21 квітня 1920–го підписано Варшавський договір (політичні й військові конвенції) Директорії Української Народної Республіки з Польщею.

Наприкінці 1919-го Українська Народна Республіка, вимучена безперервними боями з російськими більшовиками і білогвардійцями, епідемією тифу та ізольована дипломатичною блокадою Антантою, перебувала на межі існування. Армія й уряд опинилися в «трикутнику смерті» – в районі містечок Любар, Миропіль, Остропіль на Волині, зі сторонами довжиною 35-40 кілометрів, заблоковані з різних сторін більшовиками, білогвардійцями, поляками і приречені на винищення.

Залишалося або скласти зброю, або ж підписати угоду з Польською республікою – хай ціною втрати частини територій, але з надією на продовження боротьби за незалежну Українську державу.

Консультації й перемовини з поляками розпочалися ще в жовтні 1919-го і тривали кілька місяців. За результатами наради в Новій Чорториї 4-6 грудня 1919-го, залишки Армії УНР вирушили ворожими тилами в Перший Зимовий похід. Водночас на дипломатичному фронті ситуація раз по раз заходила в тупик. Кордон мав пролягати по річці Збруч, тим самим Україна тимчасово зрікалася своєї етнічних територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини (загалом понад 160 тисяч квадратних кілометрів і майже 11 мільйонів населення). Водночас уряд Юзефа Пілсудського відмовлявся від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року, визнавав незалежність УНР та надавав військову допомогу.

На інші компроміси поляки не погоджувалися. Та з огляду на трагічність і безнадійність становища було вирішено прийняти угоду.

Договір між УНР та Республікою Польща, відомий як Варшавський договір (або пакт Пілсудського–Петлюри), підписаний о 1.40 в ніч на 22 квітня 1920-го, хоча в самому документі зазначена дата 21 квітня. Його підписали голова української дипломатичної місії у Польщі Андрій Лівицький та віце-міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський.
Військову конвенцію підписано 24 квітня, вона вважалася складовою політичної угоди. Сам договір був таємним і опублікований лише в 1926-му.

Угода викликала невдоволення значної частини українського політикуму, особливо в Західній Україні. Згодом Симон Петлюра так пояснював свої дії: «Тільки нечесний демагог може дозволити говорити собі про те, що «Петлюра продав» Галичину, Волинь і так далі. Петлюра, якщо говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні «гріхи» і недоліки української неорганізованості, малокультурності і несприятливі обставини в житті української нації … шлях до української державності лежить через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність утвердиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, лише тоді можна думати реально про об’єднання українських земель захоплених сусідами. Інша політика – це мрії, нереальні комбінації, які приведуть до того, що ніякої України не буде… Я переконаний, що вірність обраної мною лінії підтвердить історія».
Зрозуміло, договір укладався під польським диктатом, а Україна виступала в ньому «молодшим» партнером. Однак і в самій Польщі умови договору спричинили бурхливу реакцію й гостру критику, до ратифікації в сеймі справа не дійшла.

25 квітня 1920-го розпочався енергійний наступ польсько-українських військ, і вже 6 травня союзні війська увійшли в Київ. Однак згодом наступ захлинувся, масштабних повстань у радянському тилу так і не вибухнуло, тож поляки пішли на укладення миру з більшовиками. Ризький мирний договір 18 березня 1921-го фактично анулював Варшавський договір.

Та все ж завдяки українсько-польському союзу Польська держава змогла відстояти незалежність, була знята більшовицька загроза для всієї Європи, УНР продовжила існування, а українська армія ще майже рік боролася з більшовиками.

Цей договір став єдиною великою міжнародною домовленістю УНР після 1918-го(Берестейський договір із державами Четверного союзу), водночас вдалося прорвати фронт блокади України Антантою.

Водночас варто пам’ятати ОДИН ІЗ НАОЧНИХ УРОКІВ історії: вирішення власних національних інтересів за рахунок сусіда й союзника завжди закінчувалося поразками і трагедіями для обох народів.
Зрадивши Україну наприкінці 1920-го, Польща восени 1939-го також втратила територію й державність…

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

на фото: Генерал Антоній Лістовський і Головний Отаман Симон Петлюра з українськими старшинами в день вручення прапору 6-й Січовій дивізії. Бердичів, 21 квітня 1920 року. Фото: io.ua.


Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра на вокзалі в Станіславі (Івано-Франківську). 1920 рік. Фото: dt.ua.


Головний Отаман Армії УНР вітає польського генерала Ридз-Смігли. Київ, 10 травня 1920 року. Фото: io.ua.