Олена Телiга-Шовгенова (таким було її дiвоче прiзвище), вiдома поетеса, лiтературний критик, дiяч українськоi культури, народилася в iнтелiгентнiй напiвбiлоруськiй - напiвукраїнськiй родинi. Мати її була дочкою православного священника. Батько Iван Опанасович - знаним фахiвцем, гiдротехнiком-практиком: працював на головних водних артерiях - Москвi-рiцi, Волзi, Клязьмi, Сiверському Донцi, був одним iз авторiв проекту зрошення 500 тис.десятин Голодного Степу поблизу Ташкента.
3 1918 року родина мешкає у Києвi. Змалечку вабила Олену природа мiста, його сади та парки. Цвiтiння дерев зачаровувало дiвчину i можливо саме природа пробудила у неї поетичну уяву. Зазначимо, що i молодший iз синiв Iвана Опанасовича став росiйським поетом. У Києвi Олена вчить у жiночiй гiмназiї Дучинської українську мову поряд з росiйською, нiмецькою, французькою. Вона вивчає й такi дисциплiни, як Закон Божий, росiйську граматику, iсторiю, арифметику, географiю, чистопис, малювання та креслення; ми вiднайшли оцiнки юної Олени тих рокiв. Треба сказати, що вчилася вона посередньо. Незабаром влада згортає приватну освiту: всi дiти повиннi навчатися в єдиних трудових звичайних школах. Є вiдомостi, що Олена потрапляє саме до такої.
...1921 року починається голод. Iван Опанасович розумiє, що тим, хто вiдвiдував рiзнi країни, пiд час пошукiв шпигунiв та iмперiалiстичних агентiв буде несолодко... Обирає для себе Чехiю i зникає з Києва. Архiвнi матерiали свiдчать, що навеснi 1925 року мати Олени з дочкою та сином Сергieм вирушили з мiста до Подебрада у Чехiю, де на той час ректором Української господарської академiї був її чоловiк. Саме в Чехiї Олена спочатку отримує "матуру" - атестат, а потiм закiнчує iсторико-фiлологiчне вiддiлення Українського педiнституту в Празi.
Тут вона знайомиться зi своїм вiрним другом, з яким i пiде на розстрiл - з Михайлом Телiгою. Саме тодi, пiсля гучного весiлля, вона i стає Оленою Телiгою. В Чехii вiдбувається її становлення як поетки, публiциста-лiтературознавця.
З 1929-го, коли у Варшавi померла її мати, Олена Телiга жила у Польщi. Тодi ж настали злигоднi та нестатки. Є вiдомостi, що їй доводилося працювати з музичними номерами у нiчних кабаре i навiть манекенницею, але потiм вдалося влаштуватися вчителькою початкових класiв. Проте, якесь нездоланне тяжiння до Києва жило в її душi постiйно.

Трагiчний Київ чекав її, i коли почалася Друга свiтова вiйна, незважаючи на небезпеку, вона вирушила разом iз Уласом Самчуком i кiлькома друзями до мiста своєї юностi. 22 жовтня 1941 р. на автомашинi через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом i щемить її серце поблизу КПI i тих мiсць, якi вона колись залишила. У Києвi Олена Телiга органiзовує Спiлку українських письменникiв, вiдкриває пункт харчування для своїх соратникiв, спiвпрацює з редакцiєю Українського слова Iвана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявськiй вулицi, видає тижневик лiтератури i мистецтва "Лiтаври".
У своєму останньому листi вона напише: "...ми йшли вчора ввечерi коло заснiженого унiверситету, самi бiлi i замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного примiщення Спiлки до холодного дому... Але за цим снiгом i вiтрами вiдчувається вже яскраве сонце i зелена весна".
Зi слiв очевидцiв дiзнаємось, що жила О.Телiга в Києвi "в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсi. Вiкна з усiх кiмнат виходили на подвiр'я. Господинею була похилого вiку бабуся... На двох стiнах - суцiльнi картини, портрети й iкони. Дуже багато словникiв - українських, росiйських, чеських..."
Пiсля арешту редакцiї "Українського слова" О.Телiга не брала до уваги постанов нiмецькоi влади. Iгнорувала вказiвки нiмцiв зухвало i принципово. На що сподiвалася вона? "Лiтаври" заборонили, 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзi її попереджали, що гестапо готує засiдку на вул. Трьохсвятительськiй, де розмiщувалася Спiлка. Але вона знала на що iде, тiкати не збиралася. У приватнiй розмовi з М.Михалевичем вперто пiдкреслила : "Ще раз iз Києва на емiграцiю не поїду! Не можу..."
Це був її свiдомий вибiр, це був її шлях, який вона гiдно пройшла до останнього подиху. Олена пiшла на стовiдсоткову загибель, з нею пiшов i її Михайло. Пiд час арешту вiн назвався письменником, щоб бути разом з нею. У київському гестапо О.Телiга перебувала у камерi N34. Тодi ж вiдбулася її зустрiч iз сестрою Лесi Українки, з якою обмовились кiлькома фразами. На сiрiм гестапiвськiм мурi залишила вона свiй останнiй автограф: вгорi намальовано тризуб i напис: "Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга". За даними iсторикiв, 22 лютого 1942 р. українська письменниця-патрiотка наклала на себе руки, і тіло її було скинуто в Дніпро, разом з розстріляними чоловiком та соратниками.
Нiби передчуваючи долю, колись вона пророче написала:

I в павутиннi перехресних барв,
Я палко мрiю до самого рання,
Щоб Бог зiслав менi найбiльший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.

Сергiй КАРАМАШ
Джерело: http://1000years.uazone.net/

Цікаво. Олена Теліга росла хоч і в українській, проте російськомовній родині. Батьки запрошували гувернанток навчати дітей іноземних мов, на рідну ж звертали мало уваги. Зрозуміло, що Олена, яка своє дитинство провела у Росії, і почувалася «петербурзькою панночкою» до певного часу.
Приїхавши з сім’єю до Праги, Олена отримала запрошення на бал, який влаштовував осередок російських монархістів. Молода і чарівна, в гарній сукні, дівчина пила вино, танцювала з кавалерами, насолоджувалася прекрасним вечором. Але в ході однієї з розмов її російські друзі почали насміхатися з української мови, а наприкінці і взагалі назвали її: «собачим языком».
Запальна Олена, яка не переносила хамів і не вміла миритися з несправедливістю, в один момент з ніжної панночки перетворилася у рішучу дівчину. Вона поставила язикатих кавалерів на місце і зареклася спілкуватися з такими хамами.
Відтоді, як писала сама Олена і як згадують її сучасники, вона вивчила українську і говорила лише цією мовою.