Більше половини українців підтримують вступ України до Європейського Союзу. Але чи готові ми до цього? Відповідь, на жаль, однозначна – “ні”. І шукати винних в тому, що в Брюсселі ніяк не дадуть Києву не те що “зеленого світла”, але й навіть перспективи, шукати слід перш за все вдома. Втім, з іншого боку, назначити якогось “цапа-відбувайла” за провал євроінтеграційної політики, теж було б неправильним.

“Ты помнишь, как все начиналось?
Все было впервые и вновь…»
“Машина часу”

Чотири з половиною роки тому, одразу після “Помаранчевої революції”, Україна, єдиний раз за історію своєї незалежності, була настільки близькою до ЄС, як ніколи більше. Після 10 років президентства Леоніда Кучми, завершення якого було “затьмарено” скандалом з поставками озброєнь до Іраку, посиленням тиску на засоби масової інформації, частковим згортанням демократичних свобод, в Європі з надією сприйняли мирну революцію грудня 2004-го, яка нагадала європейцям схожі події у на той час зовсім юних східних членів ЄС після розпаду СРСР. Пам’ятаю, як після цих подій європейцям більше не потрібно було пояснювати, що це за країна така, з якої ти приїхав, де саме вона знаходиться, і чому Україна – не Росія. Ну а для єврочиновників поява нової демократичної держави на кордонах розширеного ЄС, яка мала б, за їх сподіваннями, стати додатковим фактором стабільності в регіоні, повністю відповідала егоїстичним принципам сучасної європейської зовнішньої політики. Але, не склалося.

Причин для пояснення цього можна навести безліч, починаючи від відсутності у нової на той час влади чіткої зовнішньої та внутрішньої політики, побудованій не на яскравих деклараціях, а на чітких планах дій, завершуючи розбазарюванням дорогоцінного чиновницького кадрового персоналу (достатньо згадати масові звільнення чиновників 2005 року, які, в першу чергу, призвели до втрати так званої інституціональної пам’яті) та неготовністю суспільства відстоювати ті цінності, заради яких люди виходили на майдани в морозному грудні 2004-го. Але, видається, що найголовніша причина знаходиться у ментальній площині. Якось несподівано з’ясувалось, що спадок радянської епохи виявився набагато більш обтяжливим і неприємним, ніж про це думали раніше. Ми звикли до того, що хтось має прийти і щось для нас зробити. Пам’ятаю, як на початку 2000-х років одна моя родичка, що працювала викладачем в молодшій школі, намагалася переконати мене в тому, що журналісти не мають продаватися, вони повинні бути вільними від політичних та будь-яких інших впливів тощо. При цьому, якось абсолютно забуваючи про те, що професія не визначає ступінь відповідальності. Зрештою, вона ж бо й сама до розпаду СРСР розповідала дітям про Леніна, а після – вже про Шевченка. Звичайно, справа не в тому, коли ти був більш чесним і чи був взагалі, справа у підході: от ви, мовляв, журналісти, розповідайте нам, як побудувати краще життя, ви, влада, думайте за нас, ви, лікарі, не беріть хабарів, ви... і так до безкінечності. Перекладати відповідальність на інших – найпростіша справа. Але з таким підходом навряд чи варто очікувати на позитивні зміни, бо ж для того, щоб біля твого будинку виріс сад, треба взяти лопату і накопати спочатку лунок для дерев.

Українська влада – такий самий продукт суспільства, як і всі решта. А відтак, теж потайки мріє опинитися на місці славнозвісного героя Гоголівської “Ночі перед Різдвом” Пацюка, якому вареники самі стрибали до рота. Згадаймо хоча б абсолютно необдуманий крок зі скасуванням віз для європейців, реалізований українським Президентом за наполяганням тодішнього міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, у сподіванні отримати відповідні візові послаблення з європейського боку. Чекати довелося довгих 3 роки, та й той спрощений режим, якій з 2008 року застосовують європейці відносно українських громадян простим ажніяк не назвеш. В результаті таких дій Україна, з одного боку, втратила чинник впливу на позицію Європи у візовому питанні, а з іншого боку – не змогла чи, скоріше, не захотіла попрацювати над тим, щоб безвізовий режим з ЄС став двостороннім, а для цього потрібно було і кордон з Росією демаркувати, і покращити захист українських паспортів, і боротися з нелегальними мігрантами, торгівлею людьми, трафіком наркотиків. В чистому залишку все, чого добився Київ – отримання такого самого режиму, як і для Росії, але ще й пізніше.

Якось голова Комітету з питань закордонних справ нинішнього складу Європарламенту, поляк Яцек Сарюш-Вольський зазначив: “Ваші політики кажуть: дайте нам європейську перспективу, а потім ми все зробимо. Але так не буває. Спочатку треба зробити все необхідне, а потім вже отримати перспективу”. Ці слова сьогодні немає кому почути в українській владі. Як і не було ніколи. Влада зайнята. Зайнята боротьбою за владу, за сфери впливу, за виживання. І, в першу чергу, це проявляється в кадрових питаннях. Згадаймо хоча б останнього міністра закордонних справ Володимира Огризка. Його звільнення з посади напрошувалося довго. І причин для такого рішення було більше, ніж достатньо: вщент зруйновані дипломатичні відносини з Росією, провальна європейська політика, видавання бажаного за дійсне в області зближення з НАТО, побудова зовнішньої політики в 2008 році виключно на темі Голодомору, хоча цим було б більш доцільно займатися міністерству культури чи міністерству освіти... (До речі, самим співробітникам МЗС пан Огризко запам’ятався двома діями: запровадженням електронних турнікетів, які фіксували лише час приходу на роботу (при тому, що час уходу не фіксувався) зі штрафами за запізнення навіть на 5 хвилин, а також закриттям буфету в будинку міністерства на Михайлівській, якій існував там з незапам’ятних часів). Однак сама відставка відбулася лише тоді, коли це стало вигідним основним політичним гравцям в парламенті і зовсім не через перелічені вище причини, а в результаті політичних домовленостей.

Інший яскравий приклад – зовсім свіжий – ситуація навколо німецьких пригод чинного міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Чомусь в Україні головним питанням, яке турбує всіх стало питання того, чи пив, чи не пив міністр у Франкфурті, а якщо пив, то скільки ж. Хоча, насправді, такі ситуації треба вирішувати однозначно і швидко: якщо міністр не зміг втримати ситуацію і довів її до абсурду, коли його в наручниках відводили до поліцейської дільниці, він не має права залишатися на цій посаді більше жодного дня. Чому? Уявіть собі будь-які міжнародні переговори, що можуть відбуватися після цього інциденту за участю міністра. Вони, очевидно, будуть набагато менш ефективними, бо друга сторона про себе згадуватиме цей інцидент і 20 разів подумає перед тим, чи варто домовлятися про щось серйозне з людиною, яка не може стримати ситуацію? Та й взагалі, чи варто з такою людиною сідати за стіл переговорів? Чи інша ситуація. Українські заробітчани, що повертаються додому з сезонних робіт, наприклад в Іспанії. Чи можуть вони після такого інциденту почуватися більш спокійними? Звичайно, ні, а от німецька поліція – так, бо ж вона вже отримала своєрідний “карт-бланш”: “Якщо міністр такий, то чого вже чекати від звичайних людей?”. Але і в цій ситуації, коли міністр ось уже два тижні після небувалого інциденту залишається на своїй посаді, знову відчуваються політичні інтереси, які продиктовані зовсім не турботою за країну, а бажанням влади різних за деклараціями, але таких схожих за поведінкою українських політиків.

Ситуація з Луценко викрила і інший спадок “совковості” сучасної України – гнилість державного апарату. Так, очевидно, що консул України у Франкфурті Сергій Дятлов так само не відповідає своїй посаді, як і Юрій Луценко, якщо дозволив на себе, дипломата за статусом, також одягти наручники. Не відповідають своїм посадам, очевидно, і нинішні керівники Міністерства закордонних справ, принаймні ті, які “злили” в пресу листи Дятлова, українського Посла в Німеччині Наталі Зарудної та Посла України в Китаї до Посла в Кореї про небажаність повернення Луценка з Кореї до Києва через Пекін. Про те, що вся ця документація з грифом “Для службового користування” опинилися в ЗМІ не випадково свідчить хоча б той факт, що ніхто не чув про будь-які службові розслідування в МЗС, чому такі документи “вийшли в люди”.

Якось після російсько-грузинської війни один з політиків загальноєвропейського масштабу, а саме Генеральний секретар Ради Європи Террі Девіс заявив: “Для мене дивно, що в 21-му столітті ще існують політики, які продовжують мислити категоріями століття 19-го”, додавши, що сучасний європейський політик мав би передусім перейматися тим, як покращити життя людей. Це його висловлювання повною мірою характеризує і політиків українських.

Втім, відсутність справді європейської ментальності – не прерогатива політиків. Це проявляється в усьому. Наведу один приклад з власного життя. У автора цих рядків в Брюсселі украли мобільний телефон (таке тут теж інколи трапляється). Так сталося, що в апараті було одразу дві SIM-карти: бельгійського та українського операторів зв’язку. З бельгійським проблем не виникло ніяких: без будь-яких документів, тільки з моїх слів мені видали (безкоштовно) нову картку, яка запрацювала вже за 5 хвилин. Ситуація з українським оператором була зовсім протилежною: під час телефонного дзвінку, протягом якого довелося просити про блокування номеру, співробітниця компанії допитала про всі можливі і неможливі дані, вказані в контракті, повідомила вартість нової картки, а також заявила, що, мовляв, як ви не можете забрати нову картку протягом двох тижнів, то доведеться вам по контракту платити вдвічі більше. “Ми і так йдемо на поступки, що блокуємо вашу стару картку”, - пояснила співробітниця компанії. Будь-які інші запропоновані варіанти вирішення проблеми сприйняті не були. Все, як в старому анекдоті: “Лікар сказав в морг – значить в морг”. Таких прикладів, думаю, кожен українець має безліч.

Чи є світло в кінці тунелю? Чи може Україна в осяжному майбутньому отримати щось більше, ніж нове європейське “Східне партнерство”, яке насправді практично не має ніякої доданої вартості для українців? Хочеться вірити, що так. Але для цього кожному потрібно взяти лопату і копати на своєму місці.

Сергій Воропаєв.
Джерело: УНІАН, http://eunews.unian.net/ukr/detail/191167