9 вересня 1769-го в Полтаві народився Іван Петрович Котляревський, письменник, поет, драматург, громадський діяч, основоположник сучасної української літератури.

Походив із зубожілого козацького старшинського роду, батько працював канцеляристом міського магістрату. Згодом Котляревські отримали дворянське звання.
9 років навчався в духовній семінарії в Полтаві, яку так і не закінчив – духовна кар’єра його не приваблювала. Тоді ж почав писати вірші, публікувався в сатиричному альманаху «Полтавська муха». Працював канцеляристом, вчителював у поміщицьких родинах. Водночас активно цікавився українським фольклором: вивчав життя простого люду, його звичаї та обряди, записував народні пісні.
З 1796-го перебував на військовій службі у Сіверському карабінерському полку. Вірогідно, такий поворот долі став наслідком нещасливого кохання: Іван Петрович закохався у 20-річну Марію Семенівну, бідну родичку господаря, в якого працював домашнім учителем, але дівчина вже була обіцяна іншому і мала стати дружиною багатого вдівця.

Ще в 1794-1796 роках підготував перші три частини поеми «Енеїда», написаної на сюжет однойменної поеми римського поета Публія Вергілія.
Рукописний примірник поеми опинився в конотопського поміщика Максима Парпури. Останній завідував друкарнею медичної колегії в Петербурзі. І вже під час військової служби Іван Петрович дізнався про видання в 1798-му в Петербурзі «Енеїди» коштом Парпури.
У відповідь Котляревський у виданні «Енеїди» 1809-го (коли додалася четверта частина) помістив Парпуру до пекла:
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
Іі розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився помишлять.

Між тим «Енеїда» стала першим твором в українській літературі, написаним народною мовою. На той час українська мова внаслідок цілої низки указів російської влади поступово витіснилася з ужитку, навіть церковні служби змушували правити церковнослов’янською мовою. Відтак твори Івана Котляревського започаткували новий етап формування української літературної мови.
«Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів…, – зазначає Іван Огієнко. – А в «Наталці-Полтавці» та в «Москаль-Чарівнику» він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись». І далі: «Котляревський міцно поєднав українську мову з українському літературою – після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка».
Відомо, що «Енеїду» з автографом автора дбайливо зберігав імператор Олександр І, примірник твору мав навіть Наполеон І Бонапарт.

Під час військової служби Іван Котляревський – учасник російсько-турецької війни 1806-1807 років, відзначався хоробрістю та безстрашністю в боях (брав участь у взятті фортець Бендери та Ізмаїл) та при виконанні дипломатичних доручень. Тоді ж познайомився з козаками Задунайської Січі, яких мав залучити на бік Російської імперії. В 1808-му вийшов у відставку в чині капітана.
Влаштуватися на службу вийшло не одразу. Лише в 1810-му став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Який згодом перетворив на зразковий навчально-виховний заклад. Під час походу Наполеона в Росію сформував козацький кінний полк.
Організатор та керівник Полтавського театру (1818-1821). Як і всюди, ставили російські й західноєвропейські п’єси та водевілі. Однак Котляревський швидко зрозумів необхідність розвивати українську драматургію. Саме для театру в 1819-му написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», що й досі не сходять зі сцени. Активно співпрацював з талановитим актором Михайлом Щепкіним, якого допоміг викупити з кріпацтва.
Входив до масонської ложі «Любов до істини», де активно обговорювалися реформи царя Олександра І. Також був членом і співавтором програмових документів таємного «Товариства малоросійського». Ця інформація сплила під час слідства про повстання декабристів, однак для Котляревського все минулося без наслідків. За однією з версій, за нього заступилася дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна Варвара – внучка останнього гетьмана Кирила Розумовського, яскрава і сильна особистість. Рєпніни багато років тісно спілкувалися з Іваном Петровичем.

Мешкав у батьківському будинку, збудованому ще в 1705-му. Помер 10 листопада 1838-го в Полтаві. Перед тим відпустив на волю 6 своїх кріпаків та роздав все майно родичам і знайомим. В останню путь його проводжала вся Полтава, а Тарас Шевченко відгукнувся віршем «На вічну пам’ять Котляревському»:
...Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!...

Оскільки Іван Петрович ніколи не був одружений і не мав прямих нащадків, його спадкоємницею та господаркою садиби стала економка Мотрона Веклевичева, унтер-офіцерська вдова.
Повний текст «Енеїди» (в шести частинах) побачив світ уже після смерті автора, в 1842-му. Як і Вергілій, написав лише три твори, але при цьому обидва прославились на весь світ.
В рідній Полтаві на честь Івана Котляревського відкрито пам’ятник (1903), літературно-меморіальний музей (1952) та музей-садибу (1969).

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті