Декомунізація: війна пам’ятників
Процес декомунізації в Україні, що стихійно розпочався під час Революції гідності і продовжився офіційно після прийняття відповідного закону, є досить болючим процесом, що ставить перед суспільством низку викликів. «Відходить велика епоха, відходить повільно і важко. Ми усвідомлюємо необхідність цих змін і жодним чином не заперечуємо необхідність втілення цих законів, але хотіли б наголосити на тому, що у деяких моментах поспіх небезпечний, бо є глибші речі, які не лежать на поверхні», – зазначила Владислава ОСЬМАК, керівник центру урбаністичних студій Національного університету «Києво-Могилянська академія», відкриваючи публічну дискусію в Українському кризовому медіа-центрі на тему «Декомунізація: війна пам’ятників». Серед таких глибинних питань, які породжують суперечки навколо декомунізації – питання колективної історії, колективної та індивідуальної пам’яті та ідентичності.
Перший виклик, перед яким опинилася сучасна Україна – які пам’ятники ставити (і чи ставити взагалі) на п’єдестали комуністичних вождів. Світлана ШЛІПЧЕНКО, керівник наукових програм Центру урбаністичних студій Національного університету «Києво-Могилянська академія», звернула увагу на те, що «війна пам’ятників» є практично неминучим супутником історичних змін, оскільки пам’ятник в усі часи виступав насамперед як засіб пропаганди, утвердження певної системи цінностей і як символічний означник території. Зміна пануючої ідеології неодмінно провокувала «знищення ідолів» попередньої доби. Як приклад можна згадати Європейську площу у Києві, де упродовж ста років змінили одне одного Олександр ІІ, червоноармієць, Сталін і сходи, які врешті також прибрали, не встановивши жодного монумента. Здобуття Україною незалежності у свій час також поштовхом до зміни пам’ятників. Прогрес цього процесу по всій території країни доволі промовисто відобразив самоідентифікацію мешканців цих територій: на заході країни радянських пам’ятників позбулися ще у 1990-ті роки, у центрі – у період президентства Віктора Ющенка, а на решті території він інтенсивно розпочався лише у 2014 році – «активною меншістю за пасивного ігнорування/несхвалення більшості». «Якщо накласти мапи електоральних вподобань і результатів місцевих виборів, ми побачимо, що саме ці регіони і голосували за проросійські опозиційні сили. […] Дуже символічно, що знесли пам’ятники майже в ті ж дні як в Житомирі, Чернігові, […] так і Дніпропетровську та Херсоні. За рахунок цього утворилась площина соборності, зник електоральний рубіж 2004 року, – зазначив Олексій КУРІННИЙ, старший викладач кафедри міжнародного права Національного університету «Києво-Могилянська академія», експерт Центру міжнародного захисту прав людини. – Безперечно, даний процес носив характер боротьби з маркером ідентичності – у жодному разі не боротьби з культурою. […] Він символізує ментальне розлучення із радянською ментальністю, із можливістю втягнути її в «русский мир», – запевняє експерт. «Сьогоднішню ситуацію я б схарактеризувала як twilight of the idols, запозичивши це у Ніцше – «присмерк богів», або «захід ідолів», – зазначила Світлана ШЛІПЧЕНКО. На її думку, дискусії навколо процесу декомунізації фактично відображають «пам’ять у стані війни» – війни щодо того, у який спосіб суспільство бажає підтримувати пам’ять про минуле.
На думку експертів, чи не найбільша проблема полягає у тому, чи зможе українське суспільство провести декомунізацію «по суті», не повторюючи у нових пам’ятниках монометалізму імперського минулого і традицій соцреалізму. На прикладі багатьох проектів пам’ятників доби незалежності помітно, що «нібито нова ідеологія, нібито новий зміст, але їх автори намагаються вкласти у абсолютно старі форми», – наголошує пані ОСЬМАК. Чи не найяскравішими прикладами такого наслідування є нереалізований проект на Майдані довкола стели Незалежності, масивний пам’ятник Адрею Шептицькому у Львові, встановлений на місці ним же посаджених дерев всупереч волі громадськості; позбавлений смаку пам’ятник Небесній Сотні у Луцьку. «Наскільки ми здолали це шаблонне мислення, якщо ми дозволяємо собі тиражувати скульптурні форми, коли йдеться про найновішу і найболіснішу історію вітчизни?» – ставить питання Владислава ОСЬМАК. «Сьогоднішнє суспільство не може говорити про пам’ятники у тих формах, у яких вони були. Способи увічнення пам’яті мають бути релевантні сьогоднішньому суспільству. […] Демократичне суспільство пропонує більш динамічні, не закам’янілі форми», – наголошує Оксана БАРШИНОВА, мистецтвознавець, завідуюча науково-дослідного відділу мистецтва ХХ – початку ХХІ ст. Національного художнього музею України.
Другий виклик полягає у тому, щоб провести межу між пам’ятником (із вищезазначеним символічним значенням) та пам’яткою – об’єктом історичного спадку, якому притаманний комплекс мистецьких якостей, характерних для певної доби. Законом визначено, що прибрати з публічного простору (знести або музеєфікувати) належить виключно пам’ятники радянським діячам, що займали керівні посади, а також символіку. «Коли говорять про те, що має бути знищене все радянське – це об’єктивно неправда. Коли говорять, що має бути нівельоване як шар, як напрямок і стиль соцреалізм – це також неправда», – підкреслила Аліна ШПАК, перший заступник голови Українського інституту національної пам’яті. Водночас, ця межа між пам’яткою та пам’ятником іноді дуже неоднозначна. «Ми маємо чітко класифікувати, що підлягає демонтажу, а що варто залишити на розгляд громади та експертів», – наголосила Оксана БАРШИНОВА. Безвідповідальне виконання закону методом «тотальної зачистки» – цілком радянським за своєю суттю – створює небезпеку знищення пам’яток мистецтва, що лише частково підпадали під закон, та загрозу руйнування урбаністичної культури. Крім того, такі пам’ятники, як Щорс на бульварі Т. Шевченка у Києві, не лише є цінним об’єктом мистецтва, але й важливим компонентом архітектурного ансамблю. «У даному випадку необхідно змінити акцент з того, хто зображений, на те, як зображено», – зауважує пані БАРШИНОВА.
Дискусійним питанням є і те, що робити із меморіалами, що вшановують загиблих у Другій світовій війні: закон на них не поширюється, але «ці пам’ятники візуально не завжди є тим, що вони мали б передавати: замість того, щоб вшановувати жертву людей, вони глорифікують переможну війну», – зауважила Аліна ШПАК. Поки що це питання залишається відкритим.
Одним із варіантів декомунізації може бути переосмислення і нове застосування радянської спадщини – мозаїк, арт-об’єктів та приміщень. «Ми вирішили зайняти позицію, що декомунізація – це творчість, це можливість дослідити історію власного роду через відкриття архівів, можливість долучитися до формування нового обличчя власного міста», – розповіла Ольга ГОНЧАР, культуролог, асистент Мистецького напрямку Українського кризового медіа-центру. Вона нагадала, що митці вже успішно випробували такий спосіб творчого переосмислення під час культурних резиденцій у Вінниці, Слов’янську, Сєвєродонецьку та Маріуполі. Ці «творчі десанти» забезпечили можливість широкого громадського обговорення і підтвердили здогадки митців, що при виконанні закону вкрай важливо враховувати регіональну специфіку. «Декомунізація на прифронтових і звільнених територіях – дуже болюче питання, – підкреслила Ольга ГОНЧАР. – Необхідно детально продумати методологію, щоб декомунізаційні процеси не викликали новий конфлікт».
Водночас, зауважили експерти, паралельно із прагненням залишити радянську спадщину у минулому спостерігається тенденція до ностальгії за цим минулим як частиною індивідуальної пам’яті. Дрібні маркери-символи на зразок «Советского шампанского», «Пивной №1», ресторану «Катюша» і низка інших свідчать про те, що поки що радянська доба ще є близькою для значної частини суспільства, відтак процес «розлучення» з нею на рівні свідомості буде доволі тривалим.
Експерти нагадали, що станом на осінь 2013 року в Україні було приблизно 2,5 тисячі пам’ятників Леніну. За період Революції гідності демонтували близько 600 із них, ще тисячу – після ухвалення декомунізаційних законів. Крім того, у рамках виконання закону мають бути перейменовані близько 1000 населених пунктів. Остаточне рішення щодо перейменування наразі прийняли стосовно 175 населених пунктів. Як нагадала Аліна Шпак, здебільшого обирали між історичною назва міста та іншими варіантами, запропонованими місцевою громадою.
Український кризовий центр
Перший виклик, перед яким опинилася сучасна Україна – які пам’ятники ставити (і чи ставити взагалі) на п’єдестали комуністичних вождів. Світлана ШЛІПЧЕНКО, керівник наукових програм Центру урбаністичних студій Національного університету «Києво-Могилянська академія», звернула увагу на те, що «війна пам’ятників» є практично неминучим супутником історичних змін, оскільки пам’ятник в усі часи виступав насамперед як засіб пропаганди, утвердження певної системи цінностей і як символічний означник території. Зміна пануючої ідеології неодмінно провокувала «знищення ідолів» попередньої доби. Як приклад можна згадати Європейську площу у Києві, де упродовж ста років змінили одне одного Олександр ІІ, червоноармієць, Сталін і сходи, які врешті також прибрали, не встановивши жодного монумента. Здобуття Україною незалежності у свій час також поштовхом до зміни пам’ятників. Прогрес цього процесу по всій території країни доволі промовисто відобразив самоідентифікацію мешканців цих територій: на заході країни радянських пам’ятників позбулися ще у 1990-ті роки, у центрі – у період президентства Віктора Ющенка, а на решті території він інтенсивно розпочався лише у 2014 році – «активною меншістю за пасивного ігнорування/несхвалення більшості». «Якщо накласти мапи електоральних вподобань і результатів місцевих виборів, ми побачимо, що саме ці регіони і голосували за проросійські опозиційні сили. […] Дуже символічно, що знесли пам’ятники майже в ті ж дні як в Житомирі, Чернігові, […] так і Дніпропетровську та Херсоні. За рахунок цього утворилась площина соборності, зник електоральний рубіж 2004 року, – зазначив Олексій КУРІННИЙ, старший викладач кафедри міжнародного права Національного університету «Києво-Могилянська академія», експерт Центру міжнародного захисту прав людини. – Безперечно, даний процес носив характер боротьби з маркером ідентичності – у жодному разі не боротьби з культурою. […] Він символізує ментальне розлучення із радянською ментальністю, із можливістю втягнути її в «русский мир», – запевняє експерт. «Сьогоднішню ситуацію я б схарактеризувала як twilight of the idols, запозичивши це у Ніцше – «присмерк богів», або «захід ідолів», – зазначила Світлана ШЛІПЧЕНКО. На її думку, дискусії навколо процесу декомунізації фактично відображають «пам’ять у стані війни» – війни щодо того, у який спосіб суспільство бажає підтримувати пам’ять про минуле.
На думку експертів, чи не найбільша проблема полягає у тому, чи зможе українське суспільство провести декомунізацію «по суті», не повторюючи у нових пам’ятниках монометалізму імперського минулого і традицій соцреалізму. На прикладі багатьох проектів пам’ятників доби незалежності помітно, що «нібито нова ідеологія, нібито новий зміст, але їх автори намагаються вкласти у абсолютно старі форми», – наголошує пані ОСЬМАК. Чи не найяскравішими прикладами такого наслідування є нереалізований проект на Майдані довкола стели Незалежності, масивний пам’ятник Адрею Шептицькому у Львові, встановлений на місці ним же посаджених дерев всупереч волі громадськості; позбавлений смаку пам’ятник Небесній Сотні у Луцьку. «Наскільки ми здолали це шаблонне мислення, якщо ми дозволяємо собі тиражувати скульптурні форми, коли йдеться про найновішу і найболіснішу історію вітчизни?» – ставить питання Владислава ОСЬМАК. «Сьогоднішнє суспільство не може говорити про пам’ятники у тих формах, у яких вони були. Способи увічнення пам’яті мають бути релевантні сьогоднішньому суспільству. […] Демократичне суспільство пропонує більш динамічні, не закам’янілі форми», – наголошує Оксана БАРШИНОВА, мистецтвознавець, завідуюча науково-дослідного відділу мистецтва ХХ – початку ХХІ ст. Національного художнього музею України.
Другий виклик полягає у тому, щоб провести межу між пам’ятником (із вищезазначеним символічним значенням) та пам’яткою – об’єктом історичного спадку, якому притаманний комплекс мистецьких якостей, характерних для певної доби. Законом визначено, що прибрати з публічного простору (знести або музеєфікувати) належить виключно пам’ятники радянським діячам, що займали керівні посади, а також символіку. «Коли говорять про те, що має бути знищене все радянське – це об’єктивно неправда. Коли говорять, що має бути нівельоване як шар, як напрямок і стиль соцреалізм – це також неправда», – підкреслила Аліна ШПАК, перший заступник голови Українського інституту національної пам’яті. Водночас, ця межа між пам’яткою та пам’ятником іноді дуже неоднозначна. «Ми маємо чітко класифікувати, що підлягає демонтажу, а що варто залишити на розгляд громади та експертів», – наголосила Оксана БАРШИНОВА. Безвідповідальне виконання закону методом «тотальної зачистки» – цілком радянським за своєю суттю – створює небезпеку знищення пам’яток мистецтва, що лише частково підпадали під закон, та загрозу руйнування урбаністичної культури. Крім того, такі пам’ятники, як Щорс на бульварі Т. Шевченка у Києві, не лише є цінним об’єктом мистецтва, але й важливим компонентом архітектурного ансамблю. «У даному випадку необхідно змінити акцент з того, хто зображений, на те, як зображено», – зауважує пані БАРШИНОВА.
Дискусійним питанням є і те, що робити із меморіалами, що вшановують загиблих у Другій світовій війні: закон на них не поширюється, але «ці пам’ятники візуально не завжди є тим, що вони мали б передавати: замість того, щоб вшановувати жертву людей, вони глорифікують переможну війну», – зауважила Аліна ШПАК. Поки що це питання залишається відкритим.
Одним із варіантів декомунізації може бути переосмислення і нове застосування радянської спадщини – мозаїк, арт-об’єктів та приміщень. «Ми вирішили зайняти позицію, що декомунізація – це творчість, це можливість дослідити історію власного роду через відкриття архівів, можливість долучитися до формування нового обличчя власного міста», – розповіла Ольга ГОНЧАР, культуролог, асистент Мистецького напрямку Українського кризового медіа-центру. Вона нагадала, що митці вже успішно випробували такий спосіб творчого переосмислення під час культурних резиденцій у Вінниці, Слов’янську, Сєвєродонецьку та Маріуполі. Ці «творчі десанти» забезпечили можливість широкого громадського обговорення і підтвердили здогадки митців, що при виконанні закону вкрай важливо враховувати регіональну специфіку. «Декомунізація на прифронтових і звільнених територіях – дуже болюче питання, – підкреслила Ольга ГОНЧАР. – Необхідно детально продумати методологію, щоб декомунізаційні процеси не викликали новий конфлікт».
Водночас, зауважили експерти, паралельно із прагненням залишити радянську спадщину у минулому спостерігається тенденція до ностальгії за цим минулим як частиною індивідуальної пам’яті. Дрібні маркери-символи на зразок «Советского шампанского», «Пивной №1», ресторану «Катюша» і низка інших свідчать про те, що поки що радянська доба ще є близькою для значної частини суспільства, відтак процес «розлучення» з нею на рівні свідомості буде доволі тривалим.
Експерти нагадали, що станом на осінь 2013 року в Україні було приблизно 2,5 тисячі пам’ятників Леніну. За період Революції гідності демонтували близько 600 із них, ще тисячу – після ухвалення декомунізаційних законів. Крім того, у рамках виконання закону мають бути перейменовані близько 1000 населених пунктів. Остаточне рішення щодо перейменування наразі прийняли стосовно 175 населених пунктів. Як нагадала Аліна Шпак, здебільшого обирали між історичною назва міста та іншими варіантами, запропонованими місцевою громадою.
Український кризовий центр
Attachments: Малюнок 1
Теґі:
