Коли українська армія 1 березня 1918-го увійшла в Київ, командира Окремого Запорізького загону Костянтина Прісовського призначили військовим комендантом Київщини, а на його місце 3 березня прийшов полковник Олександр Натієв. Загін активно поповнювався добровольцями, а також старшинами й козаками, що переховувалися в Києві під час радянської окупації. Вже 12 березня 1918-го Запорізький загін переформовано в Окрему Запорізьку дивізію: 4 піших полки – 1-й (командир Загродський) і 2-й (Болбочан) Запорізькі, 3-й Гайдамацький (Удовиченко) і 4-й січових стрільців (Коновалець), кінно-козачий полк (Петрів), два полки легкої артилерії, полк важкої артилерії, інженерний полк, а також два панцирних і авіаційний дивізіони.
Проте, командування залишило січових стрільців у Києві для охорони Української Центральної Ради та перейменувало в 1-й полк січових стрільців. Решта військ 14 березня виступили в Полтавському напрямку, де вже розпочали просування вперед німецькі частини.

Тим часом радянська Росія 3 березня також підписала мирний договір із країнами Четверного союзу – один із найганебніших у своїй історії, втративши колосальні території.
Уряд Леніна також зобов’язувався укласти мир із УНР. Зрозуміло, це аж ніяк не надихало більшовицьких вождів, які прагнули зображувати події в Україні як громадянську війну. «Рішуче і беззастережне перелицювання наших частин, що перебувають в Україні, на український лад – таке тепер завдання, – вимагав В. Ленін. – Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він має називатися просто Овсієнко…».
Отже, тактика гібридної війни продовжувалася. Аби протистояти німецько-українському наступу і сформувати єдиний фронт, російський більшовицький агресор безжально ліквідував усі самопроголошені на теренах України радянські «республіки». Верховним головнокомандувачем радянських військ в Україні призначили «українізованого» Антонова-Овсієнка. Усі загони звели в 5 армій, при цьому мобілізація повсюдно зривалася, в тилах розчароване і пограбоване селянство раз по раз піднімало повстання (ще одна яскрава ілюстрація до питання, кого слід вважати окупантом).

Запорізька дивізія (близько 8 тисяч багнетів) прибула на фронт під Яготин на Київщині, де з’єдналася з німецькими частинами. За даними розвідки, червоногвардійці й матроси відступали першими, їх прикривали чехословацькі частини. Перший бій минувся для українців без втрат, хоча довелося витримати шалений кулеметний вогонь ворожого бронепотягу. «Старі козаки лежали й одстрілювались, а молоді гімназисти, що записалися в Київі, поховали голови в окопчики і не дихали, – свідчив очевидець. – Один тільки командир сотні, сотник Кириченко, стояв у повний зріст, кричав на молодих, щоб не ховали голів, і жартував на кожний вибух гармати».
Німці почали обхід правим флангом, тож ворог відступив на Гребінку (сучасна Полтавська область). Не зупиняючись, німецькі загони і Гордієнківський кінний полк продовжують наступ. Очевидець так описав диспозицію: рівне переоране поле похило спускається у бік Гребінки, далі місток через річку, за ним на горбі містечко і коло нього висока водонапірна башта залізничної станції Гребінки. Між мостом та баштою курсує більшовицький бронепотяг, щільним вогнем не даючи просуватися вперед. Під вечір союзники переходять греблю через річку, вогнем артилерії і фланговим маневром тиснуть на ворога. Між тим повністю темніє і через неможливість належно орієнтуватися операція припиняється до ранку. А на світанку виявляється, що червоні відступили на Лубни.
Населення, змучене безперервними більшовицькими «реквізиціями», полегшено зітхає. Всеволод Петрів згадував: «Відразу кидається у вічі величезна ріжниця відношень мешканців Гребінки від того, що ми бачили в Києві. Там більшість населення ворожа, в ліпшому – невтральна; тутки всі свої, навіть робітництво, яке так похмуро мовчало тоді в Києві, тут балакає, ділиться вражіннями, розпитує, помагає. Щоправда, кріпко чешуть потилицю та кажуть, що погано, що ми з німцями, що напевно з того буде шкода усьому працюючому народові, але це те, що чули ми від усіх лівих елементів і в Центральній Раді, і в українських верствах населення, це незгода своїх, а не ворожість чужих».
Німці, які до цього діяли «першим номером», припинили наступ до прибуття підкріплень і важкої артилерії: більшовики укріпили оборону на залізниці, та й чехословаки являли собою організоване й дисципліноване військо.
Натомість українське командування вирішило перейти в наступ, захопити Лубни й Ромодан та самостійно просуватися на Полтаву. Спершу запорожцям довелося витримати дводенний бій із більшовиками, які намагалася повернути Гребінку. А потім, завдяки глибокому обхідному маневру справа гордієнківців В. Петріва (за день пройшли 60 кілометрів), українці 17 березня зайняли Лубни. Це стало повною несподіванкою для ворога, який не встиг підірвати залізничну станцію і міст через Сулу. Відступаючи, більшовики спробували підпалити дерев’яний міст, однак за допомогою роздобутої у залізничників помпи, відер та землі, попри обстріл ворожого бронепотягу, одна із сотень полку Петріва змогла загасити пожежу ще на початку.
Червоні відступили на Ромодан, за 40 кілометрів від Лубен.
Як згадував Борис Монкевич: «Усе населення міста з радістю вітало українське військо, а до рядів його вступило багато нових жовнірів. Записувалися переважно студенти, вчителі, гімназисти і семінаристи. Усюди по дорозі наступу до рук українського війська переходили великі склади військового майна. Від більшовиків відбивали також численні залізничні валки, навантажені майном, награбованим у населення, а також забраним з військових складів».
Справді, не в силах зупинити наступ союзників, «червоні» відступаючи грабували все, що тільки могли вивезти. «Негайна евакуація хліба й металів на схід» – вимагав Ленін, звично маскуючи відвертий і безсоромний грабунок чужої території фейковим терміном «евакуація». За приблизними підрахунками, в січні-квітні 1918-го радянські окупанти вивезли на схід 17,3 млн пудів хліба й 5 млн пудів іншого продовольства.
З 2014-го, захопивши частину української території, російський агресор так само грабував і грабує український народ. Нічого не змінилося!


Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО,
Український інститут національної пам’яті