Пристрасті навколо трагічної долі Поета ущухають. Мова його поезії стає зрозумілішою в контексті сучасної літератури, яка значно піднялася над ледачою простотою соцреалізму. Стало легше читати ускладнені форми поезії. Але реалії епохи споживацтва відчужують молодь від Стусівського ідеалізму і від таких понять, як безкорисне служіння і добровільна офіра... А щодо вад освіти сучасного читача, то ці вади лежать на поверхні: філологічні і філософські тексти заформалізовані, що завжди було ознакою напівосвіченості.

Повернути Поета
Мій образ «тіні мученика» може справді трохи містичний. Але ми завжди маємо справу з тим феноменом, коли поет обирає дорогу офірности, гине і стає легендою. Я багато займався «реставрацією образів», наприклад Шевченка чи Лесі Українки, в тому розумінні, що скидав iз них ідеологічну пелену, з якою їх вписували у всесоюзний реєстр революціонерів–демократів. То була боротьба за правду факту і коректність прочитання тексту. Та ж манера «осучаснення» загрожує й образові Стуса. Не забуваймо, що «підмальовування» часто йде і від вимог ідеології, і від пересічності стилю маляра. Пошлість не переводиться. У моїй «полеміці» з Марком Павлишиним iшлося не стільки про спробу розгляду поезії Стуса у відриві від життя автора, скільки про нерозуміння самого тексту, тобто незнання реалій, які стоять за образами. Боюсь, що нинішній молодий читач так само, як професор iз далекої Австралії, не уявляє собі й того стресу, коли «зека» кидають на етап... Нерозуміння є річчю природною, але я б радив не критикувати того, чого не розумієш. Інакше вийде несправедливе приписування поетові хиб своїх власних. У Василя Стуса, може, є надмір діалектизмів і неологізмів, але він не хибує приблизністю або формалістичним штукарством.
Полеміка — жанр невдячний. Тут істина вкривається пилюкою боротьби. На жаль, без того не можна обійтися, особливо коли ти повинен виступати в обороні правди. А особливо, коли за неправдою ховається чийсь корисливий інтерес.
Тут я повинен пояснити речі майже невідомі молодшому поколінню. Коли Василь Стус повернувся до Києва після заслання, він тут прожив осінь 1979, зиму і весну 1980.

Довкола мене — цвинтар душ
На білім цвинтарі народу.
Він прожив «дома» у цілковитій ізоляції, в холодній атмосфері страху, який знелюднює, позбавляє обличчя. Я це знаю, бо після мого повернення із заслання восени 1983 зі мною контактували тільки робітники мого руху, які не знали, хто я. Але ніхто — з літературного «цеху». Раптом у 1989 р. Стусове згорьоване ім’я стали тягти до своєї «Спілки радянських письменників», що вчора ще сахалася його тіні, а партійні писаки пояснювали його вину, і частково свою...
Не будемо засуджувати людей за їх заляканість, але ж треба знати своє місце!
Прощаю вас, лихі кати мої,
Прощаю вас.

Лихі кати цькували шляхетного поета більше, ніж мусили, і оббріхували наввипередки. І мали слуг. У Стуса є прямий виклик тій чорній силі: «Я звинувачую КГБ».
І ось у Театрі російської драми на чиєсь замовлення з’являється п’єска «Іду за край», де сам факт партнерства на сцені Поета і кадебіста мав би образити публіку. Я був обурений тим, що використали і кадебістську фальшивку за підписами поетів — проти ув’язнених поетів. Замість публікації справжніх документів вони запускали фальшивки і поширювали їх.
Труну замученого повернули в Україну. Але головне — повернути Поета — високого, незаплямованого конформізмом лицаря моральности і гідности.
Отут і точиться боротьба за Стуса. «Мітологізація», «демітологізація» — усе це ліліпутські ігри. А йдеться ж про те, щоб любити Поета зі «стражденним і незлим обличчям», коректного в слові і шляхетного в поведінці, послідовного в служінні своїй Батьківщині.

Любити, знати, шанувати
Я не думаю, що всі «споріднені долею» розуміють і люблять його. Також не думаю, що поета, такого незвичайного, можна цілком зрозуміти. Просто йдеться про те, щоб настроїтися на його душевний лад, вслухатися в музику слова і не чіплятися за те, чого не розумієш. От хоч би за вірш «В мені уже народжується Бог». Якийсь «постмодерніст» скаже, що В. Стус засновує нову релігію. А от православний священик Віктор Маринчак психологічно і логічно пояснює такі мотиви, як переживання стихійного християнина, як модус християнської душі. Кручений характер мислення — то гірше за кручений почерк, який не вичитується без помилок.
Що стосується вибудови першого ряду поетів — то завжди справа суб’єктивна й через обмеженість наших знань, і через суб’єктивність смаків. У випадку Василя Стуса я обстоюю його місце в першому ряду поетів другої половини ХХ ст., де він уже вписався. У концтаборі то зрозуміли навіть люди чужої культури, які не знали української мови (Паруїр Айрікя, Размік Маркосян з Єревана, Михайло Хейфец iз Ленінграда).
У переляканому Києві почули аж тоді, коли на запит міжнародного ПЕН–клубу Москва запитала Київ про відзначення 50–річчя В. Стуса. Тоді видали книжку «Дорога болю» (1990), упорядковану Михайлиною Коцюбинською.
Спілка письменників охоче записала замордованого поета до своїх лав, але члени СПУ неохоче поступалися місцем Стусові. Не знали його поезії і вважали, що вся рiч у тiм, що він загинув у концтаборі. Висота Стусова була недосяжна і — не цікава.
Під час виступу у Донецькому університеті навесні цього року я отримав запитання про ставлення до присвоєння університетові імені Стуса. Я говорив, що за рівнем культури та ерудиції то ім’я університетського і міжнародного формату. У цьому легко переконатися з його текстів на будь–яку тему. Слухали з напруженою увагою. Відчувалося, що людей дезорієнтує звеличувальна тенденція, за якою важко розгадати правду за серйозними критеріями.
Перспективним було б дослідження про близькість Василя Стуса до Шевченка, і про це вже писалося побіжно.
Уже якось само напрошувалося вписування Стуса в ряд українських Дон Кіхотів, і то — першим серед свого покоління. У моєму вірші «Сервантес», написаному в Кучинському лагері 36, є образ «дублений палімпсест». Водночас я не знав, що пише в Мордовському лагері Василь Стус, що назва його книги «Палімпсести». Узагалі мені тоді здавався його вирок порівняно легким, а зона теж легшою за мою. Насправді він дуже тяжко переносив умови неволі, а при тому багато творив. На засланні ми були «сусідами»: я в Бурятії, він — на Колимі. Він сприймав мої вірші в листах із радістю господаря, який здалеку бачить добрих трудівників на нашій ниві. Чому я написав той вірш «Сервантес»? Але про його ставлення до теми свідчить спогад моєї дружини Лілі в листі за вересень 1979 р. — про гостювання у неї Василя Стуса з дружиною Валентиною:
«Дивилися на гарне вольове обличчя без жодних ознак втоми чи старості, слухали цікаві з гумором оповідання і робили висновки: «Все той же, а може, ще й кращий». Що пролетіли роки — це видно тільки по Валі. Тон — зовсім не такий, як у листах. Захоплений твоїм «Сервантесом» і навіть продиктовував мені в зошит одну строфу, яка там не була вписана. Перегорнув зошита з перекладами, багато що оцінив... А взагалі бачу, кожен iз вас так розрісся, так багато став займати місця, що важко й уявити, що було б, якби всіх зібрати разом».
Але нас тримали поодинці. І страшно було читати такі одверті листи, бо ж їх читали насамперед «лихі кати» і робили висновки, що треба щось робити, аби зламати великого з гарним вольовим обличчям...
Звичайно, для Василя Стуса була неприйнятна співпраця з чужою владою. Мабуть, Дмитро Стус має надії хоч щось отримати від влади, яка щось же робитиме задля популізму. Але поки що всі давні гуманітарні проекти повисли в повітрі. Здається, влада сьогодні не цінує нічого, окрім їстівного.

Про Дмитра Стуса говорять різне. Я маю особливе почуття до наших травмованих репресованих дітей, на маленькі плечі яких упав непосильний тягар протистояння ганебній системі гніту, страху і провокацій... Їх налаштовували проти батьків... Книга Дмитра «Василь Стус. Життя як творчість» дуже добра. Сценарій «рок–опери» «Знак Василя», по–моєму, слабкий і невиразний. Знаю про його зусилля видати повніше зібрання творів Василя Стуса, але не можу сказати про якість видання. Йдеться ж про вибір основних текстів і варіантів...
Стус справді створив «Пам’ятник віри собі». Але чи створять йому пам’ятник безвірки? Знаю, що над пам’ятником працює відомий скульптор, лавреат Стусівської премії Борис Довгань. У моєму уявленні то міг би бути пам’ятник в стилі Родена «Громадяни Кале», де зі Стусом височать поміж дерев Валерій Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Анатолій Марченко.
В історію падіння імперії СРСР органічно вписуються ті, що поклали своє життя на офірний вівтар Батьківщини. Віддаючи їм честь, народ шанує себе...

Євген СВЕРСТЮК
Джерело: Україна молода