“Зупинити посягання на святиню!” – волає черговий “Відкритий лист” Президентові України В. Ющенку й міському голові Л. Черновецькому зі шпальт “Літературної України” (ч. 8, 2009).
Ідеться про “знесення (чи перенесення кудись на задвірки) пам’ятника І. Франкові”, встановленого біля Національного академічного драмтеатру ім. І. Франка. “Замахуватися нині на пам’ятник І. Франкові, та ще й у столиці України – це святотатство”, – пишуть автори листа, серед яких – і Герой України, письменник Р. Іваничук, і лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка І. Калинець, і низка інших відомих представників української культури.
Питання нищення пам’ятників і пам’яток, знаків пошанів­ку історичних і культурних цінностей в Україні – давнє й знову актуальне.
Чим пояснюється його “тяг­лість” – від радянських часів, коли знищення народної па­м’яті мало чітку мету тодішніх ідеологів, дотепер – коли на 18 році незалежності країни вже й тіні тих ідеологів, схоже, не існує? В чому причина чи то дефіциту пам’яті, чи невиліковної амнезії ук­раїнців, які здебільшого байдуже споглядають нові розправи над пам’ятниками і пам’ятками?
І як ця проблема стосується проблеми цивілізаційного вибору шостої за чисельністю в Європі нації?

Чого немає – того не було?
Відповіді на безліч запитань іноді слід шукати не в теперішньому часі, а в минулому, адже все в цьому світі має видимий чи невидимий слід. Україна радянських часів (а це не так і далеко від сьогодення, за мірками історії) не раз пережила руйнацію своїх культурних та історичних набутків.
У листопаді 1969 року троє невідомих у міліцейській формі винесли з підвалів Успенської церкви у Львові стародруки та спалили їх. Акт про це спалення акуратно поклали до сейфа. Потім у Львівському музеї українського мистецтва “випадково” згоріли твори Ю. Нарбута,
О. Архипенка, роботи групи бойчукістів і зразки давньої україн­ської графіки.
29 травня 1979 року згоріла бібліотека музею “Софія Київ­ська”, в якій зберігали старовинні книги на релігійну тематику.
А ще раніше зловісно відблискує полум’я згорілої бібліотеки Видубицького монастиря.
1934 року зруйновано Брат­ський монастир на Подолі в Києві – ще від 1888-го там була книгозбірня, в якій містилися 572 стародруки.
Палії, очевидно, сподівалися на те, що “чого немає – те не існувало”?…

Анонімний вандалізм
Нове століття не скасувало старої “традиції” спалень, руйнувань і знищень. Ось тільки дещиця з шерегу прикладів.
27 січня 2009 року вночі в Лозовій на Харківщині “невідомі зловмисники за допомогою зварювального апарату знищили меморіальний хрест, встановлений 1991-го на честь полеглих вояків Української Народної Республіки. Блюзнірським цей факт виглядає ще й тому, що стався під час підготовки до всенародного вшанування пам’яті Героїв Крут”, – це з чергового “листа-звернення” представників інтелігенції та громадськості до Президента України.
Перед тим – у липні 2008 року в Харкові знищено меморіальну дошку кардиналові УГКЦ Йосипу Сліпому, в серпні того самого року спаплюжено пам’ятний знак воїнам УПА, а ще через кілька днів – у Краснограді (теж Харків­щина) – зруйновано могилу видатного українського художника й етно­графа П. Мартиновича.
У старовинному селі Усатове, яке заснували ще запорізькі козаки на Одещині, системно нищать надмогильні хрести, надгробки.
Знищення українських святинь за радянських часів не має виправдання, але має пояснення: тодішня влада намагалася віді­брати в українського народу його минуле – щоб не було й україн­ського майбутнього. Але хто сьогодні хоче відібрати в україн­ського народу його минуле і задля чого?

“Сама з собою бореться Вкраїна…”?
У живописному селі Бучак неподалік Канева знайшов свій останній прихисток відомий поет, прозаїк, перекладач Володимир Затуливітер.
Поет, громадський діяч, Герой України Іван Драч називав творчість Затуливітра “одним із найвидатніших явищ” у сучасній поезії.
Лауреат кількох премій, досвідчений редактор В. Затуливітер у час соціально-економічної кризи 90-х років минулого століття вже в незалежній Україні став безробітним. Після пошуку нової роботи, коли в київській квартирі по вулиці Ризькій уже не було ні світла, ні води, ні тепла (відімкнули за борги), поет переїхав жити в сільську хату в Бучаку. Тут він написав багато нових творів. У січні 2003 року В. Затуливітер помер – вчадів, як з’ясували експерти. Друзі знайш­ли його обвуглене тіло через дев’ять днів після смерті. Зупинений годинник на руці, розкрита на сторінці Євангелія від Матфея Біблія на столі, два зошити, списані віршами під назвою “Ненаписані пейзажі”, вчаділий песик поряд із господарем…
Про В. Затуливітра зняли фільм. У його хаті зробили невеличкий музей, автором меморіалу став друг померлого – архітектор В. Бородін. Цього року поетові виповнилося б 65. Але до сумного ювілею не дожила й сільська хата-музей: бо згоріла. Хто спалив – невідомо.
Секретар комісії з творчої спадщини поета Любов Снісар сказала для “Голосу України”, що “невідомим скоробагатькам” пое­това хатина “зі статусом літературно-меморіального музею затуляла вихід на Дніпро. Хату, стіни якої ще пам’ятали тепло рук Володимира Затуливітра, де на полицях зберігалися матеріали до музейної експозиції та книжки поета, хтось підпалив, вона згоріла вщент, до невеликої купи попелища…”.
Учасники “Володимирських читань”, які стали вже маленькою традицією, коли зібралися при згарищі, розстелили в саду рушники й поклали на них рукописи.
Говорили про те, що “вогонь може знищити все, але не па­м’ять”. А бандурист М. Мошик спі­вав: “Сама з собою бореться Вкра­їна і доблесно себе перемага…”.
Якщо вогонь не знищує па­м’ять, то що її знищує? Який вірус безпам’ятства? І хто спалив музей Затуливітра? Хто спалив вінки й портрет на місці вбивства 2002 року іншого письменника – молодого прозаїка, есеїста й художника Юрка Гудзя?
Село Бучак відоме ще з ХVI ст. (під назвою Підсичі), та в ХХІ ст. тут мешкає заледве два десятки людей. Навряд комусь із цих “останніх з могікан”, не відселених досі у зв’язку з колишньою “індустріалізацією”, треба було за покликом душі нищити музей пое­та… Неподалік – легендарний Трахтемирів. Чи й справді злочинне спалення музею мало на меті “звільнити територію” для майбутньої приватизації ласого шматка живописної землі, як ідеться в одній із версій?

Оплакування пеньків
Роль “приватизації” все помітніша в розправі з пам’ятками культури.
11 березня 2009 року в Києві вночі вирубали 130 вікових дерев у сквері ім. В. Стуса, створення якого ініціювали два роки тому. Саме тут у минулому столітті стояв будиночок, в якому жила сім’я Василя Стуса. “Київська історія йде на дрова”, – пише “Ліга.нет”. У ЗМІ з’явилося повідомлення: “Київзеленбуд” стверджує, що дерева зрубали законно, роботу відпо­відно оплачено”.
Митці, письменники, творчі колективи, громадські організа­ції пишуть звернення, листи й пуб­лікують їх, організовують ін­коли навіть акції протесту, але всі ці зусилля – марні, якщо існує документ про приватизацію ділянки, на якій росли вирубані реліктові дерева. А такий, принаймні нині, – існує. Поки що суд не скасував його чинність і не довів, що київська міська влада видала цей документ незаконно.

А дерев уже немає.
“Хто не пам’ятає минулого – переживе його знову”
Фактів новочасного ванда­лізму надто багато, щоб вважати їх прикрими випадками. Автори цитованого вище “листа-звернення” з Харкова пишуть: “Безсумнівно, метою таких акцій є створення підстав для громадського і міжнаціонального розбрату, ескалації сепаратистських настроїв і посилення напруженості в багатоетнічній національній спіль­ності”. Можна з таким висновком погоджуватися, можна не погоджуватися. Насамперед необхідно знати, хто вчинив злочин – адже нищення пам’яток і пам’ятників є державним злочином. Хто ці “ворожі елементи” – зайди, корінні мешканці, недоумки, несвідомі й непатріотично налаштовані? Хто ці рушії “сепаратистських настроїв”? Каталізатори “напруженості в багатоетнічній національній спільності”?..
Але нікого не покарано – ні за спалені бібліотеки й музеї колись, ані за знищені хрести та плити тепер.
Чи була б така злочин­ність, якби пошанування рідної історії та культури було чимось органічним, таким, що не під­дається жодним сумнівам? Якби патріотизм був не напівпорожнім словом, а поняттям?
Відповідь на поставлені й значною мірою риторичні (хоч це й страшно, що риторичні) запитання можна шукати в бага­тьох площинах. “Совок” законсервований поки що чи не в кожному з усіх міль­йонів, які становлять населення України. За рідкісними винятками. І всі ці мільйони, хочуть вони того чи ні, постали сьогодні перед циві­лізаційним вибором.
Від цього вибору залежить, чи шоста за чисельністю нація у Європі залишиться нацією і стане європейською – в усіх вимірах.

Надія Степула, м. Київ
"Львівська газета", http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2009/03/26/37430/