Деякі уроки Другої світової війни для оборони сучасної України
УРОК ПЕРШИЙ: ЗАПЕРЕЧЕННЯ І БЕЗУМОВНЕ ЗАСУДЖЕННЯ БУДЬ-ЯКИХ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ.
Цивільне населення держав протиборчих сторін виявилося заручником і жертвою тотальної війни 1939–1945 рр. з боку всіх її учасників. Населення страждало і гинуло не тільки від воєнних дій, а також цілеспрямованих ударів проти них з метою залякування і винищення. Таке поводження з боку воюючих сторін, особливо тоталітарних держав (Німеччина, СРСР, Італія, Японія т.ін.), ставило під сумнів питання щодо лояльності мирного населення, для якого практично єдиною метою ставало виживання.
Так, нацистське керівництво Німеччини перед нападом на СРСР відкинуло необхідність дотримання міжнародних норм ведення війни, особливо щодо цивільного населення та військовополонених. Сумнозвісну тактику «випаленої землі» застосувала під час відступу 1941–1942 рр. Червона армія, у 1943–1944 рр. – Вермахт. Керівництво СРСР після нападу Німеччини не поінформувало єврейську меншину і ромів в Радянському Союзі, що нацистська політика спрямована на фізичне винищення всіх цих громадян за етнічною ознакою. Загальна кількість цивільних жертв Другої світової війни складає понад 36 млн. осіб, в Україні загинуло 4,5 млн. осіб цивільного населення.
УРОК ДРУГИЙ: ФОРМУВАННЯ МОТИВАЦІЇ (БАЖАННЯ) ОСОБОВОГО СКЛАДУ АРМІЇ ВОЮВАТИ, ЗАХИЩАТИ СВОЮ ВІТЧИЗНУ.
У 1941 р. значна частина військовослужбовців Червоної армії не бажали віддавати своє життя «за соціалістичну батьківщину», «за Сталіна», «за Радянський Союз», «за комуністичну партію». Це була відповідь на наслідки політики тоталітарного комуністичного режиму: «колективізацію» сільського господарства, голодомори 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., репресії та режим терору, фактичне закріпачення селян, зубожіння абсолютної більшості населення та його низький рівень життя навіть у порівняння з Російською імперією.
Саме тому для примусу червоноармійців воювати сталінський режим застосовував погрози покаранням і тотальне насильство: 17 липня 1941 р. постановою Державного Комітету Оборони № 187сс були створені Особливі відділи НКВС, яким надавалося право арешту дезертирів, а в окремих випадках розстрілу їх на місці. А 16 серпня 1941 р. був виданий наказ № 270 Ставки Верховного головнокомандувача «Про випадки боягузтва і здачі в полон і заходи з припинення таких дій». Наказ був такий: «Зобов'язати командирів і комісарів дивізій негайно зміщувати з постів командирів батальйонів і полків, що ховаються в щілинах під час бою і бояться керувати ходом бою на полі битви, знижувати їх на посаді як самозванців, переводити в рядові і при необхідності розстрілювати їх на місці, висуваючи на їх місце сміливих і мужніх людей з молодшого начскладу або з лав червоноармійців, які відзначилися». За сумно відомим наказом народного комісара СРСР від 28 липня 1942 р. № 227 каральним «загороджувальним частинам» було надано право розстрілювати кожного десятого вояка з відступаючих частин.
Узагальнені дані про радянських військовополонених. Так, за даними Д. Гернеса «Гітлерівський вермахт у Радянському Союзі»:
у 1941 р. у полон потрапило 3.355 тис. осіб,
у 1942 р. – 1.653 тис. осіб,
у 1943 р. – 565 тис. осіб,
у 1944 р. – 147 тис. осіб,
у 1945 р. – 32 тис. осіб,
всього 5.752 тис. осіб.
У наслідок поразки у Київській оборонній операції (7 липня - 26 вересня 1941 р.) у котлі загинуло 4 радянські армії, за німецькими даними у полон потрапило 665 тис. червоноармійців (за радянськими – 485 тис. осіб).
В Уманському котлі (кінець липня – початок серпня 1941 р.) оточено і розгромлено дві радянські армії, здалися у полон 103 тис. червоноармійців.
У Харківській битві (травень 1942 р.) розгромлено три радянські армії, до полону потрапило до 240 тис. червоноармійців.
УРОК ТРЕТІЙ: НЕОБХІДНІСТЬ ЕФЕКТИВНОЇ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ З РОЗУМНИМ ДЕРЖАВНИМ РЕГУЛЮВАННЯМ.
Економіка, побудована на позаекономічному примусі, набагато менш ефективна, ніж ринкова (це не означає відмови від державного регулювання). Червона армія утримувалася, зміцнювалася та озброювалася за рахунок нищівної експлуатації закріпаченого селянства (1929–1934 рр.) і робітників, службовців (остаточно у 1940 р.)
Наближення німецько-радянської війни посилювало репресивні заходи радянського уряду і більшовицької партії щодо власного населення. 28 грудня 1938 р. постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про зміцнення трудової дисципліни» було запроваджено трудові книжки, які фактично прикріпляли робітників до їхніх підприємств без права звільнення чи переходу на інше підприємство. Згідно з цією постановою, 15-хвилинне запізнення на роботу карали трьохмісячними виправними роботами. Робітників, які систематично запізнювалися на роботу, передбачалося виселяти із комунальних квартир, незважаючи на кількість членів родини і наявність малих дітей.
26 червня 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного відходу робітників і службовців з підприємств і установ», яким остаточно заборонено «самовільний» перехід робітників і службовців з одного місця роботи на інше. Запізнення і прогули мали карати тюремним ув’язненням. У липні 1940 р. черговим указом забороняли звільнятися з роботи комбайнерам і трактористам. Із жовтня 1940 р. у СРСР було оголошено Указ про державні трудові резерви. Згідно з ним створювали залізничні, ремісничі й фабрично-заводські школи. Передбачали, що в цих школах навчатимуться і безкоштовно працюватимуть у промисловості підлітки віком із 14 років. За втечу з такої школи юнак мав зазнати покарання у вигляді 1,5-річного ув’язнення.
Внаслідок поразок і швидкої окупації противником західних районів країни СРСР втратив значну частину свого економічного потенціалу. Разом з тим, незважаючи на неналежну організацію й суттєві недоліки під час здійснення евакуації підприємств, державних, наукових та ін. установ і закладів вдалося евакуювати на Схід більшу частину підприємств важкої індустрії, великих заводів, що складали основу обороноздатності. Проте держава гостро відчувала брак необхідного для створення необхідних резервів, виробництва зброї, засобів війни та іншої продукції. Значну, і до цього часу об’єктивно не оцінену економічну та військову допомогу Радянському Союзу надали країни Заходу (в основному США та Канада) за програмою ленд-лізу, яка мала велике значення для відбиття Червоною армією нацистської агресії та перемоги країн антигітлерівської коаліції над країнами Осі. Зазначимо, що у період з жовтня 1941 р. до вересня 1945 р. вони передали СРСР зброї, транспортних засобів, продовольства та стратегічних промислових матеріалів на суму 11,3 млрд. дол.! Проте для істориків і політиків сучасної Російської Федерації, як і колишнього СРСР, характерне применшення або замовчування великого значення американської допомоги СРСР в роки війни.
УРОК ЧЕТВЕРТИЙ: ЗАДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ НЕОБХІДНІ НАДІЙНА РОЗВІДКА ТА ЕФЕКТИВНЕ ВИКОРИСТАННЯ ЇЇ РЕЗУЛЬТАТІВ.
Держава у мирний, а особливо у воєнний час повинна мати ефективну розвідку, а керівництво має вміти використовувати її результати. У 1941 р. радянська розвідка вчасно (понад ста повідомлень із усіх куточків світу! Зокрема, цілком точна інформація від Ріхарда Зорге у Японії) і повному обсязі поінформувала керівництво СРСР про майбутній напад нацистської Німеччини. Особисто Й.Сталін, а також вище державне і військове керівництво проігнорували попередження і несуть персональну відповідальність за катастрофу 1941–1942 рр.
УРОК П’ЯТИЙ: НЕОБХІДНІСТЬ ДОСЯГНЕННЯ ВИСОКОГО РІВНЯ БОЄЗДАТНОСТІ ЗБРОЙНИХ СИЛ.
— Політика сталінського режиму щодо власних Збройних сил, особливо до командного складу Червоної армії та військової інтелігенції: у 1937–1938 рр.: за безглуздими звинуваченнями репресовано 44 тис. командирів від маршалів, генералів, до офіцерів рівня командира полку. Командний склад армії був знекровлений, на всіх рівнях боявся брати на себе відповідальність, діяти ініціативно.
— Станом на 22 червня 1941 р. Червона армія та флот значно переважали збройні сили Німеччини за кількістю військової техніки та зброї, зокрема й новітньої. Проте, наявність необхідної кількості сучасної зброї ще не означає, що армія боєздатна. Командний склад усіх без виключення рівнів повинен бути добре підготовленим, мати відповідні знання і кваліфікацію, вміти організовувати бойові дії, здійснювати керівництво військовими підрозділами, частинами, з’єднаннями та об’єднаннями, при цьому проявляти розумну ініціативу. Особовий склад військ повинен бути достатньою мірою навчений володіти зброєю, готовим вести бойові дії; війська – обов’язково бути добре керованими, діяти злагоджено, бути забезпечені всім необхідним. Київський історик Віктор Коваль ще у першій половині 1990-х років оприлюднив дослідження, в якому довів, що норми вогневої та польової підготовки радянських військ були вкрай незадовільні у порівнянні з німецькими. Отже, радянська «економія» боєприпасів, палива на навчання військ вкрай негативно впливала на їхню боєздатність.
На початок німецького вторгнення в СРСР у складі радянських Збройних сил, за деякими підрахунками, усього налічувалось: 5 млн 434 тис. особового складу, 117581 гармат та мінометів, 23106 танків і САУ (з них 18691 – справні), 24488 бойових літаків (21030 – справні).
Для порівняння, на 15 червня 1941 р. відмобілізований і практично позбавлений резервів Вермахт налічував 7 млн. 329 тис. осіб: 3 млн.960 тис. - у сухопутних військах, 1.240 тис. - в армії резерву, 1.545 тис. - у ВПС, 160 тис. - у військах СС, 404 тис. - у ВМФ, близько 20 тис. - в інонаціональних формуваннях. Німецька армія мала 88 251 гармат і мінометів, 6292 танків та САУ і 6852 літаки.
Прикметно, що навіть на напрямку головного удару Вермахту – в Білорусі – німці не володіли абсолютною чисельною перевагою, поступаючись Червоній армії за кількістю танків в 1,9 рази, літаків – у 1,2 рази.
Ще краще для Червоної армії було співвідношення сил у смузі Південно-Західного фронту. На території України німецькій групі армій «Південь» протистояла найпотужніша кількісно та якісно радянська військова сила, оскільки командування Червоної армії помилково вважало, що при ймовірній війні основний удар на СРСР Гітлер спрямує через Україну.
СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНІ: В особовому складі мінімальна перевага була на боці німців і їхніх союзників: 1.508.500 німецьких, угорських і румунських проти 1.412.136 радянських військових. У військовій техніці та озброєнні значною була перевага на боці СРСР. У танках: 8 069 проти 1 144; у гарматах і мінометах: 26 580 проти 16 008; у літаках усіх типів: 4696 проти 1829 німецьких.
Це свідчить про вирішальну військово-технічну перевагу радянських військ на території України, як в кількісному, так і в якісному вимірі. Зокрема, співвідношення сторін у важких і середніх танках у смузі Південно-Західного фронту було на користь Червоної армії. Тут німецьким 210 середнім танкам протистояло 506 середніх радянських танків Т-34 і 255 важких танків КВ, аналогів яких у Вермахту на той час взагалі не було. І це не враховуючи інших типів радянських танків, які радянські експерти зневажливо називали «застарілими».
— У Червоній армії, наслідуючи російські традиції часів царату, не цінували людське життя. Командний склад, маючи наказ за будь-яку ціну виконати поставлене завдання, не рахувався з людськими втратами і не ніс серйозної відповідальності за їхні масштаби. Порівняємо: Дуайта Ейзенхауера, Верховного головнокомандувача експедиційними силами, який командував англо-американськими силами вторгнення в Нормандії у 1944 р., 13 разів (!) викликали до американського парламенту для пояснення сенаторам і конгресменам, чому такі великі втрати у військах, які помилки допускає командування. Нагадаємо, що США у Другій світовій війні втратило вбитими 405 399 своїх військовослужбовців.
ПРИКЛАД БОЄЗДАТНОСТІ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ. Радянсько-фінська війна 1939-1940 рр. показала вкрай низьку боєздатність Червоної армії. Співвідношення протиборчих сил: СРСР: 1 млн. вояків, 3000 танків, 3800 літаків; Фінляндія: 250 тис. вояків, 30 танків, 130 літаків. Втрати: СРСР: майже 127 тис. загиблих і зниклих безвісті, майже 265 тис. поранених; Фінляндія: майже 27 тис. загиблих, майже 40 тис. поранених. Саме після аналізу підсумків цієї війни А.Гітлер остаточно прийняв рішення про напад на СРСР і висловив відому оцінку радянській державі як колоса на глиняних ногах. 9 січня 1941 р. Гітлер сказав Ріббентропу: «Сталін, господар Росії, - розумний хлопець. Він не стане відкрито виступати проти Німеччини... Зараз російські збройні сили – це обезголовлений колос на глиняних ногах, але неможливо передбачити його майбутній розвиток. Коль скоро Росія повинна бути розбита, краще зробити це зараз, коли російські війська не мають доброго керівництва, погано оснащені і коли росіяни відчувають великі труднощі у військовій промисловості... Знищення російської армії, захоплення найбільш важливих індустріальних районів і знищення інших стане метою цієї операції».
На думку авторів цієї публікації, між згаданим вище висловлюванням Гітлера слід провести паралель з недавньою заявою одного з головних радників президента Російської Федерації В.Путіна С.Глазьєва, який запропонував вдарити по українській армії, поки вона не зміцнилася.
УРОК ШОСТИЙ: НЕОБХІДНІСТЬ ВИСОКОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ВІЙСЬКОВОГО КЕРІВНИЦТВА ДЕРЖАВИ ЗА БЕЗПЕКУ ТА ОБОРОНУ КРАЇНИ.
В СРСР існував тоталітарний комуністичний режим, вся повнота влади була зосереджена особисто в руках Й.Сталіна. Він керував безконтрольно і безвідповідально. У державі в 1920-ті–1940-ві роки були знищені права і свободи громадян, політична опозиція, внутріпартійна опозиція всередині комуністичної партії, проведені системні ірраціонально-утопічні та безглузді соціально-економічні експерименти. Некомпетентність, помилки і прорахунки Й.Сталіна напередодні та під час німецько-радянської війни поставили країну спочатку на межу загибелі, а перемога була оплачена безпрецедентними жертвами і втратами.
До якої війни готувався Й.Сталін в 1941 р.?. Розташування радянських військ у західних військових округах відповідало вимогам до підготовки наступальної війни, а не оборонної. Доля укріпрайонів, старий демонтували на колишньому кордоні 1939 р., новий припинили будувати. Й.Сталін особисто відповідальний за загибель 4-х радянських армій у Київському котлі у 1941 р.
Проте, не лише особисто Сталін несе відповідальність за злочини, помилки і прорахунки. Цю відповідальність цілком поділяють представники вищого партійно-політичного керівництва Радянського Союзу. Зрозуміло, персональну провину кожного керівника, як і відповідний ступінь його покарання чи громадського осуду треба встановлювати окремо, але наш вирок творцям і очільникам антигуманної тоталітарної системі повинен бути однозначним.
Ростислав ПИЛЯВЕЦЬ, провідний науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук
Сергій БУТКО, представник Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області, науковий співробітник
Цивільне населення держав протиборчих сторін виявилося заручником і жертвою тотальної війни 1939–1945 рр. з боку всіх її учасників. Населення страждало і гинуло не тільки від воєнних дій, а також цілеспрямованих ударів проти них з метою залякування і винищення. Таке поводження з боку воюючих сторін, особливо тоталітарних держав (Німеччина, СРСР, Італія, Японія т.ін.), ставило під сумнів питання щодо лояльності мирного населення, для якого практично єдиною метою ставало виживання.
Так, нацистське керівництво Німеччини перед нападом на СРСР відкинуло необхідність дотримання міжнародних норм ведення війни, особливо щодо цивільного населення та військовополонених. Сумнозвісну тактику «випаленої землі» застосувала під час відступу 1941–1942 рр. Червона армія, у 1943–1944 рр. – Вермахт. Керівництво СРСР після нападу Німеччини не поінформувало єврейську меншину і ромів в Радянському Союзі, що нацистська політика спрямована на фізичне винищення всіх цих громадян за етнічною ознакою. Загальна кількість цивільних жертв Другої світової війни складає понад 36 млн. осіб, в Україні загинуло 4,5 млн. осіб цивільного населення.
УРОК ДРУГИЙ: ФОРМУВАННЯ МОТИВАЦІЇ (БАЖАННЯ) ОСОБОВОГО СКЛАДУ АРМІЇ ВОЮВАТИ, ЗАХИЩАТИ СВОЮ ВІТЧИЗНУ.
У 1941 р. значна частина військовослужбовців Червоної армії не бажали віддавати своє життя «за соціалістичну батьківщину», «за Сталіна», «за Радянський Союз», «за комуністичну партію». Це була відповідь на наслідки політики тоталітарного комуністичного режиму: «колективізацію» сільського господарства, голодомори 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., репресії та режим терору, фактичне закріпачення селян, зубожіння абсолютної більшості населення та його низький рівень життя навіть у порівняння з Російською імперією.
Саме тому для примусу червоноармійців воювати сталінський режим застосовував погрози покаранням і тотальне насильство: 17 липня 1941 р. постановою Державного Комітету Оборони № 187сс були створені Особливі відділи НКВС, яким надавалося право арешту дезертирів, а в окремих випадках розстрілу їх на місці. А 16 серпня 1941 р. був виданий наказ № 270 Ставки Верховного головнокомандувача «Про випадки боягузтва і здачі в полон і заходи з припинення таких дій». Наказ був такий: «Зобов'язати командирів і комісарів дивізій негайно зміщувати з постів командирів батальйонів і полків, що ховаються в щілинах під час бою і бояться керувати ходом бою на полі битви, знижувати їх на посаді як самозванців, переводити в рядові і при необхідності розстрілювати їх на місці, висуваючи на їх місце сміливих і мужніх людей з молодшого начскладу або з лав червоноармійців, які відзначилися». За сумно відомим наказом народного комісара СРСР від 28 липня 1942 р. № 227 каральним «загороджувальним частинам» було надано право розстрілювати кожного десятого вояка з відступаючих частин.
Узагальнені дані про радянських військовополонених. Так, за даними Д. Гернеса «Гітлерівський вермахт у Радянському Союзі»:
у 1941 р. у полон потрапило 3.355 тис. осіб,
у 1942 р. – 1.653 тис. осіб,
у 1943 р. – 565 тис. осіб,
у 1944 р. – 147 тис. осіб,
у 1945 р. – 32 тис. осіб,
всього 5.752 тис. осіб.
У наслідок поразки у Київській оборонній операції (7 липня - 26 вересня 1941 р.) у котлі загинуло 4 радянські армії, за німецькими даними у полон потрапило 665 тис. червоноармійців (за радянськими – 485 тис. осіб).
В Уманському котлі (кінець липня – початок серпня 1941 р.) оточено і розгромлено дві радянські армії, здалися у полон 103 тис. червоноармійців.
У Харківській битві (травень 1942 р.) розгромлено три радянські армії, до полону потрапило до 240 тис. червоноармійців.
УРОК ТРЕТІЙ: НЕОБХІДНІСТЬ ЕФЕКТИВНОЇ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ З РОЗУМНИМ ДЕРЖАВНИМ РЕГУЛЮВАННЯМ.
Економіка, побудована на позаекономічному примусі, набагато менш ефективна, ніж ринкова (це не означає відмови від державного регулювання). Червона армія утримувалася, зміцнювалася та озброювалася за рахунок нищівної експлуатації закріпаченого селянства (1929–1934 рр.) і робітників, службовців (остаточно у 1940 р.)
Наближення німецько-радянської війни посилювало репресивні заходи радянського уряду і більшовицької партії щодо власного населення. 28 грудня 1938 р. постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про зміцнення трудової дисципліни» було запроваджено трудові книжки, які фактично прикріпляли робітників до їхніх підприємств без права звільнення чи переходу на інше підприємство. Згідно з цією постановою, 15-хвилинне запізнення на роботу карали трьохмісячними виправними роботами. Робітників, які систематично запізнювалися на роботу, передбачалося виселяти із комунальних квартир, незважаючи на кількість членів родини і наявність малих дітей.
26 червня 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного відходу робітників і службовців з підприємств і установ», яким остаточно заборонено «самовільний» перехід робітників і службовців з одного місця роботи на інше. Запізнення і прогули мали карати тюремним ув’язненням. У липні 1940 р. черговим указом забороняли звільнятися з роботи комбайнерам і трактористам. Із жовтня 1940 р. у СРСР було оголошено Указ про державні трудові резерви. Згідно з ним створювали залізничні, ремісничі й фабрично-заводські школи. Передбачали, що в цих школах навчатимуться і безкоштовно працюватимуть у промисловості підлітки віком із 14 років. За втечу з такої школи юнак мав зазнати покарання у вигляді 1,5-річного ув’язнення.
Внаслідок поразок і швидкої окупації противником західних районів країни СРСР втратив значну частину свого економічного потенціалу. Разом з тим, незважаючи на неналежну організацію й суттєві недоліки під час здійснення евакуації підприємств, державних, наукових та ін. установ і закладів вдалося евакуювати на Схід більшу частину підприємств важкої індустрії, великих заводів, що складали основу обороноздатності. Проте держава гостро відчувала брак необхідного для створення необхідних резервів, виробництва зброї, засобів війни та іншої продукції. Значну, і до цього часу об’єктивно не оцінену економічну та військову допомогу Радянському Союзу надали країни Заходу (в основному США та Канада) за програмою ленд-лізу, яка мала велике значення для відбиття Червоною армією нацистської агресії та перемоги країн антигітлерівської коаліції над країнами Осі. Зазначимо, що у період з жовтня 1941 р. до вересня 1945 р. вони передали СРСР зброї, транспортних засобів, продовольства та стратегічних промислових матеріалів на суму 11,3 млрд. дол.! Проте для істориків і політиків сучасної Російської Федерації, як і колишнього СРСР, характерне применшення або замовчування великого значення американської допомоги СРСР в роки війни.
УРОК ЧЕТВЕРТИЙ: ЗАДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ НЕОБХІДНІ НАДІЙНА РОЗВІДКА ТА ЕФЕКТИВНЕ ВИКОРИСТАННЯ ЇЇ РЕЗУЛЬТАТІВ.
Держава у мирний, а особливо у воєнний час повинна мати ефективну розвідку, а керівництво має вміти використовувати її результати. У 1941 р. радянська розвідка вчасно (понад ста повідомлень із усіх куточків світу! Зокрема, цілком точна інформація від Ріхарда Зорге у Японії) і повному обсязі поінформувала керівництво СРСР про майбутній напад нацистської Німеччини. Особисто Й.Сталін, а також вище державне і військове керівництво проігнорували попередження і несуть персональну відповідальність за катастрофу 1941–1942 рр.
УРОК П’ЯТИЙ: НЕОБХІДНІСТЬ ДОСЯГНЕННЯ ВИСОКОГО РІВНЯ БОЄЗДАТНОСТІ ЗБРОЙНИХ СИЛ.
— Політика сталінського режиму щодо власних Збройних сил, особливо до командного складу Червоної армії та військової інтелігенції: у 1937–1938 рр.: за безглуздими звинуваченнями репресовано 44 тис. командирів від маршалів, генералів, до офіцерів рівня командира полку. Командний склад армії був знекровлений, на всіх рівнях боявся брати на себе відповідальність, діяти ініціативно.
— Станом на 22 червня 1941 р. Червона армія та флот значно переважали збройні сили Німеччини за кількістю військової техніки та зброї, зокрема й новітньої. Проте, наявність необхідної кількості сучасної зброї ще не означає, що армія боєздатна. Командний склад усіх без виключення рівнів повинен бути добре підготовленим, мати відповідні знання і кваліфікацію, вміти організовувати бойові дії, здійснювати керівництво військовими підрозділами, частинами, з’єднаннями та об’єднаннями, при цьому проявляти розумну ініціативу. Особовий склад військ повинен бути достатньою мірою навчений володіти зброєю, готовим вести бойові дії; війська – обов’язково бути добре керованими, діяти злагоджено, бути забезпечені всім необхідним. Київський історик Віктор Коваль ще у першій половині 1990-х років оприлюднив дослідження, в якому довів, що норми вогневої та польової підготовки радянських військ були вкрай незадовільні у порівнянні з німецькими. Отже, радянська «економія» боєприпасів, палива на навчання військ вкрай негативно впливала на їхню боєздатність.
На початок німецького вторгнення в СРСР у складі радянських Збройних сил, за деякими підрахунками, усього налічувалось: 5 млн 434 тис. особового складу, 117581 гармат та мінометів, 23106 танків і САУ (з них 18691 – справні), 24488 бойових літаків (21030 – справні).
Для порівняння, на 15 червня 1941 р. відмобілізований і практично позбавлений резервів Вермахт налічував 7 млн. 329 тис. осіб: 3 млн.960 тис. - у сухопутних військах, 1.240 тис. - в армії резерву, 1.545 тис. - у ВПС, 160 тис. - у військах СС, 404 тис. - у ВМФ, близько 20 тис. - в інонаціональних формуваннях. Німецька армія мала 88 251 гармат і мінометів, 6292 танків та САУ і 6852 літаки.
Прикметно, що навіть на напрямку головного удару Вермахту – в Білорусі – німці не володіли абсолютною чисельною перевагою, поступаючись Червоній армії за кількістю танків в 1,9 рази, літаків – у 1,2 рази.
Ще краще для Червоної армії було співвідношення сил у смузі Південно-Західного фронту. На території України німецькій групі армій «Південь» протистояла найпотужніша кількісно та якісно радянська військова сила, оскільки командування Червоної армії помилково вважало, що при ймовірній війні основний удар на СРСР Гітлер спрямує через Україну.
СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНІ: В особовому складі мінімальна перевага була на боці німців і їхніх союзників: 1.508.500 німецьких, угорських і румунських проти 1.412.136 радянських військових. У військовій техніці та озброєнні значною була перевага на боці СРСР. У танках: 8 069 проти 1 144; у гарматах і мінометах: 26 580 проти 16 008; у літаках усіх типів: 4696 проти 1829 німецьких.
Це свідчить про вирішальну військово-технічну перевагу радянських військ на території України, як в кількісному, так і в якісному вимірі. Зокрема, співвідношення сторін у важких і середніх танках у смузі Південно-Західного фронту було на користь Червоної армії. Тут німецьким 210 середнім танкам протистояло 506 середніх радянських танків Т-34 і 255 важких танків КВ, аналогів яких у Вермахту на той час взагалі не було. І це не враховуючи інших типів радянських танків, які радянські експерти зневажливо називали «застарілими».
— У Червоній армії, наслідуючи російські традиції часів царату, не цінували людське життя. Командний склад, маючи наказ за будь-яку ціну виконати поставлене завдання, не рахувався з людськими втратами і не ніс серйозної відповідальності за їхні масштаби. Порівняємо: Дуайта Ейзенхауера, Верховного головнокомандувача експедиційними силами, який командував англо-американськими силами вторгнення в Нормандії у 1944 р., 13 разів (!) викликали до американського парламенту для пояснення сенаторам і конгресменам, чому такі великі втрати у військах, які помилки допускає командування. Нагадаємо, що США у Другій світовій війні втратило вбитими 405 399 своїх військовослужбовців.
ПРИКЛАД БОЄЗДАТНОСТІ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ. Радянсько-фінська війна 1939-1940 рр. показала вкрай низьку боєздатність Червоної армії. Співвідношення протиборчих сил: СРСР: 1 млн. вояків, 3000 танків, 3800 літаків; Фінляндія: 250 тис. вояків, 30 танків, 130 літаків. Втрати: СРСР: майже 127 тис. загиблих і зниклих безвісті, майже 265 тис. поранених; Фінляндія: майже 27 тис. загиблих, майже 40 тис. поранених. Саме після аналізу підсумків цієї війни А.Гітлер остаточно прийняв рішення про напад на СРСР і висловив відому оцінку радянській державі як колоса на глиняних ногах. 9 січня 1941 р. Гітлер сказав Ріббентропу: «Сталін, господар Росії, - розумний хлопець. Він не стане відкрито виступати проти Німеччини... Зараз російські збройні сили – це обезголовлений колос на глиняних ногах, але неможливо передбачити його майбутній розвиток. Коль скоро Росія повинна бути розбита, краще зробити це зараз, коли російські війська не мають доброго керівництва, погано оснащені і коли росіяни відчувають великі труднощі у військовій промисловості... Знищення російської армії, захоплення найбільш важливих індустріальних районів і знищення інших стане метою цієї операції».
На думку авторів цієї публікації, між згаданим вище висловлюванням Гітлера слід провести паралель з недавньою заявою одного з головних радників президента Російської Федерації В.Путіна С.Глазьєва, який запропонував вдарити по українській армії, поки вона не зміцнилася.
УРОК ШОСТИЙ: НЕОБХІДНІСТЬ ВИСОКОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ВІЙСЬКОВОГО КЕРІВНИЦТВА ДЕРЖАВИ ЗА БЕЗПЕКУ ТА ОБОРОНУ КРАЇНИ.
В СРСР існував тоталітарний комуністичний режим, вся повнота влади була зосереджена особисто в руках Й.Сталіна. Він керував безконтрольно і безвідповідально. У державі в 1920-ті–1940-ві роки були знищені права і свободи громадян, політична опозиція, внутріпартійна опозиція всередині комуністичної партії, проведені системні ірраціонально-утопічні та безглузді соціально-економічні експерименти. Некомпетентність, помилки і прорахунки Й.Сталіна напередодні та під час німецько-радянської війни поставили країну спочатку на межу загибелі, а перемога була оплачена безпрецедентними жертвами і втратами.
До якої війни готувався Й.Сталін в 1941 р.?. Розташування радянських військ у західних військових округах відповідало вимогам до підготовки наступальної війни, а не оборонної. Доля укріпрайонів, старий демонтували на колишньому кордоні 1939 р., новий припинили будувати. Й.Сталін особисто відповідальний за загибель 4-х радянських армій у Київському котлі у 1941 р.
Проте, не лише особисто Сталін несе відповідальність за злочини, помилки і прорахунки. Цю відповідальність цілком поділяють представники вищого партійно-політичного керівництва Радянського Союзу. Зрозуміло, персональну провину кожного керівника, як і відповідний ступінь його покарання чи громадського осуду треба встановлювати окремо, але наш вирок творцям і очільникам антигуманної тоталітарної системі повинен бути однозначним.
Ростислав ПИЛЯВЕЦЬ, провідний науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук
Сергій БУТКО, представник Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області, науковий співробітник
Теґі:
