Більшість важкопоранених бійців помирають у перші хвилини після отримання травми, але щонайменше кожного 6-го можна врятувати, стверджує доцент кафедри медицини катастроф і військової медицини Тернопільського медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, співробітник Центру екстреної медичної допомоги Тернопільської області Петро Левицький. Він не раз бував на Майдані, а коли виникла потреба їхати в зону АТО, першим зголосився допомагати українським бійцям. Переконаний, що в такий важкий для країни час ніхто не повинен залишатися осторонь і кожен має зробити свій внесок.

Місцеві лікарі відмовлялися допомагати пораненим
Два тижні медики служби екстреної допомоги Тернопільської області надавали медичну допомогу на східних рубежах України. У небезпечну дорогу Петро Левицький вирушив автомобілем швидкої разом із фельдшером Романом Шелетином та водієм Юрієм Загалюком.
У такому складі бригада прибула до Слов’янська. Медики їхали в колоні бійців Національної гвардії. Згодом були прикомандировані до штабу об’єднаних сил АТО та поступили в розпорядження начальника медичної служби.
«Нас розмістили в переобладнаних у казарми розтрощених приміщеннях колишніх гуртожитків авіаційного коледжу. Ясна річ, навіть про найменший комфорт й мови не могло бути — спали на старих матрацах просто на підлозі, — розповідає Петро Левицький. — Щодня отримували доручення та о 7-й годині ранку вирушали в напрямку Артемівська, Дзержинська, Краматорська, Дружківки — туди доставляли поранених з лінії фронту. Нам доводилося транспортувати бійців із важким та середнім ступенями поранення на наступний етап медичної евакуації — надання спеціалізованої меддопомоги. Для проведення хірургічних втручань, видалення осколків, куль доправляли їх до Харківського військового госпіталю. Наше медичне авто облаштоване для цього всім необхідним — дефібрилятором із кардіомонітором, кисневими балонами, апаратом для подачі кисню, інфузоматором та пристроєм для проведення інфузій під час пересування, а також необхідним набором медикаментів.

Перебуваючи на Сході, були неприємно вражені оснащенням лікувальних закладів та організацією роботи тамтешніх медичних працівників. Та й гостинністю наші колеги зі Сходу не вирізнялися: від усієї душі бажали їм допомогти, а натомість наражалися на відвертий спротив — мовляв, не втручайтеся в нашу роботу, ми все самі знаємо і взагалі не потребуємо вашої помочі. Траплялося навіть, що лікарі відмовлялися надавати пораненим військовослужбовцям медичну допомогу або ж надавали її неправильно. Бійці розповідали, що медики зашивали інфіковані рани, які згодом нагноювалися, спричиняючи ускладнення. Гадаю, що такі випадки важко назвати нефаховістю — це цілеспрямована шкода та порушення всіх медичних правил і неписаних законів. Крім того, частина лікарів відійшла разом із силами ополчення, коли ті відступали. Була це власна воля чи їх змусили, важко судити. Взагалі ж рівень медичних закладів українського Сходу вкрай незадовільний: здається, що ремонт тут не проводився ще з дореволюційних часів: фарба на стінах облупилася так, що штукатурка світиться, тумбочки зі зламаними дверцятами, електропроводи просто звисають аж до підлоги, двері перекошені і не зачиняються… Катастрофічно не вистачає обладнання. Щось подібне в наших медичних закладах навіть уявити неможливо».

На передовій потрібні сильні знеболювальні
Втім, особливої нестачі медикаментів у лікарнях немає, зауважує Петро Левицький. По-перше, військові та медики відчувають велику підтримку волонтерів, які наповнюють склади ліками. По-друге, багато медикаментів залишилося після відступу «ДНРівців».
«Очевидно, ліки надходили зі всієї Росії: на етикетках зазначено такі міста, як Воронеж, Ухта, Тихорецьк тощо. На упаковках наклейки з написами «Допомога Донбасу» та зі словами підтримки від різних політичних партій РФ», — розповідає лікар. Натомість на передовій та блокпостах є потреба у сильних наркотичних знеболювальних, джгутах. Щодо останніх, то вони потребують особливих умов зберігання, а на війні немає часу звертати на це увагу, тому під дією сонячного проміння й тепла вони псуються. Також тут необхідні перев’язувальні пакети для надання допомоги при проникаючих пораненнях груднини, говорить Петро Левицький.
Кожен військовий повинен мати при собі індивідуальні засоби для надання медичної допомоги. Це так звана аптечка індивідуальна, до якої входять знеболювальні, антибіотики, таблетки для знезараження води, стимуляції життєвих сил тощо. Це специфічні засоби. Приміром, джгути розроблені так, що зупинити кровотечу з кінцівки боєць може самостійно. Щодо індивідуальних аптечок, то примітним є один важливий факт: мати аптечку й вміти користуватися нею — це різні речі. Потрібно пройти відповідне навчання, щоб уміти правильно надавати необхідну допомогу та застосовувати медикаменти в бойових умовах і на полі бою, — інакше аптечка стане лише атрибутом у солдатському наплічнику.
За словами лікаря, травми, яких зазнають військові, найчастіше виникають під час роботи артилерії та систем залпового вогню. Кульових поранень менше, більше осколкових — від мін, снарядів, ракет. Ці травми важкі, призводять до шоку, значної крововтрати, масивного ушкодження тканин. Важкість травм, яких зазнають наші бійці, така, що адекватна допомога може бути надана тільки у спеціалізованих медзакладах.
«Доводилось бачити пораненого, тіло якого просто «зрешетили» понад 60 осколків, — продовжує Петро Левицький. — Звісно, одразу всі вилучити неможливо, тому допомогу йому надаватимуть поетапно. Взагалі важко уявити, що у XXI сто-
літті вбивають людей зі зброї, яка виготовлена за тим же принципом, що й у Першу світову. Наші противники використовують кулі, котрі за міжнародними конвенціями вважаються забороненими, — зі зміщеним центром тяжіння, розривні, що, потрапляючи до тіла, мають неймовірну руйнівну силу! Пригадую, як ми доправляли до шпиталю бійця з пораненою рукою: куля пройшла не навиліт, а «перемолола» усі кістки, перетворивши кінцівку на криваве місиво.
Ця війна ведеться з особливою жорстокістю. Гадаю, немає жодного виправдання тим, хто не дотримується певних правил ведення війни в сучасних умовах. Здається, ніхто з наших противників й не чув про Женевські та Гаазькі конвенції, що забороняють застосовувати ті види зброї, які приносять додаткові страждання пораненому, тому й не можуть використовуватися під час військових та збройних конфліктів».

Прийняли своїх за ворогів
Усі бійці, які перебувають у зоні бойових дій, попередньо проходили навчання. Така підготовка ведеться й на кафедрі медицини катастроф і військової медицини ТДМУ ім. І. Горбачевського.
«Хочу наголосити, наскільки важлива перша невідкладна, або домедична, допомога, яка часто вирішує долю постраждалого бійця. 90% поранених помирають до того, як зможуть отримати першу долікарську допомогу, — каже Петро Левицький. — Щоб зменшити кількість смертей та інвалідизацію бійців на полі бою, є лише один перевірений шлях: навчати рядових вояків прийомам надання домедичної допомоги. До прикладу, на полі бою непоодинокими є випадки проникаючих поранень груднини. Усім хірургам відомий цей вид ушкоджень, втім, я навіть уявити не міг, наскільки швидко гине людина з такою травмою. Якщо не надати правильної меддопомоги, то 5-6 хвилин можуть стати фатальними, і поранений помре від пневмотораксу. Цю інформацію, ціна якої життя, потрібно доносити до всіх людей. За рекомендаціями Європейської ради реанімації при проникаючому пораненні груднини потрібно накласти герметизуючу пов’язку, тобто закрити дефект у стінці груднини, попередивши у такий спосіб вирівнювання тиску між навколишнім середовищем та грудною порожниною, що веде до спадіння легені, розвитку шоку та загибелі постраждалого».
За словами Петра Левицького, в зоні АТО добре налагоджена робота військово-польових госпіталів і служби евакуації важких пацієнтів. Втім, якщо мова йде про етапність надання меддопомоги, то неодноразово траплялися випадки, коли у штаті спецпідрозділу є лікар, який мав би надавати спеціалізовану допомогу, натомість він змушений рятувати бійців на полі бою, виконуючи обов’язки санітара, санінструктора. Існуючі штатні розписи не передбачають у взводі, роті та батальйоні лікарської посади, проте в нинішніх умовах такий фахівець вкрай необхідний.
До слова, доводилося нашим медикам побувати і під дулами автоматів. Одного разу вони приїхали в місто Дзержинськ, щойно звільнене українськими військами. Останні прийняли тернопільську бригаду швидкої за ворогів. Адже відомо, що так звані ополченці пересувалися зоною бойових дій на каретах швидкої допомоги і, видаючи себе за медиків, розстрілювали українських бійців.
Зустрічали тернопільські медики в зоні АТО багатьох земляків, здебільшого працівників МВС, повсякчас відчували підтримку друзів. Увесь колектив швидкої хвилювався за своїх колег, які виконували благородну місію на небезпечній території. Підтримували і морально, і фінансово. Попри всі негаразди, бойовий дух військових високий, більшість поранених чекають на одужання, щоб знову повернутися до війська, каже лікар і додає: «За потреби готовий знову їхати на Схід».

Лариса Лукащук, власкор «ВЗ», м. Тернопіль, vz.kiev.ua