Виповнюється рік з часу падіння Януковича і з початку російсько-українського протистояння. Великий термін. Це не лише дванадцять місяців, це багато крові, болю та прозріння, розуміння, що прийшли за ними. Вже зараз говорити про непередбачуваність Путіна, про виняткову імпульсивність його вчинків, про те, що він «утратив контроль над війною», що віднині «хвіст виляє собакою», можуть або люди наївні, або зангажовані.

Сьогодні очевидними є два завдання Володимира Володимировича: тактичне і стратегічне. Тактичне - підтримка воєнного гнійника на Донбасі. Стратегічне - доведення і всієї України за допомогою цього сепсису до стану настільки хворобливого, ослабленого, що вона знов стане йому підконтрольною. Вся.

І тут згадується термін «чеченізація Донбасу», що виринув недавно, коли стало відомо, яким малював Володимир Путін Ангелі Меркель найбільш логічне, на його думку, майбутнє окупованого Донбасу. Україна надає місцевим православно-радянським емірам щонайширшу автономію і величезні гроші. А вони говорять про непорушну єдність країни - в теорії, на практиці ж живуть окремим анклавом і витрачають ці гроші, як їм заманеться.

Побудова абсолютно штучна, нежиттєздатна, яка годиться хіба що для замилювання очей європейським «лохам» (яка, судячи з реакції Меркель, жодною мірою не «проканала»).

Кадирови були сильними самостійними фігурами, які усвідомлено і задорого продавали свою лояльність. Ватажки «ЛНР» і «ДНР» - очевидні маріонетки, які чудово відчувають, що не лише не з ними Бог, але і над ними ГРУ. Крім того, і немає у сьогоднішньої розореної України мільярдів доларів на купівлю лояльності.

Отже аналогія ця сама по собі невдала, але вона дуже корисна, як перша ланка в ланцюзі міркувань. Говорячи на першому етапі про «чеченізацію Донбасу», Путін має на увазі на другому - «грузинізацію України». Сам цей термін поки не прозвучав, але погодьтеся, він напрошується.

По обидві сторони кордону, точніше кажучи - фронту, стали загальним місцем міркування про те, що буде, якщо Кремлю вдасться розгойдати ситуацію по всій країні і перш за все - в Києві. Далі, страшно сказати, «третій майдан», що асоціюється зі словами «провокатори», «приховані путінці», «вилов риби в каламутній воді». Водночас ті, хто розмірковують, якось дуже легко, апріорі погоджуються, що у такому разі український уряд буде підконтрольний Москві: це і стане де-факто «грузинізацією» України.

Думається, кремлівські аналітики, вичитуючи подібні пасажі у київських аналітиків, задоволено потирають руки: ну ось, вони бояться саме того, чого ми хочемо. А буде саме те, чого вони бояться! Але чи є для цього підстави? Давайте розберемося, чи можлива сьогодні взагалі ота сама «грузинізація України»? За найрізноманітніших варіантів, аж до, не дай Боже, «третього майдану».

У чому розрахунки кремлівських технологів. Схоже, починаючи з якогось етапу, вони серйозно і надовго повірили в те, чим полощуть мізки співгромадянам. Наприклад, що в Україні, якщо і не хунта, то жорсткий, репресивний режим, який тільки і дозволяє нинішнім керівникам бути при владі (Насправді в Україні, можливо, навіть надто багато демократії – як для країни, що перебуває у стані війни. Саме тому багато хто вимагає введення воєнного стану. Адже війна для демократії, ще й незрілої, такої, що саме у стадії становлення, і яка отримала в спадок корупційну спайку, а не розділення влади, - дуже тяжке випробування).

Але якщо так, то потрібно тільки змінити верхівку, вектор режиму, хімсклад телеін’єкцій - і все повернеться на круги своя: Україна знов стане лояльною і братською.

Підстави для таких міркувань Кремлю дає приклад Грузії. Адже що там було: і війна з Росією, і незалежні антиімперські ЗМІ, і навіть реформи (про які сьогоднішній Україні взагалі можна тільки мріяти). Але ж там вийшло! Так чому Кремль не може вважати, що те саме може статися і в сьогоднішній Україні, значно сильніше розореній і значно менше реформованій?

Що ж, розглянемо схожість і відмінності докладніше. Там, у Грузії, був недовгий і не настільки кровопролитний конфлікт. Тут - справжня і вже довга війна. До чого призводить ця відмінність? Конфлікт легко списати на чиюсь помилку («Мішо погарячкував, а ми страждаємо»). А от спільне горе, що не вщухає, спільна допомога військовим і пораненим; армійські частини, провулки і вулиці, названі на честь загиблих (тіла яких зустрічають у містах і селах, на колінах), уроки мужності в школах - така війна стає легендарною війною за незалежність.

Війна-2008 мала очевидну етнічну підкладку, так, нав'язану, так залишену в спадок від функціонерів СРСР часів війни з суверенітетами. Але ж мала. І це теж перетворювало її на війну племінну, отже, для Європи XXI століття ганебну для обох сторін. У Війні-2014-15 на етнічній складовій наполягає лише одна сторона - Росія і організовані нею сепаратисти. З української ж сторони підкреслюється: ми всі українці, незалежно від національності. Чому? Та хоча б тому, що так прийнято в Європі, куди ми йдемо. (І не чують цього тільки ті, хто не хоче почути).

Що ще? У 2008-му світова громадськість (провідні країни і політики), дуже обмежено підтримувала Тбілісі, багато хто, на жаль, на нього покладав відповідальність за початок конфлікту. Сьогодні ж ситуація зовсім інша - катастрофічна ізоляція і самоізоляція Росії наростають. А Україна відчуває підтримку світу. Так, звичайно, меншу, ніж хотілося б. Але все ж ніяк не співвідносну з тією, що була у Грузії шість із половиною років тому.

І з цього - інший важливий наслідок. Жування краватки, з одного боку. А з іншого - ставний та упевнений тон імперського преЗим’єра Медвепутіна. При всій повазі до Саакашвілі, відеокамера - інструмент нещадний. І та війна сприяла десакралізації його образу переможця корупції, приєднувача Аджарії і подвижника реформ.

А що ж сьогодні? Чий образ фундаментально десакралізовано - не в Росії, в Україні – в ході цієї війни? Чи варто наспівувати «ла-ла-ла-ла» і писати абревіатуру з шести букв, щоб переконатися в цьому. Ні? Не варто? Ви відразу зрозуміли, про кого і про що йде мова і мстиво при цьому посміхнулися. А що ж із цього виходить? Що кривавий фарш неприйняття Путіна неможливо провернути назад, у рожеву м'ясисту любов до нього.

Та Грузія, що пережила війни і путчі, отримала від Саакашвілі на гроші Сороса реформи в офісах. Але вирішила, що цього мало. Простіше і краще, якщо вона отримуватиме булки на деревах від Іванішвілі на гроші Росії. Ця Україна отримала від трьох перших президентів - корумповану країну, від Януковича - розорену країну і від Путіна - країну, що воює. Як ви думаєте, чи потерпить ця країна якого-небудь чергового Бедзіну Українішвілі? Складно уявити, що це можливо в нинішній Україні - з її досвідом самоорганізації і волонтерства, з її вулицями Небесної Сотні та героїв нової війни, з її хай ущербною, пострадянською, та все ж реальною багатопартійністю, з її «оборзілими» журналістами, з її солдатами і добровольцями, що не бояться нікого і нічого.

І ось на таку Україну, яку методично розгойдує Кремль, дивиться Захід. У погляді його - жах, перемішаний з подивом. Вони дуже хочуть радісно подивуватися такому пориву до демократії. Але вони дуже бояться війни і розпаду, що провокуються ядерною Росією. А Україна - велика доміношка, яка може завалити за собою і всю Європу. Отож, не підтримувати Україну - собі дорожче, а підтримувати - дешевше. Потрібно тільки стежити, щоб ядерні істерики Росії не перейшли у ядерну війну. Але Захід, здається, знайшов правильне дозування ліків: повільні санкції плюс швидка мантра: «Президент Путін - видатний лідер великої країни, без якої нічого вирішити не можна».

За такого розкладу виходить, що - при всіх складнощах і негараздах - запас міцності України досить високий. Але це у свою чергу грає злий жарт із політиками-бізнесменами з української верхівки. На словах-то вони розуміють, що жити за європейськими правилами краще, безпечніше, перспективніше. Але на практиці - так і тягне хапнути наостанок, тим паче, що рефлекси виробилися вже майже безумовні. І ось такий настрій, плюс повільні (чи відсутні) реформи, плюс військовий тиск Росії з її маріонетками, плюс занадто повільна і обережна реакція Європи - усе це може, на жаль, може призвести до «третього майдану». Саме лише заклинання, що він на користь Путіна, не допоможе. Якщо не займатися системно реальною політикою, то приходить несистемна та ірреальна. І не можна заплющувати на це очі.

Так, це дуже поганий сценарій, але якщо він все ж реалізується, то які дивіденди з цього отримає вкладник Путін? Хоч як би це не було парадоксально, ніяких, а точніше кажучи - негативні. Якщо в умовах війни і занадто розгульної для умов війни демократії до влади в Києві прийде справжня без лапок хунта (про що зараз так люблять жартувати на фронті), то, як ви думаєте, яким буде її ставлення до Росії, до Кремля? Жорсткішим. За законами воєнного часу. А до корупції? Теж жорсткішим, за тими ж законами того ж часу.

А люди, ох, як люблять боротьбу з корупцією, вони просто скучили за нею. Досить десятка гучних процесів (прізвища можете вставити самі, кожен - на свій смак) - і більша частина електорату буде в захваті. А отже, легітимізація такого уряду буде забезпечена. І світовим гравцям від безвиході (у страху перед все тим же «принципом доміно») доведеться визнати таку владу, особливо, якщо та пообіцяє, що все це не назавжди, а лише на період воєнного часу, до повної перемоги над агресивним режимом Путіна.

Я розумію, що цей сценарій - не дуже радісний і дуже далеко прорахований. Але якщо не боятися розглядати варіанти, то скажіть - яка ще влада, окрім такої, може в умовах підвищеної турбулентності змінити нинішню, демократично обрану і реально консенсусну? Хто?

Кум Медведчук?

Типу Тігіпка?

Вершник на вилах?

Юля-Газовий-Контракт?

Смішні варіанти. А якщо так, то що ж виходить. Слухаючи заангажованих, необ'єктивних радників, Кремль іде сьогодні на величезні жертви, людські, фінансові, іміджеві. Але заради чого??? Для того, щоб отримати в результаті ще гірший для себе результат. Ще більш непримиренну щодо себе, коханого, українську владу? Так, саме так.

При цьому розхитуючи Україну, Кремль і свій корабель руйнує. Причому досить швидкими темпами. Росія в минулому столітті вже пережила два напіврозпади. У неї може не вистачити запасу міцності, щоб пережити третій...

Але що робити, якщо спецоперація вже почалася. Згідно з психотипом Путіна, вона триватиме, поки залишаться хоч якісь резерви для її проведення. А те, що поставлена кінцева мета, об'єктивно кажучи, абсолютно недосяжна, так це нормально для людини, яка живе в ілюзорній реальності. Власне кажучи, саме про це говорила і саме цього злякалася (та інших налякала) фрау Меркель трохи менше як ріку тому.

Олег Кудрін, Москва, Укрінформ