Краще запропонувати таким людям ліки в вигляді інформації, адже в більшості випадків їх світогляд формувався під впливом стереотипів. Хоча, кажуть найкращі ліки все ж – це час.
Продовжуючи свої роздуми, повернуся спочатку до народу, за визначенням як етнічної спільноти. Чи може народ існувати без держави? Та скільки завгодно таких прикладів ми можемо побачити навколо. Одна Російська Федерація чого варта. А що ж таке нація? Це політичне утворення, котре не може існувати без такої інституції як держава. Націоналісти завжди боролися саме за державу, її незалежність та існування апріорі. Досягнувши своєї мети, як правило, націоналісти, по ідеї, мають себе вичерпати, а отже й певні зміни повинні відбутися в форматі понять. Націоналіст стає патріотом. А у тих хто зі мною не погоджується, хочеться тільки спитати чи часто вони чули в сучасному словесному середовищі вирази накшталт „голландський націоналіст” чи „американський націоналіст”? Мабуть що ні, бо названі країни вже давно пережили періоди свого державного становлення, проте варто подивитися як кожен американець, як і голландець завзято співає свій гімн, і з гордістю говорить про свою національну ідентичність, національні символи чи то зірково-полосний прапор, чи королівська династія й таке інше.
То виходить що Україна ще не пережила свого періоду становлення як держави, оскільки й сьогодні нас ділять на націоналістів і не націоналістів, мовляв демократів, партократів та інших „кратів”. Чи може в когось виник комплекс меншовартості й бракує сили визнати що українська нація вже має свою державу? Що українська політична нація – це 46 мільйонів громадян, до яких входять як українці, так і інші етнічні групи?
Я би назвав справжнім націоналістом того, хто розбудовує українську політичну націю, а не того, хто обстоює інтереси лише української етнічної спільноти, якою б чисельною вона не була. А патріотом – людину, котра мислить по –державницькі й бере на себе зобов’язання перед країною, а не її частиною й тим більше не 10% громадян, на підтримку яких (як на мене дуже завищену) розраховує Олег Тягнибок.
Цікавою вийшла й ситуація навколо блока НАТО. Виявляється, як зазначив Тягнибок, „підступна” УНП дискредитувала його політичну силу, розповсюдивши чутки, про те що „Свобода” проти НАТО. Аж ні, все не так! ВО „Свобода” тепер не проти вступити, от тільки, якщо вірити словам лідера, ми й самі з вусами. НАТО нас не захистить, бо, бачте ані „французькі жабоїди”, ані „німецькі бюргери” воювати за Україну не будуть, а наші генерали при першій-ліпшій нагоді здадуть нас Кремлю. Нічого не скажеш – феноменальна думка, тільки чогось вона мені дуже нагадує ту ж таки позицію Москви, яка торочить вже давно що НАТО нам не треба, бо в нас з ними спільна військова система. Цікаво, а якою вона була в пострадянських країнах Прибалтиці, котрі вже давно в НАТО? А може я чогось не розумію й ВО „Свобода” з шашками наголо випре російській флот з Криму без будь-якої помочі вже завтра? Хотілося б на це подивитися.
Викладаючи, свої думки, якось гірко було мені десь в середині. Звичайно не хочеться виглядати, тим більше зараз, тим, хто смикає іншого за чуба, аби довести свою правоту. Хочеться об’єднання. Хочеться, щоб Україна як незалежна держава не припинила своє існування, а розвивалася й прямувала цивілізованим, європейським курсом. А для того, на мою думку поодиноких зусиль ні Української народної партії, ні ВО „Свободи”, ні представників інших правих політичних сил замало.
Ще на початку ХХ сторіччя, коли на терені України зародилися партії, пріоритетом яких були національні ідеї, національні завдання, їхню діяльність називали національно-демократичним рухом. То може нам і сьогодні не шукати якоїсь формули універсальної загальноукраїнської національної ідеї, і підчас пошуків давати стусанів один одному, а скоріше поставити перед собою спільну мету й прагнути до неї. Наприклад можна об’єднатися в боротьбі за енергетичну незалежність, в подоланні економічної кризи, в прагненні до євроатлантичної інтеграції тощо. У боротьбі і прагненнях ми маємо бути єдиними, бо в протилежному випадку нащадки нам цього не простять.

Ігор Левенок