Нащо російськомовному переходити на українську? Чому не може бути і російська, і українська – державними? Чому не може бути російськомовна (!) Україна?
Погляньмо на Австрію, Бельгію, Швейцарію тощо. Мовляв, австрійці відчувають себе австрійцями, а не німцями, хоча говорять однією з німцями мовою.
Так давайте будемо договорювати правду до кінця, тикаючи в очі прикладами «європейських» демократій! А то дехто говорить лише до того місця, до якого йому вигідно.
Так, і в Австрії, і в Німеччині мова одна – а країни різні. Так чому ж справді не може бути російськомовна Росія і російськомовна Україна?
Але є одна маленька різниця.
Коли замість Австрії підставляємо Україну, а замість Німеччини Росію – австрійці, корінні жителі Австрії, як говорили своєю німецькою мовою, так і говорять – їх ніхто не онімечував! І загрози їх мові нема і бути не може. А українців – корінних жителів України – русифікували і зрусифікували.
Так хіба це чесно – проводити такі аналогії?
Бельгія? Так, там і французька, і фламандська, і навіть німецька мови – державні.
Але вибачте: франкомовні бельгійці мають свою «історичну Батьківщину», Францію, де французька панує безроздільно і є єдиною держмовою. Тобто мові франкомовних бельгійців, навіть якщо поруч є інші держмови, ніщо не загрожує! Бо ціла велика держава поруч, де ця мова захищена всіма можливими способами. Достатньо сказати, що у Франції, де французька кругом панує, встановлено обов’язкові мінімальні квоти на трансляцію пісень французькою!
Якщо бути чесним, Бельгію можна порівнювати з Україною лише в тому випадку, якби французька мова існувала б лише в Бельгії.
Але хіба це так?
Бельгійські фламандці говорять голландською. Але ж вони мають Голландію, де голландська мова під повним захистом. Бельгійські німці – відчувають за спиною Німеччину. Швейцарія? Те ж саме! Є там, крім франкомовних і німецькомовних, ще і італійці – так у них є Італія.
Тепер хотілося б поставити питання тим, хто хоче бачити Україну на кшталт Бельгії чи Швейцарії.
Чому замовчується цей факт, що у українців, які, на думку декого, мали б жити, «як бельгійці», мирячись з російською як другою держмовою – ніде в світі нема України, де б українська мова була безроздільно пануючою?
Чому підтасовуються факти? Чому порівнюється те, що порівнювати не повинна дозволити хоча б елементарна чесність?
Що російська мова російськомовних жителів України має на що опертися – на сусідню Росію, де ця мова безроздільно пануюча!
А українська мова не має на що опертися!
Це все одно, що у швейцарського франкомовного не було би Франції, і лише у Швейцарії говорили б французькою. Або, наприклад, німецькомовні швейцарці, не маючи під боком Німеччини, патякали би про демократію, рівноправність і про необхідність кожній мові дати статус державної.
Звичайно, можна кожній мові дати статус державної, якщо ці мови є безроздільно пануючі в сусідніх державах.
Якби поруч з Україною була би ще одна Україна – де би все було українське, де би безроздільно панувала українська культура, українська мова – то лише б тоді російськомовні зі Сходу мали би моральне право показувати на Швейцарію і Бельгію, і «нєдоумєвать».
Але такої України поруч нема.
У російськомовних України є Росія. У україномовних, для яких хочуть ввести «другу державну», іншої «материнської» землі – нема. Чому російськомовні, що вимагають «другої державної» – не хочуть розуміти становища корінної нації? Адже вони вимагають розуміння їх справді непростої ситуації – в якості і не росіян, і не українців на землях України...
Я розумію їх непросту людську ситуацію. За великим рахунком – хіба вони винуваті, що їх батьків чи дідів завезли на Україну, або просто зрусифікували?
Якби цього не сталося – то, в першому випадку, вони би сьогодні жили не в Донецьку і не в Херсоні, а в Рязані чи в Норильську, звідки приїхали в Україну їх діди. В другому – вони би сьогодні розмовляли без проблем українською, ця мова була би мовою їх родини.
Ці люди – жертви страшної системи. Власне, як і корінні українці, які сьогодні в Україні все більше починають нагадувати індійців у США. А Львів, Тернопільщина перетворюються на українські «резервації».
Хіба я не розумію їх суто по-людськи?
Погодьтеся: вони народилися на Україні, а в Росії їх не те що ніхто не чекає, вони й самі навряд чи хотіли би там – всупереч нав’язуваній «любові до Росії» – жити!
То куди їм тепер дітися?
Може, почати з того, що і ті, й інші – є ЖЕРТВИ СИСТЕМИ?
І ненависть між ними – закладена системою. І правильний шлях – досягти елементарного взаємопорозуміння ситуації, один одного?
Я розумію, що доля поставила російськомовних в невигідну позицію. І вони мають повне моральне право чекати, що їх по-людськи збагнуть, і не почнуть «бити палкою по голові за кожне неукраїнське слово».
Але ж вони повинні і розуміти, що вони самі, будучи слабкими, одночасно і сильні! Вони фактично мають більшість в парламенті, а тепер ще і свого президента.
І тепер виступають вже з позиції сили по відношенню до корінної нації. Нації, яка дала назву цій країні, гімн і прапор. Нації, яка дала історію і саму ідею держави.
Більше того: саме серед них є і справжні агресори-українофоби. Будучи громадянами України, живучи на її землі – вони горять ненавистю до всього українського, обзивають українців «бандерами», «фашистами»...
І тепер хочуть його знищити. Уготовити українцям долю американських індійців.
В цьому складність – зрозуміти своє становище і не обманутися. Не піддатися на вміло направлену пропаганду, і не повірити в «бандер», «націоналістів», і в комплекс жертви.
Вони – така собі псевдо-«жертва», що великою мірою перебуває в більш вигідній позиції, ніж псевдо-«ґвалтівник».
Вони – така національна меншість, що фактично контролює мовну атмосферу в країні. Київ, наприклад, досі залишається в основному російськомовним, не кажучи про південь і схід країни. Преса на 90% російськомовна, як і телебачення, книговидання, поп-музика тощо.
Так хто «жертва», а хто «гвалтіник»?
Російськомовні хочуть любові, дружби в країні, між людьми. Будь-ласка, простий рецепт: хай виступлять відкрито за справедливість – хай почнуть обурюватися вищенаведеними фактами!
Хай вийдуть на демонстрації, вимагаючи, щоби кількість книг, журналів, мультиків для дітей українською мовою – відповідала процентній кількості етнічних українців в державі! Не 0,2% (мультиків!), а 72%!
Хай вимагають створення для них умов для вивчення української мови, української культури. Хай скажуть, що вони бажають бути українцями в справжньому розумінні цього слова, і не вистачає тільки умов!
Цим вони завоюють повагу і любов українців – які у відповідь зрозуміють їх непросте становище.
Так буде подолано розділ країни – буде створена могутня єдина, заснована на людськості, нація... Українська нація.
Є інший шлях?
Нажаль, у російськомовних і думки не виникає відстоювати справедливість. Нащо їм турбуватися про україномовних українців, якщо у них самих проблем з журналами, мультиками, книгами, телеканалами – нема?
Російська мова як панувала, так і панує на Україні. Ситий голодного не розуміє.
А може я помиляюся – і серед них є різні?

Богдан Орлик, політолог, для УП