Чернігівські спогади про Майдан: Олександр Ясенчук
Український інститут національної пам’яті оприлюднює деякі зі спогадів свідків та учасників із Чернігівщини подій Революції гідності 2013–2014 років. Представляємо спогад Олександра Анатолійовича ЯСЕНЧУКА, журналіста, активіста чернігівського Майдану.
— Коли Ви були на Євромайдані?
— 20 листопада [2013 року], коли тільки розпочинався Майдан, ми призвели підписи листи за Євроінтеграцію, передали їх в Адміністрацію Президента [України]. Вдень я пройшов по Майдану, вже встановлювали дерев’яні будиночки, які мали стояти на Новий рік. Міліція почала блокувати вхід в метро. Ввечері, пам’ятаю, коли ми віднесли підписні листи, на Майдані вже вирувало віче. Ми тоді, до речі, перші, хто привіз апаратуру, яку взяв Мустафа Найєм і почав з нею виступати. Також ми розвернули великий державний прапор. Ніщо не вказувало, що надалі буде такий розвиток подій.
Напередодні розгону Майдану, десь годині о сьомій вечора 29 листопада [2013 року], мені зателефонували з Києва, сказали, що все, Майдан закінчується. А вночі сталися оті сумні події.
Вранці 1 грудня [2013 року] я приїхав до Києва, наша громадська організація «Вільні люди» оголосила мобілізацію. Разом з нами були наші чернігівські журналісти – Любов Потапенко, Володимир Лисенко, Олександр Жогалко, Віталій Костюченко, нині заступник командира спецбатальйону «Чернігів» чоловік 5 активістів. Ми зібралися на Михайлівській площі у складі штурмового загону…
— Саме штурмового? А що збиралися штурмувати?
— Звільняти Майдан, що, до речі, і трапилося. Поруч із нами тоді вже почали формуватися загони «Правого сектору», вони вже стояли в балаклавах, з пов’язками, щитками. Біля нас Дмитро Корчинський тоді кудись пройшов. Цікаво, що всім видавали пов’язки жовтого кольору, аби розрізняти своїх. А медикам надавали пов’язки червоного кольору. О першій розпочалися акції біля пам’ятника Т. Шевченку. Ми були люди дії, послухали трохи виступи лідерів опозиції і швидким кроком пішли до Майдану. Через Бесарабку дійшли до Майдану, розблокували вхід, міліція тоді повтікала.
— Як гадаєте, чому міліція так легко відступила? Це було сплановано чи так склалися обставини?
— Думаю, влада вирішила здати Майдан, бо там була значна кількість народу. Можливо, наші дії спровокували лідерів опозиції – наша мета була відвоювати Майдан і лідери опозиції з нами пішли. Ми зайшли, поскандували. Потім туди, під навіс, зайшли політики – Тягнибок, Кличко, зайняли наше місце, ми відступили. Тоді чую заклики: «На Кабмін! На Кабмін!».
— Заклики чиї? Можете хоч приблизно сказати чия ідея?
— Заклики народу. Відвоювати…
— Тобто, людей було багато і вони відчували свою силу?
— Так. Потім ми швидким кроком пішли до Кабміну, де вже розпочалася штовханина з міліцією. І в цей час я залишив хлопців і пішов на такий захід, як «Форум українських справ», який відбувався поруч із Будинком учителя, на Володимирській. Я зайшов туди і побачив трішки інший світ. Потрапив із світу протестного, де мітинги, де все це, а тут побачив представників української інтелігенції, сивочолих. Мені здалося, що вони живуть у якомусь іншому, паралельному світі – вони в цей день не протестували, вони займалися філософськими проблемами. Мені взагалі дуже запам’яталися оці паралельні реальності. Біля АП йде справжня війна, несуть поранених, кров. Відходиш метрів 50 – Майдан, дискотека, виступи, промови. Ще проходиш метрів сто, заходиш на «Форум українських справ» – взагалі зовсім інше життя. Ідеш далі вверх по Києву – ходять закохані, ідуть хлопець і дівчина з трояндою. Ось таких собі відразу чотири світи, які між собою якщо і перетинаються, то дуже слабо.
Коли я повернувся назад, то хлопці побачили, що Кабмін не візьмеш і все зосередилося біля Адміністрації Президента [України], там вже почалися певні сутички. За словами координаторів нашого руху, хлопці Корчинського, яких було чоловік 15, пішли на штурм. Але це було не підготовлено.
— Цей штурм – це було спонтанно чи сплановано?
— Думаю, що сплановано. В цей час захопили КМДА [Київська міська державна адміністрація], захопили Профспілки [Будинок профспілок]. На мою думку, якби взяли сходу АП [Адміністрація Президента України], всі б казали, що це ми. Поразка – сирота, а в перемоги батьків багато.
— А хіба реально було взяти АП [Адміністрація Президента України]?
— Не знаю, можливо, думали, що всі силовики кинуться до Кабміну, а тут нікого не буде. Були чутки, що Янукович втік… До речі, біля КМДА [Київська міська державна адміністрація] я бачив, як валялися 4 каски пластмасові, я їх забрав, роздав нашим людям і вони були перші, хто з’явився в касках. Ну і потім біля АП [Адміністрація Президента України], на запрошення члена Спілки письменників України Сергія Пантюка, ми зайшли всередину Будинку спілки письменника, і там наші люди сіли і почали планувати, відпочивати. Туди відводили поранених, тих хто отруївся сльозогінним газом. Наскільки мені тоді здавалося, тут створювався своєрідний штаб з осади АП (Адміністрації Президента України). Там уже почали з’являтися народні депутати, Валентин Наливайченко, наприклад, був. Ми чекали, сиділи. Але всі плани зламав Беркут, який розпочав штурм будівлі. Люди, які були на вулиці, забігли всередину, почали блокувати вхід – це була перша сутичка. Нам довелося стрибати фактично з другого поверху, всі наші евакуювалися. Потім, наскільки знаю, Беркут зайшов у Спілку письменників, побив кого зміг. Ми в цей час пробралися у свій офіс, це на вулиці Ярославів Вал, 9. І почали його укріплювати, готуватися до збройного нападу, адже інформації геть не було. Було призначено варту на Михайлівській площі, Золотих воротах. Розділили по черзі, хто мав сидіти біля комп’ютера, аналізувати інформацію – 4 години один, 4 години я, 4 години ще хтось. Була ситуація не зовсім зрозуміла. І десь лише о четвертій годині ранку все почало структуризуватися. Нашу сотню запросили диктори на Майдан – Кубів, Парубій, і створили комендантську сотню, яка там все охороняти. Це були зародки Самооборони. Ми стояли лінією охорони біля сцени. Пригадую, тоді в Профспілках стихійно організували вже їжу, реєстрацію. Багатьох людей, що до нас підходили, ми їх всіх відправляли туди, у Профспілки. Четверо приїхали з Донецька, російськомовних. Було багато чернігівців.
Потім ми трохи відіспалися, бо майже добу були на ногах. Вранці, вже 2 грудня [2013 року], пішли на Майдан, там виступали лідери опозиції. І був цікавий момент. Виступав хтось із лідерів опозиції й каже: «Хлопці, тут же багато серед вас провокаторів. Ходять і критикують лідерів опозиції. Так от, якщо я почую, що хтось критикує, звертайтеся до охорони Майдану». А біля мене стояли хлопці в охороні, сміються – це вони самі себе мають затримувати чи що?
Ну а потім почали телефонувати хлопці, що революційні події розгортаються і в Чернігові, а журналістів немає. Тож я поїхав на Чернігів.
Записав Сергій Горобець, 20 березня 2014 року
— Коли Ви були на Євромайдані?
— 20 листопада [2013 року], коли тільки розпочинався Майдан, ми призвели підписи листи за Євроінтеграцію, передали їх в Адміністрацію Президента [України]. Вдень я пройшов по Майдану, вже встановлювали дерев’яні будиночки, які мали стояти на Новий рік. Міліція почала блокувати вхід в метро. Ввечері, пам’ятаю, коли ми віднесли підписні листи, на Майдані вже вирувало віче. Ми тоді, до речі, перші, хто привіз апаратуру, яку взяв Мустафа Найєм і почав з нею виступати. Також ми розвернули великий державний прапор. Ніщо не вказувало, що надалі буде такий розвиток подій.
Напередодні розгону Майдану, десь годині о сьомій вечора 29 листопада [2013 року], мені зателефонували з Києва, сказали, що все, Майдан закінчується. А вночі сталися оті сумні події.
Вранці 1 грудня [2013 року] я приїхав до Києва, наша громадська організація «Вільні люди» оголосила мобілізацію. Разом з нами були наші чернігівські журналісти – Любов Потапенко, Володимир Лисенко, Олександр Жогалко, Віталій Костюченко, нині заступник командира спецбатальйону «Чернігів» чоловік 5 активістів. Ми зібралися на Михайлівській площі у складі штурмового загону…
— Саме штурмового? А що збиралися штурмувати?
— Звільняти Майдан, що, до речі, і трапилося. Поруч із нами тоді вже почали формуватися загони «Правого сектору», вони вже стояли в балаклавах, з пов’язками, щитками. Біля нас Дмитро Корчинський тоді кудись пройшов. Цікаво, що всім видавали пов’язки жовтого кольору, аби розрізняти своїх. А медикам надавали пов’язки червоного кольору. О першій розпочалися акції біля пам’ятника Т. Шевченку. Ми були люди дії, послухали трохи виступи лідерів опозиції і швидким кроком пішли до Майдану. Через Бесарабку дійшли до Майдану, розблокували вхід, міліція тоді повтікала.
— Як гадаєте, чому міліція так легко відступила? Це було сплановано чи так склалися обставини?
— Думаю, влада вирішила здати Майдан, бо там була значна кількість народу. Можливо, наші дії спровокували лідерів опозиції – наша мета була відвоювати Майдан і лідери опозиції з нами пішли. Ми зайшли, поскандували. Потім туди, під навіс, зайшли політики – Тягнибок, Кличко, зайняли наше місце, ми відступили. Тоді чую заклики: «На Кабмін! На Кабмін!».
— Заклики чиї? Можете хоч приблизно сказати чия ідея?
— Заклики народу. Відвоювати…
— Тобто, людей було багато і вони відчували свою силу?
— Так. Потім ми швидким кроком пішли до Кабміну, де вже розпочалася штовханина з міліцією. І в цей час я залишив хлопців і пішов на такий захід, як «Форум українських справ», який відбувався поруч із Будинком учителя, на Володимирській. Я зайшов туди і побачив трішки інший світ. Потрапив із світу протестного, де мітинги, де все це, а тут побачив представників української інтелігенції, сивочолих. Мені здалося, що вони живуть у якомусь іншому, паралельному світі – вони в цей день не протестували, вони займалися філософськими проблемами. Мені взагалі дуже запам’яталися оці паралельні реальності. Біля АП йде справжня війна, несуть поранених, кров. Відходиш метрів 50 – Майдан, дискотека, виступи, промови. Ще проходиш метрів сто, заходиш на «Форум українських справ» – взагалі зовсім інше життя. Ідеш далі вверх по Києву – ходять закохані, ідуть хлопець і дівчина з трояндою. Ось таких собі відразу чотири світи, які між собою якщо і перетинаються, то дуже слабо.
Коли я повернувся назад, то хлопці побачили, що Кабмін не візьмеш і все зосередилося біля Адміністрації Президента [України], там вже почалися певні сутички. За словами координаторів нашого руху, хлопці Корчинського, яких було чоловік 15, пішли на штурм. Але це було не підготовлено.
— Цей штурм – це було спонтанно чи сплановано?
— Думаю, що сплановано. В цей час захопили КМДА [Київська міська державна адміністрація], захопили Профспілки [Будинок профспілок]. На мою думку, якби взяли сходу АП [Адміністрація Президента України], всі б казали, що це ми. Поразка – сирота, а в перемоги батьків багато.
— А хіба реально було взяти АП [Адміністрація Президента України]?
— Не знаю, можливо, думали, що всі силовики кинуться до Кабміну, а тут нікого не буде. Були чутки, що Янукович втік… До речі, біля КМДА [Київська міська державна адміністрація] я бачив, як валялися 4 каски пластмасові, я їх забрав, роздав нашим людям і вони були перші, хто з’явився в касках. Ну і потім біля АП [Адміністрація Президента України], на запрошення члена Спілки письменників України Сергія Пантюка, ми зайшли всередину Будинку спілки письменника, і там наші люди сіли і почали планувати, відпочивати. Туди відводили поранених, тих хто отруївся сльозогінним газом. Наскільки мені тоді здавалося, тут створювався своєрідний штаб з осади АП (Адміністрації Президента України). Там уже почали з’являтися народні депутати, Валентин Наливайченко, наприклад, був. Ми чекали, сиділи. Але всі плани зламав Беркут, який розпочав штурм будівлі. Люди, які були на вулиці, забігли всередину, почали блокувати вхід – це була перша сутичка. Нам довелося стрибати фактично з другого поверху, всі наші евакуювалися. Потім, наскільки знаю, Беркут зайшов у Спілку письменників, побив кого зміг. Ми в цей час пробралися у свій офіс, це на вулиці Ярославів Вал, 9. І почали його укріплювати, готуватися до збройного нападу, адже інформації геть не було. Було призначено варту на Михайлівській площі, Золотих воротах. Розділили по черзі, хто мав сидіти біля комп’ютера, аналізувати інформацію – 4 години один, 4 години я, 4 години ще хтось. Була ситуація не зовсім зрозуміла. І десь лише о четвертій годині ранку все почало структуризуватися. Нашу сотню запросили диктори на Майдан – Кубів, Парубій, і створили комендантську сотню, яка там все охороняти. Це були зародки Самооборони. Ми стояли лінією охорони біля сцени. Пригадую, тоді в Профспілках стихійно організували вже їжу, реєстрацію. Багатьох людей, що до нас підходили, ми їх всіх відправляли туди, у Профспілки. Четверо приїхали з Донецька, російськомовних. Було багато чернігівців.
Потім ми трохи відіспалися, бо майже добу були на ногах. Вранці, вже 2 грудня [2013 року], пішли на Майдан, там виступали лідери опозиції. І був цікавий момент. Виступав хтось із лідерів опозиції й каже: «Хлопці, тут же багато серед вас провокаторів. Ходять і критикують лідерів опозиції. Так от, якщо я почую, що хтось критикує, звертайтеся до охорони Майдану». А біля мене стояли хлопці в охороні, сміються – це вони самі себе мають затримувати чи що?
Ну а потім почали телефонувати хлопці, що революційні події розгортаються і в Чернігові, а журналістів немає. Тож я поїхав на Чернігів.
Записав Сергій Горобець, 20 березня 2014 року
Теґі:
