Інтерв’ю з доцентом ЛНУ ім. Івана Франка, релігієзнавцем Андрієм ЮРАШЕМ про перші підсумки візиту Предстоятеля РПЦ в Україну, про завдання, які ставить перед собою Патріарх Кирил, та їх реалізацію
— Пане Андрію, вже фактично пройшла половина візиту Патріарха Кирила в Україну? Що Вас найбільше вразило?
— В загальному, на мій погляд, два найбільш яскраві моменти, пов’язані з цим візитом, такі: по-перше, нічого непередбачуваного, нічого поза тим, що можна було очікувати, не відбувалося. Тобто, візит відбувається так, як він був задуманий з українського боку, так, як він мав би відбуватися з боку самого Патріарха, — жодних сюрпризів.
Що вражає насправді, і чого я особисто не усвідомлював напередодні, так це реакція українського суспільства на нього. Вона, на мій погляд, в більшості своїй є неадекватною і некритичною, не в сенсі прямої критики, відвертого опонування, а в сенсі адекватного сприйняття, оцінки. Вражає пієтет, який є у значної частини українських громадян. Вражає сприйняття візиту і самої місії Патріарха Кирила як чогось, що дане з неба, що поза раціональними межами. Сподівання того, що він може щось дати в сенсі мобілізації суспільства чи наблизити залікування ран, які є очевидними перед суспільством.
На мій погляд, очевидно зрозумілим стає, що програма, яку Московська Патріархія щодо України здійснює, є ідеологічною, її планував сам владика Кирил. Я ще повторював до обрання митрополита Кирила Патріархом, що він був творцем не лише всієї зовнішньої, але і внутрішньої політики Московського Патріархату. І тепер вона стала ототожнюватися лише з однією особою. Ця програма є зараз доведена до апогею. Якщо раніше про неї могли щось дискутувати, то нині вона є очевидною, неприкритою і для всіх зрозумілою. Суть цієї ідеологічної платформи у тому, щоб переконати українське суспільство, що єдиною панацеєю для залікування всіх проблем і ран є повернення до Московської Патріархії. При цьому жодні реалії українського суспільства, жодні пріоритети та ідентифікаційні моменти до уваги не беруться.
— Чи ця ідея є настільки зрозумілою і очевидною для суспільства?
— Тут нічого незрозумілого немає. Усе це випливає з логіки побудови і розвитку всього, що Кирил робив і раніше. Але наскільки це некритично сприймається українським суспільством чи його абсолютною більшістю — це вселяє песимізм. Це також показує, наскільки, справді, українське суспільство є далеким від усвідомлення власної релігійної ідентичності, власного оригінального виміру і взагалі розуміння того, що відбувається у релігійному житті. Виглядає так, що з одного боку це є неофіти, а з іншого — надто заангажовані релігійні діячі і окремі віруючі. Вони намагаються стати домінантою в усій релігійній конфігурації, щоби переконати суспільство, що тільки Російська Церква, Російський Патріарх, повернення до ідентифікаційних схем, безпосередньо пов’язаних з Росією, є тим, чого так бракує українському суспільству.
— А що ще Вас вражає?
— Вражає дуже багато моментів. Наприклад, вчора (29 липня 2009 року — Ред.) я слухав інтерв’ю на «Радіо-ЕРА-FM», дискусія професора Филипович і монаха Свято-Іонівського монастиря дияк. Димитрія Болгарського. І о.-дияк. Димитрій, який презентує Російську Церкву в Україні, абсолютно не задумуючись, стверджує, що в України і Росії — все спільне: і історія, і культура, і релігія.
У цьому нас переконує і Патріарх Кирил. Але невже може погодитися українська свідомість саме з таким твердженням? Однозначно, що є певні моменти, які зближують культури, які знаходяться в певному історичному спільному ареалі. Ми маємо багато спільної спадщини. Але навіть ця спільна спадщина оцінюється по-різному, і не може бути оцінена однаково. Наприклад, тіж самі події з Полтавською битвою, які нещодавно були активно дискутовані, переконують: не треба бути абсолютно несвідомими, навіть не треба бути фахівцем, щоб усвідомити, що погляди на абсолютно всі події не можуть бути однаково оцінені Росією та Україною.
У рамках візиту Патріарха Кирила постійно звучить теза, що єдність ця є споконвічною, прагнення українців жити в єдиному духовному союзі, який сформований на базі тієї колиски Київської Русі.
Що ще впадає в вічі — це заорганізованість цього візиту, відсутність будь-яких неформальних моментів, які могли би відбутися. Перший момент, який трапився випадково під час молитви на Володимирській гірці, одна з журналісток поставила питання про діалог з Київським Патріархатом. Реакція була такою — перша секунда зніяковіння, а потім — дуже дипломатична відповідь узагалі без згадування цієї релігійної організації — і все. З того часу почали ставити питання дуже обережно.
Нецікаво було дивитися на зустріч Патріарха з так званими представниками інтелігенції на «Інтері». Це не була дискусія, це не був обмін вільними думками, це була просто зрежисерована можливість надати Патріарху Кирилові в рамках підготованих запитань висловити свою, і до цього зрозумілу, точку зору.
— А що б Ви хотіли бачити замість такого формату зустрічі?
— Було б цікаво, але Патріарх Кирил сам цього не хоче, щоб він зустрівся з тими, хто йому опонує. І не просто бути трибуном, який говорить абстрактно, в загальних рисах, він не намагається ні зрозуміти реалії, ані поспілкуватися зі своїми опонентами. Він існує і зараз проповідує в Україні абсолютно в іншому вимірі, в тому вимірі, який дуже значною частиною українського суспільства не сприймається.
— Як Ви думаєте, що для самої УПЦ показує цей візит?
— Одним із завдань цього візиту, що є однозначним, є зміцнення російського вектора в релігійному житті України, в УПЦ (МП) зокрема. Тому, я думаю, цей візит показав тим в цій Церкві, хто критичніше, адекватніше, опонуючи підходить саме до цього спрямування, те, що знайти порозуміння є взагалі неможливо, або буде дуже складно. Власне в тому контексті візит, висловлювання Патріарха Кирила шкодять самій же своїй Церкві — УПЦ в сенсі знаходження більш адекватного місця в українському суспільстві. Він перешкоджає частині своєї Церкви знайти відповіді на питання, які саме українське суспільство ставить і перед УПЦ, і перед іншими релігійними організаціями.
У рамках візиту в Києві було кілька дуже красномовних фактів: нагородження Петра Толочка орденом Сергія Радонежського ІІ ступеня. Одіозний науковець, абсолютно нетиповий для інтелектуальної сфери України — він один із кількох представників гуманітарної сфери, прихильників ідеї єдності т.зв. східної цивілізації. Для усіх зрозуміло, що для українського суспільства він не є репрезентативною фігурою, він є представником іншого типу мислення, представником іншої свідомості, іншої культури та ідеології. І йому Патріарх вручає орден, тим самим демонструючи підтримку його ідей. Невже в середовищі самої УПЦ не було науковців, громадських діячів, діячів культури, які мають не менші досягнення перед Церквою і які б не були настільки боляче сприйняті українським суспільством, українською інтелектуальною громадою?
Другий одіозний крок Предстоятеля РПЦ — це вручення ордена Сергія Радонежського винятково агресивному, антиекуменічному журналісту Василію Анісімову. Це ж також жест. Цими кроками частково демонстується і рівень поваги до самої Церкви, самої УПЦ. Здається, за офіційним переліком інституцій, які діють при митрополії УПЦ в Києві, прес-служби, як такої і яку би очолював Василій Анісімов, зараз не існує. Тобто за інерцією цей «бойовий козак», який викристалізував хист журналістський ще в середині 90-х років, я б сказав, в неадекватно-звіриному опонуванню всьому українському, продовжує бути в теперішньому інформаційному просторі репрезентантом УПЦ. Але керівництво УПЦ (МП), яке хоч частково намагається зрозуміти, як йому далі існувати, намагається більш обережно ставитися до таких одіозних фігур, намагається їх усунути з більших ролей. Звичайно, не бажаючи конфліктувати, контакти залишають. А тут очільник Церкви приїжджає з Москви і демонстративно показує цими кількома жестами, що будь-які українізаційні моменти, які були зроблені керівництвом УПЦ, насправді ідуть врозріз з волею самого Патріарха. Це вже однозначно було показано.
Ці усі моменти підводять до однозначного і переконливого висновку: Патріарх Кирил прибув до України запевнити українське суспільство і ствердити — жодних ілюзій, надій чи теоретичних розрахунків на те, що, чи в найближчому, чи хоча б в теоретичному перспективному майбутньому, українська Церква в сенсі отримання не те що автокефалії, але й автономії в Україні з боку Московського Патріархату немає і мати не може.
Необхідно прощатися з ілюзіями і повертатися до тих категоричних схем, які панували у свідомості, зокрема, і єпископату УПЦ десь до кінця 90-х років ХХ ст. Бо уже на початку 2000-х рр., коли до процесів в Україні почав долучатися Вселенський Патріархат, і тим більше після Помаранчевої революції, яка показала категоричну невідповідність ідеологічних церковних установок і реалій суспільного життя, вони почали більш критично і адекватно дивитися на реалії і шукати відповіді. Візит Московського Предстоятеля руйнує усі ці напрацювання.
— Щодо Вселенської Патріархії. Чи не настає для неї зараз шанс, у контексті Ваших попередніх висновків, знову заявити про своє право на Київську митрополію і відкритися для проукраїнського клиру і мирянства УПЦ, яке хоче все ж залишатися у канонічній Церкві?
— Дуже складно зараз про це говорити, оскільки тут є і зовнішні причини, і внутрішні. Про них багато говорили в контексті минулорічного візиту. Тоді це все видавалось набагато простішим. На мій погляд, перешкодою в тому, що Константинополь не зміг стати дуже вагомим чинником в українській ситуації, стали насамперед навіть не зовнішні чинники, а внутрішньоукраїнські. Тобто основна, мабуть, фігура автономістського крила українського православ’я — Патріарх Філарет не був готовий і не погодився на окремі моменти (вони відомі, тому не говоритиму про них зараз), які запропонували в Константинопольському Патріархаті.
Хоча насправді, ми не можемо остаточно стверджувати, що сам Константинополь був готовий до остаточного і чіткого вирішення цього питання, навіть у формі створення своєї Митрополії на території України.
Ще ілюзорнішими та менш реалістичними усі ці перспективи стали після, думаю, що уже ні для кого не секретних, а очевидних і певних, хоча й не документованих та не представлених громадськості, домовленостей між Москвою та Константинополем, які, як мені видається, розпочалися ще з вересня минулого року, коли почалася дуже активна дипломатична діяльність тоді ще митрополита Кирила із Константинопольським Патріархатом напередодні приїзду до Константинополя Патріарха Алєксія ІІ.
Відомо, що ще з кінця Другої світової війни Москва і Константинополь знаходяться в стані якщо й не відкритого, то перманентного, прихованого протистояння, а то й — відвертого опонування. Ще на Архиєрейському Соборі в червні 2008 року нинішній Патріарх Кирил, тодішній — митрополит, виступив із відомою програмою, де звітував про свою діяльність на посаді голови Відділу зовнішніх церковних відносин Московської Патріархії. У ній він визначив чотири канонічні помилки в діяльності Константинопольської Патріархії. На мій погляд, заяви такого характеру на такому високому рівні прозвучали узагалі вперше.
Однозначно, це все свідчило про те, що порозуміння немає, і приховане (перманентне) протистояння переходить у стадію відвертого, очевидного опонування вже на рівні доктринальному. Адже завжди основна теза була така: православ’я є спільне, є певні організаційні відмінності, але ніяких доктринальних чи канонічних протилежностей немає. І тут Митрополит Кирил вказує на чотори канонічні помилки Константинополя.
Але вже в жовтні, незважаючи на усі існуючі непорозуміння, традиції більш як півсторічного протистояння, Патріарх Московський їде до Константинополя, бере участь у засіданні на Фанарі, чим неформально підтверджує статус Вселенського Патріарха як першого за честю в православному світі, якому належить право і честь бути модератором процесів, подій і зустрічей.
Друга суттєва поступка РПЦ була вже в червні 2009 року на зустрічі в Шамбезі, в Швейцарії: Московська Патріархія погоджується на очолення єпископських конференцій у країнах діаспорного заселення православних єпископом Константинопольського Патріархату, як першого за честю. При умові, коли він відсутній, як було погоджено, головування переходить відповідно за диптихом. Фактично, у цьому випадку Московська Патріархія знову погоджується на те, чому опонувала десятиріччями. Причина — очевидна, такою причиною є саме ситуація з Україною. І неодноразово представники, так би мовити, «другого ешалону» Відділу зовнішніх церковних відносин Московської Патріархії — о. Балашов, о. Чаплін заявляли про те, що вони зараз не бачать жодних можливостей для Константинополя втрутитися в українську ситуацію. Напевне, вони вже ґрунтувалися на якихось домовленостях, які були неформально досягнені, про те, що у відповідь на відновлення Московською Патріархією свого ставлення до Константинопольської Патріархії, як першої за честю, і відмову від претензій на переформатування диптиху Православних Церков, Константинополь, напевне, відмовився від претензій щодо української ситуації. Хоча невідомо наскільки це впевнена позиція, наскільки вона буде підтверджена в майбутньому.
Ця теза не нова, але, очевидно, що все залежатиме від позиції українського єпископату, від української Церкви. Жодна автокефалія, тим більше автокефалія нового і новітнього часу — ХІХ-ХХ ст., не утворювалася без бажання і без певної монолітності в середині новоутвореної Церкви. Відсутність такої монолітності в Україні для Московської Патріархії є підставою стверджувати, що це все роз’єднує, а відповідно до того — на цьому не можна базуватися.
Ця роз’єднаність, глибоке коріння якої не хоче помічати Патріарх Кирил, призводить до того, що в основі є дуже суттєві, принципові і логічні розбіжності, які не дадуть підстави в майбутньому для дуже значної частини за жодних обставин повернутися до духовної опіки з боку Московського Патріархату. І цим непоступливим опонуванням Москва відкидає, принаймні, за межі канонічної православної огорожі дуже значну частину православних віруючих України.
— Чи таким чином не складеться так, що ця частина віруючих, зокрема і УПЦ (МП), УПЦ КП, а тим більше — УАПЦ, продовжуватимуть звертатися знову до Константинополя? А для Константинополя це буде нагодою для початку створення своїх структур в Україні?
— Такий сценарій можливий. Щоби більш адекватно відповісти на можливість такого розвитку ситуації, потрібні реальні кроки з боку українського єпископату, українського суспільства, те, що починалося весною минулого року, але те, що не отримало подальшого адекватиного розвитку. Я маю на увазі певні тодішні зустрічі між УПЦ та УПЦ КП, між УПЦ та УАПЦ. Проте жодних офіційних форм, принаймні, на рівні окремих ініціатив, вони не одержали. Усе залишилося в площині окремих приватних зустрічей. Впевненість і можливість Константинополя повернутися до розгляду українського питання буде залежати від України, наскільки в нас зможе сформуватися стійка, якщо не більшість, то, принаймні, стійка група, яка зможе задекларувати та переконати лідерів світового православ’я, — про Москву не йдеться, вона за жодних обставин не толеруватиме таку позицію — що для того ж самого світового православ’я буде зручніше, адекватніше і врешті-решт виправдано душпастирським аргументом утворення ще однієї юрисдикції в Україні і її паралельне існування. Тоді можна сподіватися на позитивне вирішення цього питання.
— Ще однієї, тобто мається на увазі ідея існування на одній території двох канонічних Православних Церков, що, зрештою, не є новим для православного світу?
— На мій погляд, саме існування паралельних двох юрисдикцій, канонічних: юрисдикції Москви і другої — або під формальною юрисдикцією Константинополя, або в статусі автономії, або в статусі автокефальної Церкви — це єдиний можливий ефективний та реальний шлях залагодження міжправославних суперечностей в Україні.
З одного боку, Президент Ющенко каже: «В Україні ми створимо помісну єдину Церкву». Це — не реалістично. З іншого боку, Патріарх Кирил каже: «Така Церква є, і всім треба повернутися до Росії». І це також — не реалістично. Православна громада розділилася настільки суттєво, що об’єднатися в межах або автокефального, або ж підпорядкованого Росії утворення всіх православних уже не є реалістичним, не є можливо. Тому іншого адекватного шляху, аніж створення двох паралельних канонічних утворень, просто немає.
До речі, і цей поділ однозначно свідчить про те, що ще одна теза Патріарха Кирила про православну цивілізацію, про єдність всіх православних і єдину купель тільки частково знаходить підтвердження в рамках виходу на глобальну систему цивілізаційних відмінностей в Європі, і показує, що православні в Україні не є і не могли бути представниками, репрезентантами виключно однієї східнохристиянської цивілізації — Московської. Є суттєва частина вірних, суттєва частина української громади, яка давно свій вектор існування пов’язує з Європою, з ліберальними цінностями, які, на мій погляд, абсолютно даремно і некритично Патріарх Кирил критикував у виступі після вручення йому докторського звання у трапезному храмі Києво-Печерської лаври. Бо, як і в багатьох інших випадках, Патріарх Кирил навмисно створює імідж певного опонента, зокрема у цьому випадку — ліберальні цінності, і протиставляє їм систему порядку і покори, яка визначає суть православної, на його погляд, цивілізації.

— Дякую за розмову.

Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ,
30 липня 2009 року
Джерело: РІСУ