—І нехай усі біди підуть за водою.
Варя стояла бліда, зажурена. Не вірила в те, що робить. Хоча дивного в тому нічого не було: геть у все, що робилося навкруги, вірилося складно.
Вирувала Десна. Погойдувалися човни. Десь була війна. І це десь – точилося зовсім неподалік. Але вони від того «неподалік» були відрізані водою і людьми.
Старі люди казали, що такої води давно не бувало. У Десні плавали не лише луки й городи, а й подвір’я й хати. Коти й кури злякано тулилися на дахах, парканах і високих жердинах. Собаки несамовито гавкали на човни й калюжі. Люди сипали молитвами й прокльонами. І лише Десна все прибувала й прибувала. Так, ніби затялася заховати Кладьківку під воду.
– Бог вирішив забрати нас собі. Щоб ми ворогові не дісталися, – замислено сказав дід Василь, отруюючи весняне повітря вічним самосадом.
– Дядьку, не кажіть дурного, – огризнулася Варя.
Дід зиркнув на її заплакані очі й кахикнув:
– Та пожартував я. Скоро почне спадати. На те й весна, щоб повінь була.
Він промовчав, що й не пригадує, коли востаннє був такий розлив. Напевно, ще коли був таким самим розбишакою, як Варині сини, які оце осідлали трактора, як він колись з хлопцями човни. Їм то – пригода і розваги. А матері – сльози.
Варя стискала пальці, аж побілілі кісточки. І молилася усім богам, щоб прокинутися. Струсити з себе важкий сон, у якому вона робить вигляд, що всесильна, хоча насправді страх скував і тіло, й душу.
Але це був не сон. На жаль. Вони справді опинилися в полоні. Поки що весняних вод. А що далі – невідомо.
***
У Кладьківці Варя була не вперше. Щоправда, вперше – за таких обставин. І вперше – у таку повінь.
До того вона кілька разів гостювала у Ліліної бабусі. Бабусю звали Хрусталіна. Усі казали на неї баба Хрустя. І вважали дивачкою. Але нині замість тієї хати, на призьбі якої вони з Лілею плели вінки з кульбабок, потайки витираючи липкий кульбабовий сік об подоли спідничок, бовванів пустир. І навіть якби Варя надумала пошукати її могилу на старому сільсьькому цвинтарі, то навряд чи знайшла б.
З усіх хат і людей, спогади про яких хоронилися десь на дні Вариного серця, не лишилося нікого й нічого. І лише Десна велично несла свої води, як і понад три десятиліття тому.
Варя і Ліля ходили в один дитячий садочок, але подружилися лише в школі. У першому класі. Сиділи за однією партою. А потім разом їздили на канікули до бабусь. Щоправда, спочатку – кожна до своєї. Варині бабуся з дідусем жили у Вересочі. А Лілина – у Кладківці.
До Вересочі з Ніжина завжди їхали електричкою. Поки були меншими, то з батьками. А років з дванадцяти їх почали відпускати й самих. Ото була вже справжня пригода.
Єдине, що Варина пригода закінчувалася у вокзалі у Вересочі – її тут зустрічали бабуся, дідусь, а подеколи - обоє. З усмішками, обіймами, купою запитань про школу й друзів.
Тоді як Ліля їхала далі, до загадкової Кладьківки. Зазвичай її також на вокзалі зустрічала бабуся. Але її бабуся приїздила впряженим у віз гнідим конем. Віз був вистелений м’якою травою, поверх якого лежало яскраве у червоних, схожих на качани капусти, трояндах покривало. І чекаючи на поїзд з Ніжина, баба Хрустя висмикувала жмутки трави з-під покривала і годувала коня. А сама жувала «вокзальний» пиріжок з повидлом.
«Оце такі ловкі пиріжки вони жарять», – завжди примовляла, витираючи масні пальці об край возу і беручи до рук віжки.
Ліля соромилася бабусиного екіпажа. Точніше того, що з вокзалу вони ніколи не їхали з нею удвох. Завжди знаходилися «Віра, Василь або Пєтя» – їхні імена давно затерлися в пам’яті, як і їхні долі – яким треба було додому з базару, і які вмощувалися на возі разом з численними торбами, клумаками й коробками з курчатами чи гусятами. І хоч Хрустю вважали в селі дивакуватою, їхати на її возі з Вересочі в Кладьківку дванадцять кілометрів ніхто не відмовлявся.
– Ловких куренят взяла? – завжди питала бабуся.
– Та хіба воно ото може бути щось ловке в тому інкубаторі? – лунала відповідь. І запускалася довга й голосна розмова про те, що купив, хто що посадив і хто що про кого сказав.
Варя і Ліля прощалися біля возу. І кожен вирушав у своє літо. Сповнене власних пригод. Про які вони навіть писала одна одній листи. І які з Вересочі до Кладьківки могли йти днів з десять. «Літо застарілих листів», – називала ті канікули Варя.
***
А тоді одного літа все змінилося. Їм було майже по чотирнадцять. І батьки пристали на слізні Варині вмовляння – погостювати тиждень у Лілі.
Причина була неабияка: робити фотографії.
Того навчального року дівчата записалися на фотогурток. У гурток брали лише тих, хто мав фотоапарат. У Варі була татова «Зміна». А Ліля – записалася з Варею за компанію. Фотоапарата вона не мала і таке щастя їй не світило, але зате в неї була подруга, готова ділитися своїм.
Керівник гуртка був не у захваті від такого тандему. Тому даючи завдання на літо – природа, портрет, фото в русі, макрозйомка – виразно підкреслив, що фото кожен має зробити сам.
Варя просилася й молилася у батьків відпустити її в Кладьківку бодай на тиждень. Бо що знімати у Вересочі?
– А в Кладьківці що знімати? – відповідала на те мама.
По-перше, Лілю – на портрет! – загнула палець Варя. – По-друге, бабу Хрустю на возі. По-третє, стариці! Мені ж треба первозданна природа!
На первозданній природі мама здалася. Бо таких стариць – тобто озер, утворених зі староріччя, – треба справді було пошукати. Кладьківка славилася красою своїх вод. І не лише річкових.
То було незабутнє літо. Хоча б тому, що Ліля якраз навчилася правити конем. І баба пустила її саму за Варею у Вересоч. Що було нечувано. І якби батьки дізналися, то це були б перші й останні Варині канікули в селі.
Але вони не дізналися. Бо за офіційною версією, Варя пішла на автобус. Вона справді в нього сіла, але доїхала лише до Хибалівки. А в Хибалівці її чекала щаслива Ліля. На возі з покривалом у червоні троянди. Вони їхали возом, лісом, жували пончики з повидлом, яких насмажила в дорогу Варина бабуся, і витирали масні пальці об краї дерев’яного возу.
Тиждень гостювання розтягнувся майже на три. Баба Хрустя не заперечувала, аби двоє дівчат сиділи в неї на шиї. Не завдавала собі клопоту з їхнім вихованням. Не мучила сапанням грядок. Більш того: вона недочувала. Тож дівчата могли не ховатися зі своїми розмовами про все на світі. І робити все на світі – також могли. Що вони й робили.
Наступні літні канікули, а тоді ще одні, вже останні у шкільному житті, Валя провела також у Кладьківці. Там було стільки волі, роздолля й води, що й не увібрати в себе. Канікули в Кладьківці звучали синонімом свободи, дорослішання й самостійного життя.
А тоді вони виросли, Валя вступила у Ніжинський педагогічний, Ліля – в Чернігівський. Валя вийшла заміж у Ніжині. Ліля – в Чернігові. Не стало бабусі в Кладьківці, не стало бабусі й дідуся у Вересочі. Не стало воза, коня, хати. Зміліла Десна, здрібніли мрії, погрубшало життя, лягли на дно серця дитячі спогади. Шляхи – розійшлися. І хоч вони й присягалися дружити вічно, життя внесло в присягу корективи.
І якби у Варі коли запитали, чи збирається вона у Кладьківку, вона б сказала, що «ніколи». Ба – більше: вона б сказала, що від Кладьківки, певно, нічого не лишилося досі. А доїхати туди – розвага для людей з міцними нервами й на позашляховиках. А в неї що – розхитані нерви й старенький опель-астра.
***
У січні того року їм замовили туристичний путівник Чернігівщиною «Чотири пори року».
– Оригінальна назва, – саркастично прокоментувала Варя.
Але видання було комерційне, й за свої гроші замовник міг називатися, як захоче. І рекламувати, що захоче. Він же хотів рекламувати місцеві бази відпочинку, а також дивовижні (і тут Варя з ним погоджувалася) озера-стариці, що вигиналися серпами й підковами. На Волжинці й Колодянці вона провела чи найкраще літо в у своєму житті. Утім, це не обов’язково було знати всім.
Тому вголос Варя сказала:
– Ну, ми можемо написати щось про мандруючу Десну. На зразок мандруючої Сунгарі.
– Мандруючої кого? – перепитав шеф.
– Сунгарі. Річка така в Китаї. На захід від Харбіна. У її долині також є серпоподібні стариці, – роздратовано сказала Варя. – Ви коли-небудь роздивлялися Десну в тих краях з супутникових знімків? Ну, хоча б з гугл-карт. Бачили, скільки там старих річищ?
Власне через це необережне запитання Варя й дивилася тепер на «мандруючу» Десну не на гугл-картах чи супутникових знімках, а – на власні очі. Причому Десна примандрувала прямісінько у її подвір’я.
Бо фотографувати зимові стариці відправили саме Варю. І все було б нічого в цьому відрядженні, якби… не почалася війна.
Це був однозначно – мінус. Те, що війна застала її не вдома.
Хоча був і плюс. У те відрядження вона останньої миті взяла дітей. І війна застала її хоч і не вдома, але – поряд з дітьми.
Вони виїхали в Кладьківку по обіді 23 лютого, у середу. З наміром повернутися увечері у п’ятницю.
І не повернулися.
***
Варя дивилася на безкрайнє водне плесо і не могла не припинити думати: що сталося б, якби тоді, двадцять четвертого, замість того, щоб бігати чужим селом як курка з відрубаною головою і голосити від горя, вона взяла б в руки себе, дітей, кермо і якнайскоріше виїхала на Ніжин?
Однозначно, вона б не застрягла в Кладьківці. Але чи було б це на краще? Сидіти в полоні деснянської води – не йшло в жодне порівняння з сидінням в окупації. Тим паче, що всі знали, що її Микола – військовий. Прикордонник.
Саме він суворо їй наказав не рипатися нікуди з Кладьківки. Мовляв, вона – осторонь ворожих шляхів. Якщо й їхати куди зараз з Кладьківки, то хіба що за кордон.
За кордон Варя не хотіла. Їй було страшно їхати аж так далеко.
Вона завжди була боягузкою страшенною. Щось нове, незвідане її лякало. Чи вона себе в тому переконувала.
Їй найкраще вдавалося йти життям протореними стежками. І хоча Кладьківка навряд чи могла такою стежкою вважатися, між мандрівкою у невідомий закордон і перспективами пересидіти війну у глухому селі вона обрала друге.
Вона тоді ще вірила, що війну можна десь пересидіти.
Напитала хату. Домовилася за харчі. За копійки. І то добре, бо гроші – були, але на картках. Картки ж у Клавдівці становили приблизно таку ж цінність, як і машини з низьким кліренсом – тобто мізерну: краще ніж нічого, але толку, звісно, мало.
І почала чекати. Вони всі троє – почали чекати: Варя, Ігор і Костя.
Ігорю й Кості було по дванадцять. Якраз той вік, щоб уже все розуміти. І той, щоб швидко подорослішати.
–Мамо, а вони ж не здолають таткову заставу? – допитувалися сини.
–Ні, – відповідала вона.
І мовчала, що вони уже її здолали. Практично одразу. І що їхня техніка уже вгніздилася поміж будинків їхньої ніжинщини. І що дороги назад немає.
Як і дороги вперед. Бо дороги не було, в принципі. Її заливала вода. Десна діловито робила свою справу – зустрічалася весну повінню.
Час від часу Варі здавалося, що це – повінь її сліз. Вона старалася менше плакати, щоб було менше води. Усе сподівалася, що все швидко минеться.
Варина віра у швидку війну й блискавичну перемогу похитнулася й впала разом із розбомбленим мостом через Десну.
Мостом біля Чернігова.
Мостом, яким би їй і не довелося їхати, бо якби вже й тікати куди з Кладьківки, то точно не чернігівську сторону.
Мостом, який поєднував її з минулим – напівстертими спогадами про екскурсії у парк на Валу до гармат. Про кольорові кульки морозива у вафельних ріжках. Про запах Десни упереміш із запахом розпеченої бруківки і прив’ялого листя.
Того дня Варя ніби виплакала останні сльози. І повісила на колодязі з ними величезний замок.
Замовкла, затихла.
Занурилася в себе так глибоко, що навіть дід Василь, в якого вони винаймали хату, відправив сусідку попитати, чи, бува, нічого в неї не сталося.
– Нічого, – відповіла Варя сухо не неоковирні «партизанські» спроби баби Килини розвідати, що важке Варі на душу лягло. – Нічого не сталося. Те, що й у всіх – війна.
– Я тобі сиру принесла, насмажиш дітям сирників, – баба Килина поставила на стіл засмальцований пакет. – І ти теє, – вона перенесла вагу з однієї набряклої ноги на інші і вперлася міцніше покрученими пальцями в ковіньку, – не тужи шибко. І не побивайся.
Килина кашлянула, поправила хустку.
– Ти, доцю, роби щось. Якесь діло роби. З того, що ти робила раніше. Воно так легше тобі буде. От побачиш.
***
Бабині слова зачепилися у Вариній душі. «Роби діло».
Але яке діло могла робити Варя у чужому, крихітному, закинутому хтозна-куди селі сорокарічна жінка з двома синами, які якщо не чубилися за планшет, то допитувалася, а чи скоро тато за ними приїде. Їй язик не повертався сказати їм, що тато – не приїде. Вибиратися їм звідси самим. У кращому випадку тато зможе вирватися до них у Ніжин. Можливо. Колись.
Тут Варя зупинилася, щоб не думати далі усе те, що ще можливо й неможливо в цьому житті, коли твій чоловік – прикордонник, і добре, якщо раз на добу отримуєш від нього звісточку. Це означає, що він – живий. Принаймні тієї миті.
Роби діло.
Яке? Яке діло можна робити. Де його шукати?
Якщо все, що Варя може, це фотографувати. Що фотографувати?
Повінь?!
Так Варя й почала фотографувати повінь.
А кожний вчинок, як відомо, має наслідки. І внаслідок цих фото Варя стояла тепер у розпачі перед водою і перед трактором, на кузові якого радісно стрибали її сини.
«Ні, я цього не зроблю, – казала собі Варя, – таке я точно не зможу».
Але якась частина всередині знала, що зробить. Бо перший крок уже зробила кілька тижнів тому, натиснувши на затвор фотоапарата. І запустивши маховик цієї подорожі.
***
Фото повені на Десні Варя виклала в соціальні мережі. А тоді ще одне. І ще одне. Світлини хоч і вантажилися вічність, але були гарні, бо недаремно ж Варя працювала фотографом.
Власне, вона робила саме те діло, задля якого і приїхала у Кладьківку 23 лютого – фотографувала краєвиди. Просто змінилися як краєвиди, так і місія.
Фото збирали лайки, перепощувалися якимись місцевими пабліками. Якби раніше, то Варя тішилася б зі своєї дрібки слави. Але тепер у фото була інша місія – вони загачували дірку в її грудях. Дірку, яка стояла наповнена, як весняною водою, болем і жалем.
І саме тоді їй і написала Ліля.
«Привіт, ти у Кладьківці?»
Вона відповіла практично одразу, що так.
Але Ліля зникла з мережі.
А тоді зникла мережа.
І аж через два дні пробилося повідомлення: «Ми в Чернігові, будинок розбомбили. Хочемо тікати у Кладьківку. Зустрінеш?»
Варя блискавично написала «так», допоки був зв'язок. І завмерла.
Дістатися у Кладьківку було неможливо. Від слова «зовсім». Уже на тоді її з усебіч омивала вода. Тому зустріти Лілю можна було хіба що вплав. Що, звісно, був не вихід.
Але ж не буває так, щоб не було виходу. Треба шукати вихід. Човен, наприклад. Може, хтось зустріне їх човном. Але хто?
Вона пішла питати діда Василя. І це він сказав їй, що треба не човном плисти. А трактором їхати. Убрід.
Безумна ідея. Просто безумна. Що човном плисти, що трактором їхати.
Діда Василя вона пам’ятала дядьком – дрібненьким, миршавим, який жив з підробітків у людей. Мав одну ногу довшу, одну – коротшу.
Тож ходив, смішно накульгуючи, ніби підтанцьовуючи. Жив одинаком, бо ніхто не захотів заміж за каліку. Удень рубав людські дрова, полов городи, возив сміття, чистив хліви – не цурався жодної роботи. Увечері тужливо грав на губній гармоніці.
Варя з Лілею – як і всі у селі – вважали його диваком. І потайки насміхалися.
Тепер вона порахувала, що тоді було йому, як їй зараз, трохи за сорок.
– Трактором – краще, – задумливо сказав дід Василь. – Надьожніше. Вона ж буде з дітьми й з речами?
Варя кивнула ствердно. Щодо дітей, то вона знала точно – у Лілі було двоє дівчаток погодок, тринадцяти й чотирнадцяти років. А ось щодо речей – не була певна. Хто його знає, що лишилося в людей, чий дім зруйнувала авіабомба. Але про бомбу і речі змовчала.
Натомість додала:
– З ними ще й свекруха. І свекор.
Насправді Варя й досі не знала, чи вирішила Ліліна свекруха зі свекром їхати, чи вирішили залишатися в Чернігові.
Вони були дуже налякані – це правда. Але ще більше боялися мандрувати невідомими манівцями.
«Корчами – не поїду», – казала вперто свекруха.
А дорога з Чернігова нині була лише «корчами». Вивозили бусіками волонтери. На свій страх і ризик.
Ліліна свекруха, здається, волонтерів боялася не менше, ніж російського вторгнення. Бо в її системі цінностей бракувало розуміння, що хтось може ось так, безплатно, ризикуючи життям, намагатися когось кудись вивозити. Вона все життя в усьому шукала (і знаходила) зиск або обопільну вигоду. А з волонтерами її система дала збій і забуксувала.
Разом з нею застрягнув у нерішучості й свекор.
Ліля ж натомість понад усе боялася опинитися в окупації з двома дівчатками-підлітками. Подорож невідомими корчами її не лякала. Її страшило, що не зможе вберегти доньок від російських солдатів. Чого тільки про них не говорили.
Усе це Варя знала з короткого уривчастого листування з Лілею. І таких же неповних, пошарпаних розмов.
У Чернігові не було ані світла, ані нормального зв’язку. Тож організувати виїзд з Чернігова– а тим паче приїзд до Кладьківки – було питанням збігу обставин, випадків і щасливої долі.
***
І ось тепер Варя стояла перед дідом Василем з смс-кою в телефоні як фактом того, що якось треба доправити з Чернігова людей. Чотирьох. Або п’ятьох.
– А свекруха – велика баба? – запитав той.
Варя проігнорувала грубість. І те, що він не спитав про свекра, лише про свекруху. Тут уже було не до реверансів. Як по правді, то вона поняття зеленого не мала.
– Немолода, так точно. – відповіла ухильно. – А свекор ще й погано ходить. Здається.
–Ну, то човном точно не довеземо. Перекинуться. А як перекинуться, то потопляться. Треба питати трактора, – ухвалив вердикт дід Василь.
Докурив вічний самосад. І пішов питати.
Трактор знайшовся. Чого не скажеш про тракториста.
За ніч води знову прибуло. І Петро, який ще звечора казав, що спробує переїхати воду трактором убрід, зранку вирушати на такі подвиги відмовився.
– Ви здуріли, чи що? Вода он що хвилини піднімається.
Насправді його промова була довшою. Бо пересипана матюччям.
Але Варя подумки фільтрувала потік його думки. Лишаючи тільки корисну інформацію.
З корисної інформації був лише заправлений трактор з причепом. Готовий стати амфібією.
Й Ігор і Костя, які вмостилися на причепі, готові стати першопрохідцями.
Відговорити їх не їхати Варя не змогла.
– Мамо, ти потім усе життя шкодуватимеш, що позбавила нас такого досвіду, – розважливо сказав Ігор. А Костя закивав головою. Як і годиться в тандемі близнюків, спільну думку завжди озвучував старший на пів години брат. А молодший – підтакував. Але раптом що, істерику й бунт вони організовували у два голоси.
Тому вони й сиділи радісно й у передчутті пригод на причепі.
А Варя стояла й заламувала руки.
Бо вода – прибувала.
Тракторист їхати категорично відмовився.
А десь по той бік розливу чекали на порятунок люди, яким вдалося вибратися з-під обстрілів.
Які вже подолали страшний шлях втечі з розробленого міста.
І яких не пускала в тиху гавань весняна Десна.
«Та не Десна їх не пускає, – раптом подумала Варя. – А страх. Наш страх. Мій – також. Бо я теж боюся. Але який вихід?»
Варя закусила губу до крові, поправила хустку тремтячими пальцями й кинула дідові:
– Спитайте Петра, чи дасть трактор їхати самим? Я заплачу.
Дядько крекнув:
–Самим – це як?
– Самим – це самим: сідаю – і їду.
– Потопитеся самі. І трактор потопите.
– Не потопимося.
– Ти хіба на тракторі вмієш? Чи брід знаєш?
– Брід знаю погано. На тракторі вмію теж погано, – Варя говорила спокійно, але в тому спокої крився глибокий надрив. Ну, і на тракторі вона не пробувала ніколи їздити, це правда. – Але хтось же має це зробити. Правда?
Дід щось хотів заперечити. І Варя перейшла на крик.
–Ні, ви просто не розумієте. Там – війна! Там – люди, які врятувалися. У них більше немає дому. У них більше нічого немає. Там діти! Двоє старих людей. І всі – на плечах змученої жінки. Яка вже більше не може. Не може.
У неї тремтіли губи, але очі не зронили й сльозинки.
Вона мовчала про те, що там – подружка її дитинства. Та сама, яка колись не побоялася сама їхати за нею через ліс конем. У те найпрекрасніше літо їхнього дитинства.
І що чоловік тієї подружки зараз десь на самісінькій першій лінії фронту.
І ніхто – ніхто! – не прийде їй на допомогу. Якщо вона, Варя, не прийде.
Розпач накрив Варю нестерпною повінню. Хлопці перестали гоцати на причепі й затихли. Бо ніхто так тонко не відчуває мамин настрій, як сини, які налаштувалися на найдивовижнішу пригоду у своєму житті. І ось тут раптом пригода ця може не вигоріти.
–Хлопці, злазьте, – втомлено сказала Варя, роздивляючись, як навкруги, куди оком не кинь, плюскотить вода.
–Ми не їдемо? – суворо спитав Ігор.
–Їдемо, – відповіла Варя. – Але не зараз.
«Якби ж тільки у нас був не опель, а якийсь джип, то ми би поїхали й зараз, – подумала. – А на опелі нашому можна тільки жаб лякати».
Хлопці розчаровано злазили з причепа, коли повернувся дід Василь.
–Ось, – простягнув він ключі. – Петро сказав, що можемо без нього їхати. Тільки як обламаємося, то щоб ти заплатила за ремонт.
–Можемо? – перепитала Варя. Бо «можемо» – це ми. А хто такі «ми» у такому разі?
–Зараз я в чоботи високі перевзуюся, і можемо, – відповів дід Василь. – Що дивишся? Я комбайньором одне літо даже був. І на тракторі трохи можу. Може, й не дуже вправно. Но точно лучче, чим тим. Бо ти ніяк не можеш, я так думаю. Та й брід я тоже лучче за тебе знаю.
–Мам, назад залазити?
–Залазьте, – замість Варі відповів дід Василь.
І пошкандибав перевзуватися у чоботи.
***
Вони вже рушали – дядько в кабіні, а Варя, Ігор і Костя – на причепі – коли намалювалася згорблена постать баби Килини.
Якщо можливо бігти на двох набряклих ногах і одній палиці, то баба Килини бігла. І розмахувала чимось білим у руці.
«Прапор несе нам білий, чи що?» – замислилася Варя.
І вони всі втрьох закричали
до діда, щоб зупинився й почекав.
То був не прапор. А вузлик.
–Деруни й сирники, у дорогу, – діловито сказала баба. – Оце щойно нажарила. Як самі не поїсте, то нагодуєте тих, за ким їдете. Бідова ти, Варя, дівка. Бідова…Ич…
Трактор поволі входив колесами у води Десни.
По обидва боки від причепа розбігалися водні брижі.
Баби Килинина постать ставала все меншою й дрібнішою.
Баба стояла на тому, що раніше було кладьківською вулицею, а тепер стало берегом Десни.
Хрестила їх потайки й витирала краєчком хустки сльози.
Заливалися співом солов’ї.
Шуміла під колесами вода.
Надсадно ревів двигун трактора.
Варя їхала і думала, що рано чи пізно, але всі біди підуть за водою.
І війна також.

#містагероїв
новела тринадцята, Аліна Акуленко