Українське військо нестримно просувалося вперед. Як згадував Борис Монкевич: «Після захоплення Запорожцями Лубен послано німецькому командуванню в Гребінку телеграму з пропозицією просунутися на лінію Лубен. Але Німці цій телеграмі не повірили і були певні, що її прислали більшовики, щоб їх спровокувати і знищити Запорожців. Довелося посилати спеціяльний поїзд, і тоді Німці прислали батальйон піхоти і два броневики, а решта залишилась у Гребінці».
Яке ж було здивування німців, коли вони дізналися, що запорожці залишили зручні позиції і почали наступ на Ромодан. Союзники вважали таке рішення божевільним. Справа в тому, що Лубни займали високий правий берег Сули, з якого чудово проглядалася місцевість протилежного берегу, з поступовим підйомом у бік Ромодана. «В ясні соняшні дні видко ст. Ромодан – 40 кільометрів, село Покровську Богачку – 25 кільометрів», – свідчив Всеволод Петрів. Ромодан розташовувся на панівних висотах, підійти до нього непомітно було неможливо, тож ворог між спостерігати за діями українських частин немов на долоні.

Однак і радянські війська, відійшовши від Лубнів, не полишали надій відбити це місто. Призупинення німецького наступу червоні командири сприйняли як слабкість і почали здійснювати контрвипади. Вранці 18 березня дозорці повідомили, що «з боку Ромодану закурили та посуваються до нас три потяги». Ворожі бронепотяги відкрили вогонь, але кінні сотні запорожців та артилерія змусили ворога відійти на кілька кілометрів, а згодом повернутися в Ромодан.
Наступного дня українські загони обережно просувалися вперед, аж в ніч на 20 березня зіткнулися з потужними ворожими селами в низці хуторів. Як з’ясувалося, червоні підтягнули резерви і вранці перейшли в справжній контрнаступ. Запеклий бій тривав цілий день. Головні сили більшовиків просувалися в центрі вздовж залізниці. 6 ворожих бронепотягів, наблизившись, відкрили шалений вогонь. Запорожці несли важкі втрати, але змогли уникнути катастрофи, підірвавши залізничну колію. Це дозволило припинити наступ бронепротягів і втримати позиції. Хоча ворог успішно просунувся правим і лівим флангами, загрожуючи оточенням. «В ночі стихло. Ми були тільки в близькому дотику з ворогом, такому близькому, що довелося держати повне поготівля, таке тяжке для кінних відділів, коли годі коней розсідлувати та погодувати і людям ніяк не відпочити», – констатував В. Петрів. А вдосвіта баталії поновилися з новою силою. І знову тривали весь день. Більшовики натискали, раз по раз просувалися вперед. З останніх сил, вводячи в бій рештки резервів, українські частини змогли вистояти, а вже надвечір, після підходу німецьких підкріплень (три батальйони з гарматними батареями) ситуація перемінилась. Запрацювала артилерія, союзні війська пішли в наступ.
Темрява припиняє рух уперед, а на світанку Гордієнківський полк перейшов у наступ правим флангом, по шляху на Хорол. Німці не поспішають, українці їх не чекають і продовжують рух самостійно, намагаючись максимально використати сприятливу ситуацію і не дати ворогу отямитись. У Покровській Богачці захоплено касу 2-го Донецького пролетарського загону. Для козаків «сума така, що забезпечувала існування полку на 3 місяці». Третя сотня гордієнківців атакує станцію Хорол, яка ближче до Покровської Богачки, аніж до однойменного міста. Три порожніх більшовицьких ешелони, що чекали на «своїх», спішно тікають на Ромодан та Великий Поділ. А козаки, аби посіяти в противника паніку, висилають «алярмуючі телеграми про великі українські сили «всім, всім, всім».
Водночас 2-й Запорізький полк Петра Болбочана раптово ударив по центру – деморалізований ворог майже без спротиву залишив 4 бронепотяги, гармати, ешелони з чехами та пораненими. Більшовики панічно відступили до Ромодана, водночас готуючись до евакуації у напрямку на Полтаву.
З Хорола доходять відомості, що «московська чека» влаштувала в місті терор: розшукують свідомих українців, жорстоко катують і знищують. Раптовим наскоком третя сотня гордієнкіців знищує чекістів і опановує містом.
Аби не дати ворогу отямитися, наступ продовжувався. Вдень 22 березня українські війська збили залогу червоних і увійшли в Ромодан. Більшовики не чинили особливого опору, оскільки з падінням Хоролу вже ворогу стало загрожувати оточення.
Борис Монкевич: «Першими ввійшли 2-й Запорозький полк і 3-тя батарея. До рук українського війська потрапила військова здобич: рухомі шпиталі, велика кількість поїздів, ріжне військове майно. Серед військової здобичі були й балони із задушливими газами».
Щоправда, відступаючи, червоні підірвали залізничний міст через річку Хорол і пошкодили залізничний шлях. Це надовго затримало пересування ешелонів та бронепотягів, тож наступ продовжували насамперед кіннота і броньовики. Основні сили запорожців збили більшовиків з позицій за річкою Хорол, атакували Миргород і після невеликого бою зайняли місто.
Тим часом стало відомо, що головний рубіж оборони більшовики готують в районі залізничної станції Абазівка, неподалік Полтави, де зосереджують свої сили. Тож Гордієнківський кінний полк В. Петріва виступив із Хорола вздовж залізниці в напрямку Решетилівки. Необхідно було поспішати, адже в будь-якому разі українські частини мали увійти в Полтаву перед німцями.
Як згадував командир: «Дивна річ, звичайно військові частини, посуваючись з боєм вперед, все зменшують свій чисельний стан, обношуються, винищуються, затрачують карність. З Гордієнківцями було навпаки: малою купкою обірваних і вичерпаних людей почали ми свій контрнаступ на Київ, а тепер з Хоролу виступає в похід, поблискуючи новенькою зброєю, красуючись на гарних конях, в нових чудових шапках, вже цілком показна частина в силі чотириста люда з гарматами, скорострілами, возами, засобами зв’язку, за якою тарахкотять моторами два легкі і три вантажні авта…».
За день козаки здолали 60-кілометровий рейд до Решетилівки, від якої було рукою подати Абазівки.

У цей же час російський більшовицький агресор через свою маріонетку, ЦВК Рад України, оголосив військовий стан на Харківщині, Полтавщині й Чернігівщині, який для них завершився суцільним провалом. Колабораціоніст Володимир Антонов-Овсієнко, верховний головнокомандувач радянських військ в Україні, згадує: «Оголошена в Полтавській губернії мобілізація не дала позитивних результатів. Мобілізаційний «штаб» виявився, звичайно не в змозі замінити відсутність налагодженого місцевого військового апарату, виявився неспроможним і до організації сільських партизанських загонів». Іншими словами, народ не бажав підтримати окупанта.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО,
Український інститут національної пам’яті