Україна наблизилась до 350-річчя Конотопської битви. Вона без всякого сумніву є епохальною подією в історії українського народу. Це така переможна битва, якою по праву може пишатися будь-який народ. Однак в силу свого колоніального статусу українці протягом століть не мали можливості святкувати перемогу нашої зброї над завойовниками. Цілі покоління нащадків героїв були позбавлені можливості знати правду про мужність тодішніх захисників Вітчизни, які з честю виконали свій військовий обов’язок – розгромили ворогів, що вторглися на рідну землю. Вкотре відновивши українську державність ми разом з нею отримали і можливість належним чином вшановувати пам'ять тих, хто хоробро захищав свою Батьківщину. Однак не все так просто і зрозуміло в цій ситуації, про яку мною говорилося в публікації під назвою: «Яку перемогу святкувати українцям?». Великою проблемою виявилося те, що наша найвеличніша перемога в далекому ХVІІ столітті була здобута над московськими військами, тобто братньою нам Росією. Цілі покоління українців і росіян виховувалися в тому дусі, що наші народи ніколи не воювали між собою, а постійно боролися тільки з турками, татарами, поляками, німцями. Будь-яка поразка завжди справляє гнітюче враження на тих, хто програв. Конотопська битва для росіян є надзвичайно болючою, бо ганьба масштабного розгрому пов’язана з українцями, які не просто перемогли тодішніх московитів, а перемогли в союзі з кримськими татарами та ще й поляки надавали допомогу. Судячи з реакції, що має місце в Російській Федерації, ця перемога українців не дає спокійно жити і сьогодні московським правителям. А що ж робити нам, українцям? Отримали власну державу, з’явилася чудова нагода пізнати не перекручене історичне минуле власного народу, нарешті розмовляти рідною материнською мовою і нею ж думати, чому так багато українців розмовляють чужою, забувши ту, якою говорили їхні далекі і не дуже попередники. Українська молодь дедалі частіше ставить собі запитання чому ми сьогодні більше вшановуємо перемоги, здобуті в часи нашої бездержавності і невже в українців не було власних героїчних сторінок. Та ні, були. Тільки згадка про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного чого варта, а він же був далеко не один. Всі, без винятку, наші поневолювачі робили все можливе, щоб українці були позбавлені можливості відчувати гордість за своїх звитяжців у минулому. Тому поруч з процесом активної асиміляції моїх земляків, їх постійно виховували в тому дусі, що без наших «визволителів» ми просто не зможемо прожити, а для цього потрібно було накладати суворе табу на деякі наші перемоги. Якраз така доля і спіткала величну Конотопську битву. Взагалі їх не так і багато в історії миролюбних та досить довірливих українців, чим багато разів користувалися наші віроломні та агресивні сусіди. І якщо не брати до уваги військові звитяги величних київських князів, славу яких намагаються приписувати собі росіяни, в нас українців перемоги пов’язані тільки з іменем Богдана Хмельницького в часи Національно-визвольної війни. Перша переможна битва 5 травня біля річки Жовті Води та наступні успішні військові операції під Корсунем, Пилявцями в1648 році, а також під Зборовом (1649) та Батогом(1652). Ми добре знаємо, що всі вони були здобуті над поляками, трохи менше, що в союзі з кримськими татарами. Москва ж, що чекала взаємного ослаблення українців і поляків, тільки споглядала і не втручалася в хід бойових дій. На цей беззаперечний факт не дуже бажають акцентувати увагу чимало істориків, а про намір Москви ударити в спину військам повсталих козаків взагалі не прийнято говорити. Поляновський мирний договір 1634 року поєднував Московію та Річ Посполиту, тому з початком повстання під проводом Б.Хмельницького на кордоні з Україною почали концентруватися московські війська, готові вдарити по українському війську, союзниками яких були кримські татари. Тільки добре налагоджена козацька розвідка та надзвичайно високий дипломатичний хист Б.Хмельницького не дозволили отримати прямого ворога в особі Московської держави ще влітку 1648 року. Взагалі наш гетьман проявив себе блискучим полководцем, створивши одне з найкращих в тогочасній Європі військо, яке вирішувало головне завдання, що стояло перед повсталими – вибороти незалежну козацьку Україну.
Після смерті Б.Хмельницького реальні, завойовницькі задуми Москви випала нагода побачити сподвижнику нашого гетьмана – Іванові Виговському, який вписав навіки своє ім’я в нашу історію славетною перемогою під Конотопом 28-29 червня(8-9 липня за новим літочисленням) 1659 року. Про хід битви і приголомшливу перемогу українців над московським військом я вже повідомляв читачів сайту «Європейська Україна», тому не буду повторюватися. Напередодні ювілею переможної битви хотілося б констатувати, що належного святкування славетної перемоги в Україні може не відбутися, на превелику жаль. І справа тут аж ніяк не в фінансово-економічній кризі, що досить вільно розгулює по нашій країні і до якої будуть апелювати деякі політики, пояснюючи скромні масштаби відзначення славетного ювілею в нашій історії. Головною проблемою залишається неоднорідність сьогоднішнього українського суспільства. Значна частина громадян України, проживши на цій благодатній землі десятки років продовжує вважати себе не українцями, а росіянами. Те, що росіяни живуть в Росії вони навіть і чути не хочуть, так само як і те, що росіяни в США не тільки є громадянами цієї держави, а пишаються тим, що вони є американцями. Українці в Росії, завжди пам’ятають про своє українське походження, але поселившись і ставши громадянами сусідньої держави вони з часом стали патріотами своєї країни – Росії. Батьківщина завжди там, де живе людина та її діти. Так завжди було і буде. Кожен, хто проживає на території не своїх предків просто зобов’язаний з повагою ставитися до мови, історії та культури того народу, що пригрів його на своїй землі. Пам’ятати і не забувати звідки він родом теж є доречним, але ця пам'ять не повинна призводити до конфліктів і до послаблення нової Вітчизни. Їхніми союзниками стала і певна частина інших громадян нашої держави, які за національністю хоча і є українцями, більш відомі як «хохли» чи «малороси», із-за їхнього постійного бажання догодити в усьому правителям сусідньої країни. Не дружні дії з боку Росії по відношенню до України створюють небезпеку знову втратити нашу державність за допомогою нашого північного сусіда і за підтримкою частини українських громадян. Не рахуватися з таким електоратом реальні кандидати в президенти аж ніяк не можуть, тому в більшості своїй і заграють перед ними і в мовному питанні, і у трактуванні визвольних змагань нашого народу, включаючи і необхідність святкування Конотопської битви. Тільки ті в кого століття колоніального поневолення так і не знищили величний український дух, почуття гордості за приналежність до української нації будуть відзначати цю перемогу на належному рівні. Водночас вони категорично відмовляються святкувати чужу для українців та шведів Полтавську битву, яку Росія прагне широко відзначати не тільки в себе , але й на українській території – в Полтаві. Нагадаю, що 300-річчя відзначається росіянами на один день раніше, 27 червня (7 липня за новим літочисленням). Відзначення цих абсолютно різних для українців ювілеїв і повинно показати виборцям нашої держави хто є хто в Україні. На відміну від українців, які втратили під Конотопом 4 тисячі козаків, разом з ними відзначать цю перемогу і абсолютно всі кримські татари, що втратили в дводенному бою 6 тисяч своїх воїнів. Росіянам, які втратили на полі бою близько 40 тисяч солдатів, варто просто схилити голову в пам'ять про полеглих на чужій для них українській землі, яку вони намагалися завоювати, виконуючи імперські задуми свого царя Олексія Михайловича.

Валентин Лутченко, історик, м. Чернігів.
Джерело: веб-сайт "Європейська Україна".