Український інститут національної пам’яті оприлюднює деякі зі спогадів свідків та учасників із Чернігівщини подій Революції гідності 2013–2014 років. Представляємо спогад Ірини Василівни БАБЧУК, вчителя історії, голови Чернігівського обласного осередку «Молодь демократичного альянсу».

— В Київ ми приїхали вранці 30 листопада [2013 року], як тільки дізналися, що побили четверо наших, бо із Чернігова були Ігор Андрійченко, Олександр Рись, Ірина Черенько і Станіслав Тавлуй. Мені сказали, що їх там побили, когось і на руках виносили. Ігорю, якщо не помиляюся, по спині попало, Сашку вибили телефон… Вся команда «Демократичного альянсу» приїхала в Київ, бо у нас був з’їзд та форум. І ось ми там, в розгубленості, шукаємо як це все виправити і що робити. І тут призначають віче на перше число.
1 грудня [2013 року] ми збиралися біля Національної опери, сформували свою колону, йшли централізовано, під своїм прапором. Спочатку всі інші були в прапорах України, це був такий порив емоційний. Навіть знайшли наліпку: «Милиция! У вас тоже есть дети!», нам її подарували перехожі. Пройшлися центральним вулицями, зрозуміли, що таких, як ми, було дуже багато…. Ми прийшли на Майдан. Не змогли пройти через перехід, довелося обходити і підійшли до «йолки» – конструкції, яка на той час була ялинкою. І там сталися події, які звели мене з дуже багатьма людьми, і знайомими, і незнайомими. Зустріла фотографа Юрія Кравчука (сам він з Мукачево, приїхав на наш осінній форум ICity: місто дружнє до людей), який був десь зверху [на йолці фоткав]. Ми почали панікувати, бо дуже багато людей лізли на цю «йолку», а конструкція була доволі крихка. Ми пройшли по периметру, я особисто знайшла три частини на другому і третьому поверхах цієї конструкції, де були витягнуті болти і вони залишалися зовсім не закріпленими, їх можна було спокійно витягувати. І починається паніка, я кажу своїм колегам із «демальянсу»: давайте чи по периметру станемо, чи якось організуємо, щоб люди туди не лізли. Бо були такі батьки, які тягнули за собою дітей. Це мене взагалі вибісило, бо як педагог я розумію, що це відповідальність батьків, але, швидше за все, вони не передбачають наслідків… Познайомилися там же ми з Андрієм Романчуком, журналістом газети «День», і він організовував людей, які стояли по периметру живим щитом, не пропускали. Знайшли елементи огорожі, з якою стояла до цього міліція. Реально жодного міліціонера ми не зустріли 1 грудня на вулиці взагалі, ніде їх не було. Ми знайшли ті щити, поки зрозуміли як їх встановлювати… Стали просити людей, які наверху, злазити звідти. Бо коли почався сильний вітер і конструкція реально почала хитатися, ми зрозуміли, що якби вона завалилася, то реально прибила і прим’яла всіх людей, які там були. Багато людей, я б сказала більш молодих, стала на захист цієї конструкції. Старші люди хотіли подивитися зверху: «Ага, там натовп, я подивлюся згори». Ще фотографи під свій страх і ризик лізли фотографувати, але це вже їхня справа, їх особистий вибір. Однак ми всіх попереджали, що ялинка хитається. І був випадок, коли чоловік почав на мене кричати через зауваження, матюкатися: «Що ти мені, малолітка, розказуєш?!» Чоловіки, що стояли поруч, швиденько йому розказали, хто я така і «що до чого», а дівчата почали стягувати його. А інший буквально через кілька хвилин підходить з 10-річним, можливо, хлопчиком і починає тягти його наверх: «Я хочу подивитися, що там є». Він лізе на третій ярус і дитина лізе за ним. Я дитину знімаю, кажу: «Я її не пущу!» Бо це реально небезпечно. А він: «А хто ти мені така?! Я хочу, щоб мій син ліз!» І всякими там словами… Коротше, в мене істерика, мене заспокоюють, його знімають хлопці і кажуть: хай він лізе, а дитина стоїть ось тут, поруч, і нікуди не йде. Була й така ситуація, коли вішали плакати – там багато було різних плакатів – і наші хлопці полізли вішати свій прапор, «Демократичного альянсу». Ми побачили, що прапор якоїсь організації висить вище прапору України. Знайшлися хлопці-удальці, які полізли, поміняли їх місцями, бо це принципове питання. Згодом підійшла якась жіночка, побачила мультиплікаційне зображення козаків: «Ой, мені так приємно, що моїх героїв, яких я створила і намалювала…». І мені це так закарбувалося. Літня жіночка така, я не знаю хто вона, але дуже приємно було… І потім ми пішли на Банкову.

— А чому Ви туди пішли?
— Бо нам сказали, що там хтось їздить на тракторі. Тобто це було коли вже все почалося і почалися провокації. А оскільки наші люди мають досвід у приборканні і організації якихось масових заходів, знають як це все втихомирити, і вони перші туди кинулися – наші Ігор Андрійченко, Олексій Чорний, та інші хлопці з Одеси. Ну і чернігівська делегація також була там: Ігор Геремеєв, Катя Данькова, Оля Андрійченко, я. Хлопці перші побігли дивитися, що там відбувається, а ми стояли біля дерева на якомусь підвищенні. І тут починаються димові шашки – перша, друга. Люди панікують, починають тікати, а ніхто не знав, що треба було просто присісти аби газ розвіявся. І перша хвиля газу пішла, нас всіх за руки відтіснили до перехрестя з Інститутською. Ми там стояли, хлопці знову пішли дивитися, хто там провокації влаштовує, хто кидає каміння і все інше. В результаті вони сказали, що там були провокатори від когось, можливо Корчинського. А ми стояли на перехресті і більшість людей не знали, що робити. З’явилася інформація про нові провокації, що починають з битами йти. І коли побачили перших людей з битами, ми з дівчатами стали живим щитом на цьому перехресті і голосно (чесно скажу, що я посадила свій голос педагогічний, який і так не тихенький) казали: «Не йдіть туди, не створюйте цього… не піднімайте хвилю незадоволення, якщо не хочете створювати провокації». Та хто там слухав… А там було багато людей з дітьми, які просто прийшли подивитися. І коли перша хвиля газу пішла, потім друга, через кілька хвилин – третя, люди почали масово, панічно тікати. У нас деякі хлопці, які вже були не один рік в організації, ми бачили в їх очах страх. Бо це насправді дуже страшно. Коли ти розумієш, що треба зупинитися… нас групка була, 10 чоловік, ми зупинилися і стали біля дерева. Інші побачили, що ми зупинилися, і вони зупинилися – стадний інстинкт спрацював. Деякі хлопці були, які поперестрибували за паркан, а потім назад перелазили, бо такий панічний страх був. А взагалі, ці події показали, що люди, які до цього навіть не розуміли, що відбувалося, зрозуміли, що щось тут нечисте, бо міліція так просто не зробила б такі провокації.
Втихомирювати цю хвилю незадоволення від міліції, яка отримала, як кажуть, на горіхи від натовпу, довелося приблизно два тижні. Я поїхала на роботу, а наші дівчата і хлопці з «демократичного альянсу» планували як заспокоїти міліцію і як показати, що міліція з народом і ми вас підтримуємо. Вони носили печиво, чай носили, цукерки. Після кількох разів, мабуть, після третього разу… Вони інтерв’ю брали, разом співали гімн, розмальовували їм щити – «ВВ-шникам»; їх, як то кажуть, кинули на розтерзання натовпу, молоді хлопці по 18-19 років. Їм пояснювали, що те, що їм розказують, це зомбування, а не те, що відбувається насправді. Дівчата приходили, розповідали, співали гімн і розмовляли з ними. Міліціонери не хотіли брати той час, печиво. Але потім казали: «Ну, давайте…». Їм заборонено було. Але 8 годин простояти на морозі – вибачте… А далі морози були ще сильніші. Тут просто холодно було, і стільки часу стояти! Тим більше всі вони були в берцях, без підготовки, без нічого – мені, чесно скажу, жаль було хлопців. Ми потім їх зустрічали, питали, де вони харчувалися. Ну, крім сухпайка, вони ходили в магазин, купляли самі – якщо відпускали. Після третього разу я бачила фотографії, що дівчатам реально подарували квіти! Деяким, кажуть, признавалися в коханні.
Весь грудень я приїжджала в Київ майже на всі вихідні, бо робота – п’ять днів, а все інше – вільний час і можна поїхати туди. У нас був і табір на Майдані. Називався табір, але це був намет, маленький такий, під стелою – табір «демальянсу»… І 8-9 грудня [2013 року] я нафоткала, як люди приходили до нас у табір. Біля Архангела Михаїла спочатку був інформаційний намет, потім була огороджена територія і згодом у нас там з’явилася кухня, уже повноцінна – перше [суп, борщ], друге, чай, бутерброди. Далі почали зносити продукти і нам виділили третій поверх «Глобусу» – це був наш штаб, наша територія. А біля табору наша охорона стояла, самооборона. У нас були бейджики у всіх підписані, волонтери також отримували бейджики. Багато людей взагалі було «лівих», і щоб цього уникнути, щоб не було конфузів, така система у нас була, продумана.
Події 11 грудня [2013 року] я по телевізору спостерігала. Мене навіть бабуся підтримала, яка сказала: «Ах, ці гади, беркути!» Для жіночки 65-и років усвідомити, що вона прожила ціле життя і не сумує за комуністичним минулим!.. У мене вдома іноді кажуть навіть: «Ти у нас як політолог-політінформатор».
Запам’яталася новорічна ніч на Майдані – це просто був шок, оскільки я не очікувала, що стільки людей вийде на Майдан. Ми співали гімн. І хоч анонсували, що він почнеться за 15 хвилин до півночі, але без п’яти 12 ми співали гімн, я навіть забула на Новий рік загадати бажання! Бо я реально співала гімн. Там багато людей перезнайомилося і тепер я спостерігаю, що це призвело до «зустрічання» – у нас, я от по собі оцінюю, 8 таких пар з’явилося. І на Новий рік ми своєю командою придумали такий захід, це був шведський стіл. Наші кухарі пів-Майдану годували, бо годували справді смачно. Наш Антон із Чернігова був одним із основних кухарів. А ще один із кухарів – із ресторану в Бобровиці, він пішов на відгулах з роботи, я і так зрозуміла, що він туди не повертався – чи звільнився, чи у відпустці за власний рахунок, не знаю точно. Але готує реально класно. І така маса людей зібралася, які приїхали з усієї України і хотіли побачити це на власні очі. Я майже до пів на дванадцяту працювала в інформаційному наметі, де ми роздавали листівки. У мене основний обов’язок був – я малювала всім бажаючим прапори України гуашшю на обличчі. Діти, дорослі, вони настільки були захоплені! Це стало трендом. Мені було радісно бачити, що людям це цікаво, вони носять символіку України, вони пишаються тим, що вони українці і живуть тут. Вони пишаються тим, що у них тут десь прапорець намальований у новорічну ніч – це як спосіб самовираження. І коли приїжджаєш у Чернігів, і бачиш, що тут теж з’явилися хлопці, дівчата, у яких виглядають символи України – синьо-жовта стрічка або щось таке, то мені гордо від того, що я живу в Україні і я пропагую ці ідеї. Це, я б сказала, найцінніше в революції гідності – у людей свідомість піднялася, прокинулася нарешті. Від того, що ми не просто народ, який живе на території України, а тепер ми асоціюємо себе з українцями, які реально є, живуть і будуть жити на цій території.
Ще у нас була фішка – ми повинні були привезти таємному другу подарунок. Я привезла такого білого шоколадного коня і прапорець України. А на день святого Миколая у нас теж діє традиція в організації – ми таємному другу по всій Україні відправляємо подарунки «Новою поштою». Я відправила свій особистий прапор України, який мені подарували на Вишиванковому фестивалі в Одесі, із цукерками (бо в мого «таємного друга» двоє дітей) в Миколаїв. Вони були дуже раді… Подарунки доволі символічні – цукерки, машинки. Але воно приємно! У мене до сих пір скринька стоїть, яку мені подарували.
1 січня [2014 року] я забрала кількох друзів до нас, у Чернігів, провела тут екскурсію. Далі – знову робота, робота. 18-19 січня [2014 року] знову була нарада в Києві, ми туди поїхали більшістю осередку, два дні спостерігали. Вранці потрапили на зйомки кліпу про Майдан на пісню Святослава Вакарчука «Вставай», вони просили заспівати рядочок пісні, було неймовірно цікаво побачити щось подібне. І 19-го [січня 2014 року] спостерігаємо з приміщення, де проходило зібрання, події на Грушевського. Дивилися по «Громадському телебаченню», як автобуси розхитували, щось кидали, як починалося протистояння… Ми знали, що Автомайдан хоче пройти до Верховної Ради, кажу: ну, хай ідуть! Хай їх пропустять – що тут такого?! Прийдуть хлопці, постоять, погукають до депутатів. Хай депутати звітуються – не бачу тут проблеми. А то зробили таку проблему, поставили огорожу, поставили «Беркут», поставили ВВ-шників – і почалося. Дивишся на це і розумієш: далі буде щось погане. Бо експерти неодноразово заявляли, що події 30 листопада [2013 року], потім 11-12 грудня [2013 року] і далі буде ще щось, революція тільки почалася. Хвиля тільки піднімається, ще будуть пікові події, які зіграють важливу роль. І всі боялися: що ж це буде? Я говорила з нашими хлопцями, з політологами, і вони казали, що опозиційні сили зливають Майдан. Бо люди прийшли на Майдан щось робити, а вийшло, що вони стоять. Так не піде. Більшість людей підтримали наші наліпки, такі як «Янукович – підарешт!», «Тільки перемога», або «Територія, вільна від беркутушек». І це стало трендом. Бо людям було цікаво і актуально щось робити. У нас був 10-денний протест під Генеральною прокуратурою в Києві, там реально багато людей організували лежачий протест, коли сніг йшов. І морально переступити через людину, яка лежить на карематі – ушушкана, сніг іде, – але психологічно переступити цей бар’єр було дуже важко. І люди, які переступали, вони показували, що Генеральна прокуратура – їй все одно, вона йде «а-ля» на роботу. Ну, вибачте, але ви нічого не зробили з тими, хто розігнав, хто побив студентів, хто потім арештував тих, які попалися не в тому місці і не в той час – журналістів, якихось простих людей, архітекторів, інженерів. Ну а чому вони там були? Вони вийшли відстояти свою власну думку, сказати своє власне «Ні!» цій владі. У нас юристи, які були в організації, приїхали в Київ на добровільних засадах відстоювати, захищати активістів, на яких був тиск.
Декого, як от, наприклад, Ігоря Андрійченко, за період революції побили вікна, йому обмалювали двері, запінили їх монтажною піною. От ці всі події показують, що ми комусь перейшли дорогу і наша думка все ж таки в правильному напрямку. Наприклад, ми дві години чекали, поки оформлять протокол про адміністративне правопорушення в Чернігові, при тому що на затримання приїхало три службові машини начальства! За те, що ми розклеїли наліпку «Янукович – підарешт!». Для мене було незрозуміло, чому вся адміністрація, чому вся міліція приїхала на затримання людей, які просто стояли. Деякі про кредити розвішують в непотрібних місцях, а ми одне-два оголошення на стовпах – і вже все! Ну я знаю сто відсотків, що нас «вели», бо міліція з різних сторін по троє не може ходити просто так, і три машини поряд приїхати. Це один із прикладів. Мене попереджали, що можуть слідкувати. Я не знаю, чи слухали телефон, але він до цих пір фонить. Чесно кажучи, я спочатку якось дивувалася, а потім зробили висновок: а хай слухають, може, хоч розуму наберуться. І хлопців також прослуховували, і в Києві це було. Наприклад, за Василем Гацьком, який голова партії ДемАльнс в Києві, за ним навіть ходили! Але ходили якось непрофесійно. Ну, вони ідуть там втрьох, не дивляться. Вася зайшов у магазин (там навіть відео знімалося), став – вони заходять, бачать, що їх знімають, тобто все: спалилися. Ну не вміють вони працювати! На мітингах, які ми проводили в Чернігові, більшість крім отих бабульок і дідульок, які приходять на мітинги, це були половина сбу-шники. Деяких навіть на камеру знімали: «Ну що, доброго дня! Розкажіть, ви нас знімаєте?» А він стоїть, тіхушнік, як кажуть, внизу тримає камеру і нас знімає. І бабулька, яка поруч: «Ах ти!» – і як «понеслася» на нього!
А Едуард Гребенюк той же самий (заступник начальника УМВС в Чернігівській області, який керував розгоном євромайдану), розгін Майдану в Чернігові: молодець, отримав нагороду, орден, все чудово. Але ж ти людина, ти живеш у місті, тобі не соромно це робити? І я розумію: поблажки якісь, комфорт і все інше. Але ж люстрація торкнеться всіх.

Події в Чернігові – це окрема історія. Це три хвилі Майдану. Перша хвиля – це коли почалося все 22 листопада [2013 року], коли вийшов Ігор, вийшли хлопці, наші місцеві активісти, журналісти. Я б сказала, громадський такий Майдан. Потім розгін його 25 листопада [2013 року], що насправді стало шоком для всіх, для нас – так точно. Далі друга хвиля – зимовий період, грудень-січень. І – 25 січня [2014 року], коли наш Чернігів, наше населення зрозуміло, що так далі не можна. І вийшли спочатку як на віче, було дуже багато людей – десь біля 3-4 тисяч, може навіть більше. Я стояла з боку монітора під театром, мені не було видно повністю. Але люди прийшли з прапорами України. Я займалася збором речей, і було анонсовано, що вони будуть передані в Київ. Спочатку всі виступали, приїхали депутати: давайте віднесемо звернення нашому голові ОДА. Давайте! Всі перемістилися туди. Але насправді там було багато міліції. І як згодом мені сказали знайомі, міліція там була два дні – вони там всі з п’ятниці були, при тому що віче проходило в неділю. Ми стоїмо, займаємося речами. І тут чую вибухи світло-шумових гранат. Кидали їх «тіхушники» в цивільному в натовп, хоча за правилами це могла робити тільки міліція і їх не можна кидати там, де люди. Тож були постраждалі. Потім зателефонував Ігор, каже: давайте винесемо стіл, чай, бо люди змерзли, вже кілька годин стоять. Ми винесли чай, у нас було печиво, якісь цукерки, якийсь стілець у нас у офісі теж був. Ми це поставили, хлопці винесли колонки, включили музику, бо реально люди назад не пішли б ніяк, вони б просто там стояли. І це був перший крок, я б сказала, до створення нового наметового містечка. Символу нашої барикади в Чернігові. Мене всі питають: а навіщо це поставили? Коли трамбували люди сніг, коли мішки ми шукали і купляли, коли люди приносили свій чай, свою каву, питали: «Що вам треба?» Хтось поїхав в офіс, хтось пішов у магазин купив, дівчата, жіночки… Навіть хлопці прийшли, допомагали. І люди розуміли, що це нормально, що це така солідарність. Я була дуже здивована, бо за цей час, поки діяла ця палатка, оцей наш столик, я б сказала, стільки людей виявили бажання, солідарність – я навіть не очікувала! Навіть люди, які перший раз прийшли, от тільки прийшли: «Що вам треба? От я прийшов конкретно: що вам треба? Що вам принести?». І приносили, приносили – конвеєр справжній! Це показало, наскільки чернігівцям все ж таки допекло. Бо пасивне до цього місто… Спершу максимально виходило, наскільки я пам’ятаю, десь людей 300-500. Уже в січні, коли почалося отаке розгойдування, виходило і десь 600 людей. А потім, після 25-го числа [січня 2014 року], почали масово ходити люди – їм стало не байдуже, що відбувається в державі. Державних службовців, наприклад, попередили, що не можна ходити, що якщо їх побачать, то звільнять і все таке інше. Але вони тихенько, маскувалися так, щоб не впізнали, і приходили! Наших теж попереджали, і на роботі я сварилася з усіма вчителями, бо вони за часів Майдану – то взагалі окрема тема. Вчительська інтелігенція, я б сказала так, вимирає. Бо повне нерозуміння тих подій, вони ще живуть за подіями аж радянськими. Хоча більшість із них вже давно не в радянські часи живуть. От нема в них такого розуміння, на жаль. Не у всіх, але є такі факти. І от після 25 січня [2014 року] ми в тій палатці показували фільми – було холодно, ти тремтиш, але ти там стоїш. Ми з нашим дизайнером розробили такі посвідчення: «волонтери», «оргкомітет чернігівського євромайдану». Були і волонтери самооборони, згодом усі вони отримали оці бейджики, щоб не було різних «лівих» людей, які ходять там, забирають чиїсь речі. Серед людей, які допомагали облаштовувати нашу палатку, було багато студентів нашого істфаку, я навіть не очікувала, що вони вийдуть. Викладачі приходили, казали: «Як добре, що ви тут!» Бо для мене це було, як мед на душу. І О. Герасимчук приходив, О. Бондар, Н. Слобожаніна (та й інші), і В. Скороход приходив і допомагав, і студенти першого-другого курсів, і студенти-випускники – Ігор Барбенюк; ще філфак приходив тишком, бо не можна було відкрито. Пам’ятаю, що в перший день я навіть виганяла малих, 9-й клас, з території Майдану, бо вони там пробули цілий день. Ми їм: «Там ваші батьки переживають!» – «Та нічого, нормально!». Кажу: «Ви що! Рішення прийнято, що на території Майдану ввечері, в 9 годин, максимум пів на десяту, щоб вас нікого не було! Хоч ви тут десь поряд, хоч через дорогу, але на обгородженій території щоб не було». І це правило і надалі діяло, бо діти є діти. Щоб батьки нічого не казали, що вони десь шаталися чи замерзли. Бо це відповідальність перед їх батьками в першу чергу. Але були такі кадри, які приходили з батьками і цілий день тут були…
Майдан змінив людей, сподіваюся більшість в кращу сторону. Для мене Україна єдина, неподільна, незалежна, вона витримає всі випробування і зробить нас ще сильнішими.

Записав Сергій Горобець, 5 квітня 2014 року