Дай мені знак
– Усе, немає в нас більше України.
Здається, це був Лорин голос. Принаймні, схлип почувся десь з її кутка. Тому панікувати було зарано: Лора завжди драматизувала. Її треба було ділити навпіл. А в деякі дні – навіть начетверо. Не може так бути, щоб України не стало за якусь одну ніч. Хоча, може вже не ніч?
Катя обережно, щоб не одразу зануритися у затхлий холод підвального повітря, потяглася залежаною рукою до застібки спальника. Гавел, який міцно тулився їй до ноги, невдоволеного засопів. Вона поклала на сонного кота руку і заплющила очі. Збиралася на силі й думках.
Щоночі ставалося щось, після чого здавалося, що бути ще гірше вже не може. Але наступної ночі приходило ще більше лихо. Після якого попереднє просто забувалося.
Катя погладила Гавела, який і далі притискався до ноги сонною ковбаскою, намацала в кишені куртки телефон.
Увімкнула.
Написала «Доброго ранку, я норм».
Відіслала.
Не чекаючи відповіді, вимкнула.
Батареї лишалося 17%. Невідомо, наскільки. Тому вирішила, що найкраща новина, – це відсутність новин.
Голову під шапкою аж пекло. Катя ніколи не думала, що волосся може боліти – і так нестерпно. Посовала шапку туди-сюди, але стало ще гірше.
З Лориного кутка чулися схлипи.
«Мені потрібен якийсь знак, – подумала Катя. – Бо здурію».
Тож розстібнула спальник і взялася витягати з нього одну за одною затерплі ноги. І лише сівши й спустивши ноги в холод цементної підлоги подумала: а чому вона вирішила, що вже ранок?
Лише тому, що Лора сказала, що України більше не має? А все жахливе стається саме вночі?
***
Готелю «Україна» не стало саме вночі. Кажуть, опівночі десь. У ніч з 11 на 12 березня. Унаслідок авіаудару. Але подеколи час і причина втрачають значення на тлі наслідків.
Катя стояла перед ним й не вірила: «Україна» ніби увігнулася посередині. Нутрощі готелю розлетілися навкруги уламками скла, цегли, каміння, пилу. Залишки фарбованих у рожеве стін вивернулися по центру аж м’ясом. А з боків моторошно зяяли понівеченими вікнами.
Видовище моторошне.
Катя потерла запалені очі. А тоді – ще раз. Й мимоволі усміхнулася.
Серед рожево-сірого пилу руїн вона побачила його.
Знак!!!
І це був навіть не синьо-жовтий прапор, який рішуче тріпотів на тоненькому флагштоку на тлі місива зі штукатурки, каміння й надій.
Прапор значив багато, але знак, який розгледіла Катя, був значно символічніший, глибший. Його вмурували в готель з часів його появи. Навіть – раніше. Його мимоволі заклав у готель архітектор. Або навіть щонайменше два архітектори: той, який розробив проєкт готелю, і той, який затверджував генеральний план міста.
Гавел незадоволено завовтузився у рюкзаку.
– Усе, йдемо, йдемо, – Катя перекинула рюкзак зі спини на груди, розстібнула блискавку й намацала у ганчірках те, що на дотик відчувалося як вуса й ніс кота. – Я побачила його. Свій знак.
***
– О, ну що там? – загорнута поверх засмальцованого пуховика у плед Лора щось дивилася в телефоні. – Іди сюди, бігом, твого краша якраз дивлюся. Ну, як дивлюся: усе вже знову зависло. Зв'язок, що ото моя доля.
Катя зиркнула на потрісканий екран, на якому тьмяніла нерухома картинка.
Що казав цього ранку Чаус, було неясно, але в нього за спиною височіли уламки готелю. На вкляклому відео здавалося, що готель ніби приплюснули чимось важким по центру. Як багатошаровий і крихкий торт «наполеон». І тепер центр просів униз, а краї стирчали уламками догори.
– Бачиш, бачиш знак? – аж крикнула Катя.
– Який знак? Слухай, не мороч голову, телефон сідає. Усе, вимикаю.
Здається телефон зрозумів її намір, тож раптово напрягся, силою неймовірної волі підхопив кволі залишки інтернету і несподівано запустив відео.
«Чернігівці! – казав Чаус. - Ми маємо витримати. І ми маємо максимально зробити все, щоб ворог поліг під Черніговом. Слава Україні! Героям Слава! Віримо в Бога і в Збройні Сили України! Бог нас береже. І перемога за нами. До роботи!»
Катя не вірила в бога. Уже давно. Ну, принаймні не в того, який промовляв з церков голосами різних батюшок.
Але вірила в ЗСУ. Перемогу. І знаки.
– То ти бачила знак? Ну, відкрути назад, там де, він говорить, що готелю немає, але є Україна.
– Кать, я не вірю в знаки. І навіть не вірю, що вони сьогодні світло зроблять, чи воду привезуть. Тому вимикаю інтернет і телефон. Хватить.
Катя не стала наполягати.
Мовчки повернулася у свій куток. Купа ковдр і пледів поверх дерев’яного, складеного з атебешних піддонів, настилу. Збита з двох ящиків загородка для кота. Тринога табуретка. На ній чашка, залізна миска, термос, недопалок свічки.
Вона всілася на настил і розстібнула котові рюкзак. Колись білий і пухнастий Гавел за понад два тижні в підвалі виродився у сірого, засмоктаного кота. І Катя теж почувалася сірою і засмоктаною.
Але вона просила у долі знак, і доля їй його послала.
Катя заплющила очі, поклала руку на кота, аби не втік, і ще раз все чітко уявила:
Готель стояв на розі.
Двох вулиць.
Проспекту Миру. І проспекту Перемоги.
Частина, що виходила на проспект Миру, стала руїнами.
Миру не було.
Але величезна вивіска «Україна» уціліла.
І вона виходила на проспект Перемоги.

Аліна Акуленко, новела.
Фото Сергія Чернякова, 12 березня 2022 року
#містагероїв