Цими днями минуло 65 років від дня загибелі Олега Ольжича. Мандруючи чеською Прагою, не можна оминути величної будівлі Національного музею на головній Вацлавській площі. Якщо колись доведеться побувати на цьому місці, прислухайтесь: серед багатоголосої юрби обов’язково почуєте українську мову. Та в цьому хорі дзвенять не тільки голоси сучасників. У ньому виразною, неповторною інтонацією лунає також голос поета Олега Ольжича – одного з найтрагічніших романтиків празької поетичної школи.
У квітні 1923 року уродженцеві Житомира Олегові Кандибі – це справжнє прізвище Олега Ольжича, минуло 15. Того року батько – відомий поет Олександр Олесь і мама – вчителька Віра Кандиба разом із сином, уникаючи репресій режиму, змушені були емігрувати до Чехословаччини.
На чужині, особливо впродовж першого десятиліття, було тяжко, довелось 8 разів міняти житло, та Прага залишалась головною адресою. Тут Олег здав іспити на атестат зрілості, потім ходив на лекції як студент відомого Карлового університету. Він вступив на філософський факультет, де вибрав історію та археологію, захопився історією української мальованої кераміки, яка стала його головним науковим інтересом.
Ольжич із цікавістю блукав Прагою. Пройдімося і ми вулицями старого міста, стежками, які обирав Олег: із бібліотеки в Клементинумі на факультет, що на березі Влтави, далі на Празький Град, де проводив археологічні розкопки ще один земляк – Іван Борковський. Потім можна гучною «електрикою», як колись чехи називали трамвай, проїхати вгору по вулиці до Національного музею, де Ольжич працював.
Часто ходили гуртом, Олег був душею студентського товариства. Про свої враження і почуття не мовчав. Так зродився, наприклад, цикл «Віршів для Марини Антонович» – доньки професора Дмитра Антоновича. У віршах згадує також інших поетів-українців у Празі: Олексу Стефановича, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза. Поезія також є мапою його чеських мандрів – від української школи в Черношицях біля Праги чи «літніх, червоних ранків», які зустрічав на Вишеградському пагорбі у Празі, з якого було добре видно, як писав Ольжич «мрійно-зизооку Влтаву» і «фіалковий» обрис Граду.

Як член ОУН переїхав до Києва, а потім до Львова
Прага подарувала Ольжичеві ще одну зустріч, – як виявилось, назавжди та наприкінці життя. У Празі він познайомився з Катериною Білецькою – донькою відомого літературознавця Леоніда Білецького. Під празьким небом розгорнулась одна з найромантичніших історій кохання. Ольжич ласкаво називав наречену Калиною чи Яблунькою, а тому вирішили побратися в місцевості, яка б у своїй назві мала слово «яблуня». Шукали разом і знайшли – в селі Яблінка Вижня – нині Верхня Яблунька на Львівщині в православній церкві Пресвятої Богородиці 2 серпня 1943 року Олег і Яблунька побрались.
Радість родинного життя була короткою. Як член Організації Українських Націоналістів Ольжич на початку війни переїхав до Києва, потім до Львова, разом із Оленою Телігою активно боровся за звільнення рідної землі від ворога. У травні 44-го у Львові нацисти його піймали й ув’язнили в таборі Заксенхаузен. Місяць тривали нелюдські катування, 10 червня 1944 року від тортур він помер. До народження сина, також Олега, поет Олег Ольжич не дожив всього 50 днів.
Як заповіт нам залишились празькі стежки Ольжича, його зіткана з болю і романтики поезія й мрія повернутись додому, в Україну:

Так виразно ввижається мені
Болючими безсонними ночами:
Я жив колись в простому курені
Над озером із ясними берегами.

Оксана Пеленська.
Джерело: "Радіо Свобода", http://www.radiosvoboda.org/content/article/1751323.html