Навесні 1918-го Центральна Рада стрімко втрачала свій авторитет, чому сприяли відсутність боєздатних збройних сил, що не могли ефективно протидіяти більшовикам, невирішеність нагальних соціально-економічних проблем, постійні суперечки всередині фракцій і особисті протиріччя між лідерами Центральної Ради.

Як згадував Євген Коновалець: «Швидко ми були примушені ставитись критичніше до діяльності діячів Центральної Ради, бо бачили що їхня політика вводить у краю, замість ладу, щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни».

28 квітня прем’єр-міністр уряду УНР Всеволод Голубович звів нанівець всі успіхи Кримської групи полковника Петра Болбочана, а вже ввечері німецька військова влада заарештувала двох міністрів безпосередньо під час засідання Центральної Ради через причетність до викрадення київського банкіра Абрама Доброго. Як свідка було затримано й голову уряду (пізніше з’ясувалося, що до викрадення свого співгромадянина були причетні майже всі урядовці).

Уряд Центральної Ради із самого початку не задовольняв німецьких союзників з огляду на неспроможність забезпечення виконання договірних умов щодо поставок хліба й сировини. Вони почали шукати йому заміну і знайшли порозуміння в особі нащадка гетьманського роду, царського генерала і колишнього командувача Першого українського корпусу Павла Скоропадського. Останній спирався на підтримку Української демократично-хліборобської партії та Союзу земельних власників.

«Я все більше переконувався, коли я не здійсню перевороту тепер, у мене завжди залишатиметься відчуття, що я є людиною, яка задля свого власного спокою втратила можливість врятувати країну, що я боягуз і безвольна людина, – писав Скоропадський. – Я не сумнівався у користі перевороту, навіть якби новий уряд не зміг довго протриматись».

У спогадах Павло Скоропадський описує, як напередодні з’їзду хліборобів, 28 квітня, «замінив свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання… і візником поїхав до скверу, де стоїть пам’ятник Святому Володимирові. Мені хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер на свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах… Я наблизився до пам’ятника і сів на лавку близько від нього. Народу майже не було. Тихий світлий весняний день нагадував про народження нового життя. Переді мною чудово вимальовувався наш Дніпро, свідок не таких ще переворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого мого краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити собі його майбутнє… “Хай буде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край – буду щасливий, не здолаю цього зробити – буду мати чисту совість, бо не маю я особистих цілей”».

З’їзд хліборобів розпочався об 11-й годині 29 квітня в приміщенні київського цирку. На нього прибули понад 7 тисяч делегатів із восьми українських губерній. Попередньо планувалося, що першого дня з’їзд обмежиться лише підготовкою учасників до сприйняття ідеї про необхідність «сильної руки» для наведення ладу в країні. Однак коли після однієї з промов було запропоновано оголосити Павла Скоропадського гетьманом, присутні сприйняли це з неймовірним ентузіазмом і шаленими оваціями.

Учасники з’їзду вирушили на Софійський майдан, де було проведено урочистий молебень, а архієпископ Никодим у Софійському соборі миропомазав гетьмана.

Пізно ввечері прихильники гетьмана стали займати урядові і стратегічні об’єкти, заволодівши Державним банком, військовим міністерством і міністерством внутрішніх справ. Переворот пройшов майже без опору, загинули лише кілька осіб.

Були обнародувані «Грамота до всього українського народу» та закон «Про тимчасовий державний устрій України», в яких Павло Скоропадський оголошував Центральну Раду розпущеною, сповіщав про перехід влади в свої руки і проголошував створення Української Держави.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті