У музеї «Літературне Придніпров’я» у Дніпропетровську розгорнули виставку робіт юних майстрів декоративно-прикладного мистецтва «Петриківські паростки». Її приурочили до 50-річчя дитячої художньої школи у Петриківці і проводять в очікуванні Великодня.
У давнину у селах Наддніпрянщини мало яка господиня не вміла творити мальованки: за тиждень-другий до Паски жінки наводили лад на обійсті та в оселі, вибілювали стіни й розписували їх квітами та птахами. Нині ця традиція жива лише у Петриківці, та й то елементи настінного розпису найчастіше використовують для оздоблення декоративно-вжиткових речей, які йдуть на сувеніри.
Старовинне село Петриківка на Дніпропетровщині здавна славиться майстринями автентичного художнього розпису. Ще триста років тому жінки та дівчата одна перед одною змагалися у кращому оздобленні осель. Найвищою вважалася похвала: у неї в хаті, як у церкві. Молодиці, які не вміли малювати, піддавалися осуду й насмішкам, і кажуть, навіть ризикували вікувати в дівках.
Фантастичні полум’яно-червоні квіти, соковиті ягоди, багате зелене оздоблення з папороті, розмаїте птаство на райських деревах... Для створення надзвичайних візерунків у Петриківці здавна використовували саморобні рослинні фарби, сажу, кольорові глини. Фарби розводили яєчним жовтком або вишневим клеєм. Малюнок наносили за допомогою пальців, а найтонші деталі – пензликами з котячої шерсті. Так малюють і сучасні майстри, от правда, на зміну природним барвам прийшов акрил та інша синтетика, та й у царину колись «жіночого» мистецтва допускають чоловіків.
Сергій Ходак – вихованець петриківської художньої школи. Він каже, творити такі мальовки може кожен, малярський хист важить мало. Попередніх контурів не роблять, кілька вправних мазків – і папір у Сергія розцвітає квіткою.
«Тут ще будуть квіти, ягоди, дрібненькі пелюстки… Я малюю прямо з душі», – ділиться юний майстер.

Традиція живе усупереч стандартизації і виробництву «на потік»
Дослідники кажуть, петриківському розписові не менше тисячоліття, мистецтво малювання у краї передавалося з покоління в покоління, опановувалося з дитинства і супроводжувало людину все життя.
Малювали у Петриківці чи не всі, та, можливо, першою відомою професійною майстринею у минулому столітті стала Тетяна Пата, незаможна жінка, котра задля шматка хліба малювала на замовлення по навколишніх селах. Це її ім’я зараз носить дитяча художня школа у Петриківці. За півстоліття існування заклад випустив більше півтисячі майстрів, багато з яких стали знаними в Україні й у світі.
Не знищили унікальний розпис і за радянських часів, коли виробництво петриківських сувенірів було поставлене на конвеєр. Мальовані ремісниками, а не творцями, стандартні тарілки, таці, макітри, писанки заповнили магазини, але знаходились справжні майстри, які берегли традицію, зокрема, малювання, як у давнину, на білому тлі розповідає керівник дитячої художньої школи, майстриня Марія Пікуш.
«Є головні елементи – це квітка, вона ведуча, навколо неї переплітаються інші, дрібніші елементи, і вписуються у білий колір стіни. Формула світла. Люди фізики тоді не знали, але відчували, що це щастя, здоров’я, радість», – пояснює Марія Пікуш.

Унікальне «творче» село
Наразі у Петриківці працює близько 40-ка визнаних майстрів декоративного розпису, який став візитівкою Дніпропетровщини й України в цілому. А втім, за межами країни знають не тільки петриківських художників, а й різьбярів, вишивальниць, творців народної ляльки.
На пояснення незвичайної творчої обдарованості мешканців села існує кілька переказів та легенд, одна з них твердить: у Петриківці ніколи не було кріпацтва, не пригноблене важкою працею єство спонукало людей до створення краси, надихало й окрилювало.

Юлія Рацибарська
Джерело: "Радіо Свобода", http://www.radiosvoboda.org/content/article/1604430.html