Розширення як самоціль? Активно розширюючись на схід, ЄС не встигав із адаптацією своїх інститутів до нових потреб. Євросоюзу потрібно перейти від політики розширення як самоцілі, до більш тісної інтеграції, – пише Фабріціо Тассінарі у статті для інтернет-ресурсу PostGlobal – спільного проекту американських видань Newsweek і The Washington Post.
Питання полягає не в тому, коли ЄС знову буде готовий розширюватися, а де ЄС повинен закінчуватися.
Якщо озирнутися назад, то історичне розширення Європейського Союзу в травні 2004 року несе в собі дещо більше, аніж натяк на іронію. Вступ восьми колишніх комуністичних держав Центральної Європи у багатьох аспектах став кульмінаційним моментом для Європи. ЄС спостерігав за переходом цих країн до ліберальної демократії, впливав на їхню політичну культуру і скеровував економічну трансформацію.
Це було не диво, як можна було б подумати, прислухавшись до думки громадськості. Проте з певністю можна сказати, що ЄС супроводжував процес вражаючого розвитку. Якщо дивитися на розширення паралельно із трясовиною, в якій на той час загрузала в Іраку Америка, то воно стало втіленням сили Європи і масштабу її амбіцій.
На жаль, з того часу розширення ЄС перетворилося у безпощадне дзеркало європейського паралічу. Всього лише через один рік після розширення на схід, на референдумах у Франції і Нідерландах відхилили так званий конституційний договір, який мав на меті реформування інститутів ЄС. Провал голосування просигналізував про поширене невдоволення загальним курсом Європи і вилився у загальну втому від розширення. Французьке «ні», як відомо, стосувалося «польського водопровідника», уявного громадянина ЄС, який загрожує галльському ринку праці своїми трубами і гвинтами.
Згодом у січні 2007 року ЄС виконав свою непродуману обіцянку про прийняття Болгарії і Румунії. Щоб побороти страх двох балканських країн бути покинутими, Брюссель призначив їм дати вступу незалежно від стану справ із внутрішніми реформами. Правова й адміністративна реформи з моменту вступу країн сповільнилися, а наймані вбивства і корупція на найвищих рівнях влади залишаються нормою.
Щодо інших балканських країн, в саме проблемних країн колишньої Югославії, то ЄС до нудоти повторював свою відданість ідеї їхньої «європейської перспективи». Проте більша частина регіону залишається у політичній й безпековій невизначеності, а Брюссель поглиблював її намаганнями підігнати скрупульозні критерії і умови під нестабільну ситуацію. Результатом стало те, що, за винятком Хорватії, балканським народам незрозуміло, коли вони вступлять до Союзу і чи вступлять взагалі.

Крім того, ЄС частково заморозив переговори про вступ із Туреччиною, невдовзі після того, як прийняв доленосне рішення їх розпочати. Дії Союзу пояснюються небажання Туреччини відкривати свої порти суднам, які йдуть з Кіпру. Розмір Туреччини, її велике мусульманське населення і географічне розташування – ось справжні очевидні причини сумнівів Європи. У підсумку проблема полягає в тому, що Анкара втратила імпульс до реформ, а Європа втратила авторитет.
Кожен з цих прикладів демонструє різні аспекти європейської хвороби. Інститути ЄС, створені півстоліття тому, пристосовувалися, коли Союз приймав додаткові країни, але вони потребують істотних реформ для ефективного функціонування з потенційною кількістю країн-членів, більшою за 30. Лісабонський договір, який ще повинні схвалити ірландці, певним чином виправить ситуацію, але аж ніяк не поверне втрачених Європою п‘яти років.
Крім того, очікувалося, що розширення ЄС зробить Союз ще більш різноманітним. Проте у Західній Європі підтримка ідеї подальшого розширення знизилася до історичного мінімуму, – навіть у Британії та Італії, які традиційно підтримують розширення. На початку цього року після світового фінансового урагану політики з нових країн-членів попереджали про можливість появи нової «залізної завіси» в Європі. Економічні і соціальні відмінності призвели радше до появи глибоких ліній розподілу, аніж до посилення заповітної розмаїтості Союзу.
Найголовніше, труднощі останніх п’яти років чітко показали, що політика розширення ЄС з часом стає нежиттєздатною. Прийнято називати розширення найуспішнішою зовнішньою політикою Європи. Проте прийняття країни за країною навряд чи взагалі можна назвати зовнішньою політикою. Питання полягає не в тому, чи буде ЄС знову готовий розширюватися, питання в тому, де ЄС повинен закінчуватися.
Нелегко буде тут прийняти однозначне рішення, враховуючи велику кількість зацікавлених гравців на європейській арені. Проте це – єдиний крок, який, ймовірно, змістить центр уваги від розширення як питання існування до європейської інтеграції як найважливішого способу сприяння процвітанню і поширенню миру на континенті.
Розширення дало для цього потужні інструменти. Але зараз воно тягне ЄС на дно, тому що стало самоціллю.

Фабріціо Тассінарі – старший науковий співробітник Датського інституту міжнародних досліджень, гостьовий співробітник Центру трансатлантичних відносин імені Джона Хопкінса. У вересні вийде його книга «Чому Європа боїться своїх сусідів».

Фабріціо Тассінарі, PostGlobal (США)
Джерело: "Європейський простір"