Колись, в далекому 1969 році, у старовинному поліському Горбові, найповажнішому за віком селі Новгород-Сіверщини, ми – першокласники, з відчуттям нечуваної радості ступали на поріг новозбудованої школи. А вона – розкішна, висока, з просторими і світлими, пахнучими від фарб класними кімнатами, приймала в свої обійстя дітвору! В той рік за учнівськими лавами здобували знання більше двох сотень підлітків.
Таких, немов сестри-близнючки, у Подесенні постало три: окрім Горбівської, звели у Дробишеві, а ще - південніше – у козацькій Дігтярівці. Кожну будували на кошти колгоспів, адже ці села Бог наділив найродючишими ґрунтами. Ото вже родила конопля! Колгоспи називалися «мільйонерами». Постали справжні «палаци науки» над Десною. Біда тільки вийшла з соціальною політикою комуністів у державі: заводів та фабрик виросло стільки, що рук людських у містах не вистачало. Знов положили око на село. І пішла руйнація: від корівки, ферми та трактора, а вірніше від земельки забрали молодь у місто! З потребою і без потреби.
От і затихло село. Найпершими гірку кривду відчули школи. «Зламали» і Подесення. На старті горезвісної епопеї, після закриття, вщент знищили доглянуту восьмирічку у Комані. Потім за сусідню у Дробишеві взялись. А школа гарненькою була! Розумних випускників ростила. І у столиці, і у обласних центрах осіли вдячні вихованці: високого рангу керівниками, вчителями, інженерами, лікарями, священиками ставали! Чи хто не знає Олександра Сугоняку – голову Асоціації українських банків?
Руйнували освітянський заклад цілеспрямовано. Душа за подібне ніколи не боліла у тих, хто, навіть за посадою, повинен би опікуватися справами освіти!?.. На цю затію вболівання та опіки плюнув владний бомонд райдержадміністрації, райради і райвно.
Національно-свідомі депутати Н-Сіверської райради певний час чинили супротив ревнителям блискавичного закриття школи у с. Дробишів. Адже ставало зрозумілим, велична споруда віддається на поталу!
Однак вийшло, як і повинно було статися у районі, де влада зовсім втрачає імунітет перестороги, обережності, піклування про чад своїх, а так і про спадок попередників.
Мало того, вони ще й дорікали противникам закриття школи. З тієї когорти невдах–керівників з самоврядування району де хто вже тихенько дома сидить на хорошій пенсії службовця. Ото вже та пенсія!
Наразі Дробишівська школа являє спорожнілу кам’яницю. Районний відділ освіти проґавив все: від пристойної послідовності закриття до вивезення матеріальних цінностей, документів, бібліотеки…! Навіть персоніфіковані документи (свідоцтва, атестати, особові справи) – все було звалено у купу, а потім у мішках, на підпал, розтягувалось за потребами! Таке видовище – коли на підлозі до п’яти тисяч книжок, сотні документів ми і застали відвідуючи руїни вогнища науки на прохання виборців Команської сільради!!! Картина не для людей зі здоровим глуздом: вибиті вікна, двері, зірвані дошки підлоги, залишки понівечених верстатів та меблів, розкидані експонати з музейної кімнати! Про який порядок чи присутність влади у регіоні можна говорити? На сесії районної ради ми поклали на стіл районного керівництва світлини з зафіксованим паскудством цього варварства у ХХІ сторіччі попередивши про ймовірність подібного і у Горбівській неповній середній школі, якщо не вжити відповідних заходів. А час летить невпинно! Отже Горбівська школа стала наступною жертвою. І схожим це було на кошмарний сон - самі відповідальні чиновники, під різним приводом, зруйнували музей села Горбова, який займав одну з кімнат у школі.
У музеї зосереджувались сотні експонатів, розкриваючих стару історію населених пунктів сільради: Горбова, Юхнова, Путивська! А серед них матеріали про відомого поета часів розстріляного українського Відродження 20-х - поч.30-х років ХХ ст. Миколу Скубу, письменника Олександра Санжару, ілюстратора дитячої літератури Василя Євдокименка. Велика кількість національного вбрання, особисті речі знаних земляків, в тому числі нагороди.
Нищили так швидко, що ніхто і второпати не зміг, що по-справжньому відбулось!? Залишилась порожньою кімната та шмат від діорами «Юхнівська стоянка» 7-1 ст. до н.е.
Недобре, коли справу руйнації спадщини сільської громади беруть у руки офіційні державні інституції, котрі за змістом діяльності повинні формувати почуття українського духу. А тут – навпаки! Відділ освіти, без особливої соромоти, започаткував нищення вікового коріння у княжо-козацькому селі!
Можливо ті молоді особи, що звуться методистами, керівниками гуманітарної сфери району так і не дійшли до моменту істини у прочитанні історії Горбівської громади, яку відобразили експонати музею. А дарма! Багато б відкриттів для свого інтелектуального становлення знайшли б! Все ж таки тридцять років вчителі-народолюбці збирали краєзнавчі матеріали.
Тепер все пішло по світу. Кажуть, ці горе-керівники сучасності пояснили невдоволеним, що таким способом, розтягуючи музей села начебто по різним музейним кімнатам шкіл, зберігають його майбутнє. Адже школи вже нема??? Але село то ще ж живе! І має всі умови для продовження функціонування і, навіть, розширення фондів!
Зовсім не витримує критики філософія керівників гуманітарної сфери Новгород-Сіверщини: руйнувати найбільш виразне у обличчі району, губити останню надію – історію! Бо все те, що визначається як «битіє» і так роздерибанене. Вдаривши на останок по горбівському «конику» - музею села нижче поясу, нинішні славні менеджери поставили жирну крапку на вчорашній історії.
Через рік-два приміщення Горбівської восьмирічки загине. Разом з тим і упаде минула гордість про тих, хто уславив край.
Недовго залишилось перебувати у нинішньому часі поважним пам’яткам дерев’яної архітектури садово-паркового мистецтва у Юхнові – двом розкішним будівлям поміщиків Тюрина і Осетинського, зведених 1856 року на схилі юхнівської гори, що дивиться на схід та Десну!
А будинки цікаві не тільки історично, а й приваблюють зовнішністю своєю! І якщо в одному з них, слава Богові, розміщуються адміністративні установи Горбівської громади, то доля одноповерхового з колонами – сумна, адже за мить може статися непоправне!
У нас, наче б то, немало тямущих людей, та нащадки комуністичної епохи, які повільно перекочували у владні кабінети ще 1991 року, не здають позицій! Вони воліють підвести нас до фіналу - ось-ось зникне все те, що є яскравою сторінкою кожного села та хутора! А далі знайоме – нема людини – нема проблеми !
У 60-х роках ХІХ ст. у Подесенні відкрилось декілька земських та церковно-приходських шкіл. Постали типові приміщення, серед яких і донині залишаються затребуваними Студинківська, Кудлаївська школи!
Ми ж, на противагу своїм попередникам добільшовицької доби, завершували ХХ століття та відкривали ХХІ потужною атакою на освітянські заклади, на духовні підвалини рідної землі.
Що й казати, продуманої гуманітарної програми впорядкування освіти, культури у районі не бачили вже років двадцять. І не дивно, її нікому розробити!.. Ой як не вистачає розумних гуманітарних впроваджень у крайньому районі на півночі держави! А ще зо тридцять років від сьогодення ми з повагою називали імена, без сумніву, великих патріотів краю на ниві культури та освіти, як то Л.Шелест, Л.Хоткевич, М.Гребенок, В.Волков, Є.Варда, Е.Синайський, С.Санжара, Г. Кедун, Г.Горбач, Є.Тимошенко, Л.Семененко, В.Кузьков, Т.Аврамець, А.Дмитращук, І.Коломієць, В.Правдива, Є.Чичкань...
Сумно на душі від реалій. Ще й демографічна криза спричинила повний дефолт у діях місцевих керманичів. Поспішно закриваючи освітній заклад, ніхто й не думає, що «разом з водою з корита виплескують дитину». Наразі жодне з приміщень шкіл не отримало оновленого життя. Гуляє вихор руйнації - до останньої цеглини і цвяха! Ну чим не 1917 рік? Дивно, що ініціатори хаосу так і не притягнуті до відповідальності !
До речі, якщо поглянути на гірку долю сіл Подесення з розумним прагматизмом, то вже б за декілька років отримали б помітне пожвавлення життя. Потрібні рішучі кроки з боку районної влади.
По-перше, зайняти чітку позицію національно-свідомих господарів, геть відкинувши будь-які прояви традиційного «совкового» мислення, бездарного очікування «дядька» з Києва.
По-друге, з’ясувати і за науковим принципом визначитися, що будемо відкривати загалу в тому чи іншому населеному пункті.
По-третє, навести елементарний порядок на цвинтарях, адже поки що кладовища відповідають оцінці «незадовільно» за своєю зовнішністю.
По-четверте, всіляко допомогти громадам сіл, де цього воліють люди, передати сільські клуби під храми. Саме так ми підемо назустріч святому обов’язку, частково наблизившись до спокути гріхів своїх за часи більшовизації, за винищення десятків церков на землі Сіверській.
В-п’ятих, негайно поставити під контроль всі приміщення закритих шкіл та садочків, з перспективою облаштування нормальних сільських музеїв, світлиць, пристойних бібліотек, невеличких книгарень (хоча б одну у районі), інших закладів соціальної інфраструктури.
І, якщо додати елементарне бажання і наполегливість з боку відділів культури, освіти, молоді та спорту – вийде гарна справа!
А екологічні та санітарні служби потурбуються про нехитромудру зовнішню привабливість.
На жаль, й до нинішнього часу ми не здатні на вшанування у районі жертв великого Голодомору 32-33 років, загиблих у сталінських концтаборах, репресованих – одним словом склавших голови за Волю України. А це сотні людей з сіл і міста.
І Хрести пам’яті мають стояти не у декількох населених пунктах, а в усіх без виключення. А у Новгороді-Сіверському давно треба встановити меморіальний знак «Борцям за волю України».
Знаємо, що декілька десятків років пробиває глухі стіни, великий педагог сучасності – Іван Кирилович Коломієць щодо гідного облаштування декількох меморіальних місць, пов’язаних з іменем К.Д. Ушинського, а саме: цвинтаря на Покровщині, де покояться рідні генія педагогічної науки України ХІХ ст., «гірки Кості Ушинського», місця садиби родини Ушинських. А де пам’ятники Самоквасову, Максимовичу, Кулішу, Буяльському, Науменку..? Не говоримо вже про Мазепу!!! Ми, навіть, не можемо вшанувати як слід у районі живого класика сучасної літератури, нашу землячку - неперевершену Раїсу Іванченко! Отакої!
І це тільки краплина у морі. Але, якщо десятки років сидіти і нічого не робити – виходить духовна трагедія, коли тихенько падаємо вниз, без вороття.
Зневірена молодь! Адже нема гарного прикладу. Розбещення владних мужів. Дорогі авто начальників, що мчать розбитими дорогами міста за відсутності нормального теплового режиму у школі та темряві на вулицях сіл, де людина боїться людину. Вони цього ніколи, на відміну від своїх дідів, вже не зрозуміють!
І слава Богові! Шкода тільки, що купка людей, яких у нашій місцевості йменують начальниками, забирають у всіх нас час на пристойне життя!
Ось така вона справжня притча про закриті школи, зруйнований музей і понівечені душі.
Сподіваймося!

Борис ДОМОЦЬКИЙ, член Національної Спілки журналістів України.
Джерело: "Сіверщина"