реклама партнерів:
Головна » Аліна Акуленко. Новела. Розстріляний ліс

Аліна Акуленко. Новела. Розстріляний ліс


Коментарі: 0 СОЦІУМ

Допомога проекту Європейської України - благодійний внесок
ваша підтримка важлива для незалежного видання
стань патроном
—Як же я синам скажу? Що я його не вберіг? — якби Омелян умів плакати, то заплакав би.
Але він не вмів. Тому кричав і бився головою об дерев’яний, півстолітній стіл, що з діда-прадіда стояв на покуті.
Щоправда, в омеляновому дитинстві над ним висіли в рушниках рамки з різнорозмірними фотографіями далеких і близьких родичів, а тепер, останні років з тридцять, старовинні ікони, які Мотя успадкувала від свої прабаби. І які десятиліттями ховалися спочатку на споді скрині, а тоді — нижніх полицях шифоньєра.
—Нічого не будемо казать, — спроквола мовила Мотя. — Повернуться, самі побачать.
«Якщо повернуться, звісно, — гірко подумки додала. І тут же так само подумки сама себе насварила. — Бог велів вірити. І я вірю».
Але вірити з кожним днем ставало складніше. Бо якою б сильною не була материнська молитва, телефон вперто мовчав уже п’ятий день.
Жоден з трьох синів не дзвонив.
Хоча Мотя постійно носила той телефон на грудях – якнайближче до материнського серця – наче від цього залежало життя її трьох дітей.
Вона завжди думала, що слабша за Омеляна. І що в разі біди зневіриться перша.
А тепер стояла, притулившись до одвірку, дивилася, як безутішно б’ється порізаним зморшками лобом об дерев’яний стіл її кремезний, завжди незворушний чоловік, і відчувала як на її плечі лягають ще й розстріляні Свеські ліси.
***
Омелян був лісник з-діда-прадіда й до шпику кісток.
У лісі виріс і лісом жив.
Ба більше: він у лісі жив.
І жив з лісом, а не з Мотрею.
Хоча вона й народила йому аж трьох синів.
Але сини теж жили з ним у лісі. Вона звикла їх частіше не бачити, аніж бачити.
І щоранку, приставляючи до печі страву, варила великий горщик. У надії, що хтось таки прийде до неї обідати.
Вони здебільшого приходили. Засмаглі, обвітрені, голодні, усміхнені. Щороку усе старші й змужніліші.
А Омелян – щороку все сивіший й суворіший.
—Подумай, доцю, добре подумай, чи хочеш ти жити все життя як тая одинокая сосна на узліссі, — казала їй понад тридцять років тому тоді ще майбутня свекруха.
І знала, що казала: бо сама так звікувала – у парі з лісником. Який окрім свого лісу нічого не знав і не видів. І сина так виховав.
Але ж у неї було аж троє синів — Сашко, Сергій і Степан — і вона то думала, що хоч один триматиметься не лісу, а хати.
І що хоча б один приведе невістку.
Ач ні – її синів собі забрало військо.
Усіх трьох.
Усі три ходили-ходили з батьком у лісі, а як прийшов час — взяли до рук зброю.
Спочатку пішов контрактником старший, Сашко.
Тоді намовив на службі середульшого, Сергія.
Степан, молодший, лишився з батьком глядіти ліс.
Мотя аж видихнула була: ну, хоч одна дитина буде вдома. Дай Боже, одружиться, невістка в хату прийде. Вона її за дочку прийме, житиме душа в душу, як три десятиліття тому прийняла її і жила з неї її свекруха. Царство небесне їй й вічная пам’ять.
На цій думці Мотя машинально перехрестилася.
— А ти, як що, то одразу й хрестишся, одразу й хрестишся, — вибухнув гнівом Омелян, скочив з-за столу, схопив з вішака поношений сашків китель, в якому порався по господарству, й вибіг у двір.
«Хоч би не повісився», — тужливо подумала Мотя. Й перехрестилася ще раз.
А тоді перехрестила чоловіків слід.
***
Як почалася війна, то вона не думала, що може бути лихо більше, ніж два сини у війську.
Аж ні, може.
Бо за першими двома пішов і третій. Сам ішов. Хоч міг і не йти.
Як ішов, то Мотя квилила й причитала:
—На кого ж, синочку, ти нас лишаєш?
—Мамо, цитьте, прошу вас. Я вас не лишаю. А йду боронити. А на вас лишаю ліс. Ви його глядіть. Бо цей ліс ще мій дід садив.
Сказав — і пішов.
Його навіть у ту армію не одразу взяли. Попостояв у черзі. Але свого достоявся таки.

А вони з Омеляном ліс не вберегли.
Дві ракети в нього поцілили.
Дві!
Ракети!
У ліс!
Прямісінько у сосни.
Які ще Омелянів батько садив.
Ті дерева шість десятків років росли — і лиха не знали. А душогуби окаянні ракетами по них. Десь під дві сотні дерев розстріляли. За що?

Омелян побивається за тими деревами, як за синами.
Аби ж тільки не довелося їм ще й за синами побиватися, як за деревами. Бо вже п’ятий день – ані звісточки, якби міцно вона не тулила до серця телефон. Якби щиро не слала материнських молитов Божій Матері. А у відповідь – моторошна тиша.
Може, Бог її не чує, що вона до церкви ходити перестала? Але не може вона ходити молитися до церкви, батюшки якої не хочуть відспівувати українських воїнів.
У неї – три воїни. То вона краще вдома тихенько помолиться перед образами. Бо йти проти церкви й батюшки — гріх великий. Але ще більший гріх — кривити душею перед церквою й батюшкою.
Тітка, Царство Небесне їй, завжди казала, що Бог чує молитви не ті, що в церкві, а ті — що щирі.
Тож Мотя зітхнула важко і взялася молитися просто серед хати — за синів, за Омеляна. І за ліс.
***
Ліс у їхніх краях був неабиякий. У всі часи за нього судилися. І у всі часи його крали. А скільки людей за нього загинуло!
Мотя у паспорті писалася Мотриною, тобто Мотрею. Це вже люди переінакшили на Мотю.
Назвали Мотрину на честь її прабаби. Прабаба прожила майже до ста років. Гляділа Мотрю малою. І передала правнучці усі свої нехитрі цінності. Навчила молитися.
Не гнівити Бога даремно.
І багато чого, що Моті більше стало на заваді, ніж пригодилося.
А ще переповідала купу порослих мохом історій. Вона колись служила в Очкиному при панському дворі. Наслухалася й навиділася різного. Воно переплавилося у прабабиній голові у дивовижні казки, які вона й переповідала взимку на теплій печі малій Моті.
Були там сказання давніх сіверян – хоробрих й завзятих, які оселилися на лівому березі Десни й були чимось на зразок тогочасних місцевих прикордонників. Боронити ж кордони допомагали їм ліси й болота.
Були історії про поляків і такий собі рід Пісочинських, які довго чубилися, кому ж мають належати по смерті пана Пісочинського ці розкішні луки, заплави, ліси – його вдові чи сину.
Була епопея з дарами й судами: коли Петро І з царської руки подарував тутешні краї відданому йому новгородському сотнику Жоравку, а Катерина ІІ, не довго думаючи, відібрала й передарувала відданому їй російському канцлеру й князю Безбородьку. А потім їхні нащадки роками й десятиліттями оббивали пороги судів, намагаючись чи то довести, чи то відновити право власності на тутешні володіння.
Були страшні і моторошні перекази про «грабежі лісів», коли вже в 1905 селяни збунтувалися й самовільно почали вирубувати й вивозити поміщицькі ліси. А разом – і поміщицьке сіно з лук. Тут уже палили, арештовували, судили, карали. І вбивали – також.
Але про щоб не розповідала прабаба Мотрина, усі її оповіді оберталися навколо лісу. Він був тим дивним магнітом, який тягнув до себе і добро, і зло. І бідних, і багатих.
А ось тепер притягнув дві ракети.
Мотя зітхнула, ще раз перевірила мовчазний телефон, накинула куртку, б весна цього року теплом не балувала, замкнула хату й пішла шукати Омеляна.
***
Омелян сидів серед понівечених сосон.
Не плакав.
А тихо погладжував облущену й розкидану кору, заляпану, як кров’ю, смолою.
Мотя підійшла й тихо сіла поряд.
– 172 дерева, – сказав Омелян. Чи то їй, чи то в нікуди. – 172 дерева нема більше. Розстріляли ліс наш кц…пи. Вони його садили, скажи мені? Вони його ростили?
– Чуєш, – Мотя говорила обережно, старанно добираючи слова. – Я там заступи принесла.
–Ти що, хочеш ліс садить?
Мотя втупила в землю винуватий погляд.
–Ти хоч в курсі, що в лісі не можна нічого самовільно садити. Що тепер влада має оцінити збитки, зробити висновки. Оце все тоді прибрати треба буде. І може, колись… Хтось… тут посадить новий ліс. Але то буду не я. Ні, не я. Я вже своє відсадив. І наростив. Хватить.
Він сплюнув, важко крекнувши, піднявся і зібрався йти.
Відійшов метрів зо три, коли Мотя крикнула:
– Омелю, зажди. Не психуй уже так.
І собі піднялася.
– Та не психую я, – буркнув Омелян. І знову розвернувся, щоб йти.
–А пам’ятаєш, як ми колись …– вона зашарілася, – як ми колись ось тут, серед цих сосон, на моху…
Омелян мовчав. Але й не йшов.
–І тоді в нас народився Сергій, – видушила Мотя. – Пам’ятаєш, як ми лежали, а над нами височіли сосни. І небо. Здавалося, жити й жити ще. А тепер раз – уже й віджили своє.
Омелян раптом повернувся, грубо й міцно обхопив дружину колись дужими руками.
І чи не вперше в житті заплакав.
Вони стояли сплівшись немолодими тілами серед понівечених, шістдесятирічних, як і вони, сосон.
Сплетені в одне ціле долею, життям, лісом, бідами. Зв’язані навіки дорослими вже дітьми й прожитими разом роками.
***
Омелян обіймав Мотю так сильно, як тільки міг.
– Мотю, ти не думай лихого. Люблю я тебе.
У відповідь на це у неї завібрували важкі груди.
Омелян аж присвиснув.
–Телефон, божечки, телефо-о-о-н! – кинулася Мотя.
Вихопила його з-пазухи й заволала просто на увесь ліс.
–Синку, синооочку!
Сосни на той крик аж затихли шуміти.
«Степан», – прикриваючи трубку рукою кинула Омеляну.
– Та, усе в нас добре, що нам зробиться сину. Ти як? …Ми з батьком у лісі… Даю, даю трубку, – заметушилася.
Вона простягла Омеляну трубку.
Він узяв натрудженими пальцями телефон, міцно притиснув до вуха й відповів строго:
– Слухаю.
Мотя стала навшпиньки й собі притулила вухо з іншого боку телефону.
Степан казав, що в нього все гаразд. Була передислокація. Місце казати не можна. Передок, але не зовсім. Мамі скажи, що ближче до Дніпра, щоб не хвилювалася.
Мотя з розумінням закотила очі.
Тоді спитав про ліс. Казав, що чув, наче сильно подовбало.
– Ні, синку, не сильно. Як лісник тобі кажу, – твердо відповів Омелян. Ми з мамою якраз прийшли подивитися, що і як. Навіть заступи з собою взяли. Піду питати за документи завтра. Будемо прибирати. Посадимо новий, ти не переживай. Зараз маму дам.
Мотя скоромовкою випалила у трубку прохання пильнуватися й берегтися, обняла його сто разів і стільки ж поцілувала. Послала йому всіх ангелів-охоронців, трохи не перерахувавши їх поіменно. І коли Степан прощався поклав трубку, витерла рукавом куртки неслухняну сльозу. Й видихнула одну третину своєї тривоги.
***
Сосни похитувалися, шепотілися, встилали старі мохи хвоєю й споквола затягували рани смолою.
- Ну, що Мотя, ти кажеш, заступи брала?
– Брала.
– То пішли в посадку, подивимося.
Бо сосни оце теперечки найкраще садити....

#містагероїв
новела шоста, Аліна Акуленко






Модуль не активізовано (module is not installed)

Останні новини

19:25
16-Квіт-2024
Україна завдає росії потужні удари у відповідь!
Попри всю складність із боєприпасами, Україна завдає росії потужні удари у відповідь.
19:50
15-Квіт-2024
Харківщина. росіяни вдарили по Липецькій громаді: вбили двох та поранили чотирьох людей
Керованою авіабомбою по школі - ворог продовжує знищувати все живе. В селі Лук'янці п
20:41
14-Квіт-2024
У Києві перевірять законність розміщення церков Московського Патріархату на 73 земельних ділянках
У столиці перевірять законність розміщення на 73 комунальних земельних ділянках храмі
20:18
13-Квіт-2024
В Естонії планують визнати РПЦ терористичною організацією
Міністр внутрішніх справ Естонії Лаурі Ляенеметс має намір запропонувати парламенту к
21:38
11-Квіт-2024
Росіяни системно знищують нашу енергетичну систему
Це частина геноцидних практик- атаки на критичну інфраструктуру.
Ми повинні ак
20:45
10-Квіт-2024
Масована атака на Харківщину - троє загиблих, серед них дитина
Удар по Липцях, посеред дня росіяни атакували продуктовий магазин та аптеку, там здій
08:49
09-Квіт-2024
Жовтнева: в одному з сіл Чернігівщини залишили комуністичну назву вулиці
До 27 квітня цього року завершується другий етап очищення публічного простору від сим
19:19
08-Квіт-2024
Який смартфон придбати у 2024 році?

Сучасний ринок смартфонів пропонує величезну кількість різноманітних моделей, здат

17:23
08-Квіт-2024
На росії вигорів ракетний корабель «сєрпухов» ― деталі пошкоджень
7 квітня 2024 року на території військово-морської бази ворога у місті балтійськ калі
21:38
07-Квіт-2024
Заява НРУ щодо підняття акцизних ставок на пальне
ЗАЯВА
Політичної партії “Народний Рух України”
щодо
Усі новини