- Ви знаєте, що ваш Ющенко - фашист? - питала мене жінка у барвистій хустці з помаранчевими квітками. Трохи смішно, що хустка була помаранчева. Ну бо...)
- Чому фашист? - робила вигляд, що не розумію, я. Бо чула цих питань уже надто багато і знала аргументи наперед.
- Він понаставляв пам'ятників Голодомору, - впевнено переконувала вона.
- Жертвам, а не Голодомору, - втомлено говорила я. Без надії переконати.
- Яка різниця? У нас зараз - Голодомор! - переходила на крик жінка. Вони всі так робили. Напівістерика і спроби довести, що люди голодують через українську незалежність і проукраїнську позицію президентів. Не всіх, щоправда. На жаль, не всіх...
- Ви хіба голодуєте? - знову йшла я звичним протореним манівцем, намагаючись намацати здоровий глузд.
- Я ще ні, але скоро буду! А люди оно голодують! - впевнено кричала вона. - Це все ваша Україна! Доскакалися!
Далі не було сенсу слухати. Таких жінок і чоловіків доводилося зустрічати немало. Не знаю, як вони зараз. Дякуючи нашим захисникам і захисницям, думаю, вони не ділили шматочок хліба у підвалі, не сиділи під обстрілами і не топили сніг, щоб попити води. Так, як це робили тисячі українців у ХХІ столітті, у 2022 році. Тоді, коли на нашу землю знову прийшли росіяни.
Ці жінки й чоловіки, які насправді ніколи не знали смаку лободи і напів розкладеної зайчатини, є ніким іншим, як жертвами російської пропаганди. Звісно, злість бере і втома, і хочеться кричати: "Та як ви можете?". А потім думаєш: що ж, людина - слабка. Вона має надто багато побутових справ і їй нема коли подумати над тим, чому чужі заброди розказують їй з телевізора чи в улюблених чатах про "пам'ятники Голодомору", "фашизм", "доскакалися", але мовчать про те, хто ж ходив у 30-х, у 20-х, у 40-х із довгими загостреними палицями і шукав в городах їхніх батьків залишки зерна.
Так влаштована пам'ять у багатьох людей: вона стирає все, що було страшного. Когось від жаху берегли батьки: не розказували ніколи-ніколи, як рятували малечу від голоду, як по ночах крадькома викопували гнилу картоплю на колгоспному полі, як ховали за пазуху ті "класичні" три колоски і несли додому, намагаючись потамувати голод спухлих хлопчиків і дівчаток. Хтось із цих дівчаток і хлопчиків, які виживуть, не пам'ятатимуть це ніколи. І комусь з них про це ніколи не розкажуть батьки - хтось із них помре, а хтось просто не схоче про це говорити ніколи в житті. І потім хтось із цих дівчаток і хлопчиків піде у школу. Вчитиме віршики про сталіна. Потім піде працювати і нарешті наїсться вволю хліба. Чи не вперше в житті. Білого хліба, пухкого, дірчастого, з золотавою скоринкою. Покладе на окраєць вареної ковбаси. І гнатиме від себе тінь якихось страшних видінь: заплакана мама, запах гнилої картоплі, гірка слина в роті і розпухлий язик. Нарешті ситий. Нарешті - хліб. Ці спогади стануть найбільш приємними за все життя. Їх ці колишні дівчатка й хлопчики якраз навпаки - ніколи не забудуть. Те перше морозиво було найсмачніше у світі. Перша ковбаса - найдухмяніша. А хліб - ідеальним. І мамині слова: "Мовчи. Не висовуйся. Покірне телятко дві матки ссе. Поїдеш в гОрод. Вчися. Щоб не жив так, як я".
Що ж. Невивчені уроки треба повторювати. Однак життя показує, що невивчені кимось уроки повторюють ті, які якраз їх добре вивчили.
- Я ніколи не забуду, яка на смак юшка з риб'ячих кишок. Мені тоді було геть мало - 2-3 роки. Як же вона смерділа. А я їв, обпікав губи, ковтав, знов обпікався і знову ковтав. Намагався не дихати, щоб не відчувати, як вона смердить. Як же я хотів їсти. Мама плакала, здається, я не дуже те пам'ятаю. Потім вона сказала мені, коли я виріс, що ті кишки нас врятували. І щоб я замінив прізвище на її. Щоб мене ніколи не знайшли комуністи, які вбили мого батька. Я замінив. І батька не пам'ятаю. Нічого не пам'ятаю. Але ненавидіти їх я буду завжди.
Розказуйте дітям і онукам правду. Більше нічого. Бо колись вони теж можуть сказати, що росіяни - хороші. І тоді наші нащадки знову будуть, як мій дід колись, радіти юшці з гнилої риби.

Євгенія Генова, Одеса